Перезавантаження відносин Туреччини та Євросоюзу
Лише п’ять місяців тому Осама бен Ладен був живий, Хосні Мубарак упевнено контролював владу в Єгипті, а Зін ель-Абідін Бен Алі залізною рукою правив Тунісом. А сьогодні народні повстання і політичні зміни поширюються по всьому цьому регіону. Ми є свідками жорсткого придушення протестних виступів у Сирії та Ємені, бачимо, як війська Саудівської Аравії вриваються до Бахрейну, і спостерігаємо за битвою, що продовжується в Лівії.
Щодо Європи, то настання «арабської весни» має призвести до переорієнтації її уваги на проблеми, які значною мірою ігнорувалися впродовж останніх місяців: зиски від повного членства Туреччини в Євросоюзі. Зважаючи на величезні можливості, які з’являються за такої ситуації, поза усілякими сумнівами вигоди для Європи від прийняття Туреччини будуть очевидними.
Оскільки Реджеп Тайіп Ердоган був вибраний іще на один термін як прем’єр-міністр Туреччини, а Польща — країна, яка добре усвідомлює важливість стратегічного положення Європи у світі — переймає на себе президентство в Євросоюзі наприкінці цього місяця, настав час, аби Туреччина та Євросоюз здійснили «перезавантаження» своїх переговорів стосовно вступу Туреччини.
Користь, яку Туреччина може принести для Європи, була очевидною навіть до настання «арабської весни». Європа, за визначенням, є культурно різноманітною країною, і тому різноманітність — це доля Євросоюзу. І якщо Європа повинна стати активним глобальним гравцем, а не музеєм, то їй потрібна свіжа перспектива і енергія народу Туреччини.
Європа у наш час розширилася і стала іншою, порівняно із тією Європою, якою вона була 1999 року, коли Туреччина отримала запрошення почати процес вступу. Європа також переживає глибоку економічну кризу, яка вибухнула практично тоді, коли був повністю схвалений Лісабонський договір, мета якого полягала в тому, аби пристосувати Євросоюз до розширення. Якби цей договір був укладений 2005 року, як і планувалося, то він би вже працював шість років, і та напруга, яку поточна криза привнесла в економічне управління Євросоюзу і яка добре помітна з поточних проблем єврозони, була б набагато більш керованою.
Але Євросоюз завжди стикається з якимись проблемами, вирішує їх і йде вперед. Зараз у нас немає міністерства фінансів, але ми незабаром зможемо отримати щось схоже. Аналогічно, у Європейського центрального банку тепер є такі можливості, про які ніхто і не думав, наприклад, у 1997 році.
Основний виклик, з яким зараз стикається Європа, — це проблема з міграцією, і ця проблема буде більш насущною надалі. Відтепер і до 2050 року робоча сила в Європі зменшиться на 70 млн. осіб. Підтримка нашої економіки вимагатиме міграції і відкритих кордонів Євросоюзу, а також подолання опору популістських рухів у Європі, які остерігаються «чужаків».
Сьогоднішня Туреччина також дуже відрізняється від Туреччини 1999 року, як у політичному, так і в економічному аспекті, і це значною мірою пов’язано із процесом вступу до Євросоюзу. Насправді, без привабливості Євросоюзу і його «м’якої» сили — такі зміни не сталися б.
В економічному плані Туреччина зараз входить до складу «Групи двадцяти» — і відіграє в ній значну роль. А в політичному плані Туреччина стає значним регіональним лідером і до цієї своєї ролі ставиться дуже серйозно.
Зважаючи на те, що тільки-но завершилися парламентські вибори і зараз відбувається процес схвалення конституції, Туреччина вступила в епохальну стадію свого розвитку. Я був членом конституційної комісії Іспанії, яка написала конституцію Іспанії 1975 і 1976 років, після смерті Франко, тому я знаю, як це — перехід від диктатури до демократії — і як добре, коли конституція створюється за наявності згоди усіх сторін.
Відносини Євросоюзу з Туреччиною почалися з укладання договору про співпрацю, який був підписаний 1963 року. Зараз почалися перемовини про вступ, і 35 глав, які охоплюють усе, починаючи від сільського господарства до енергетики, конкуренції, довкілля, зайнятості, соціальної політики і багато чого іншого, мають бути відкриті. Ми вже відкрили 19 глав — менше, ніж нам хотілося б. Але реальна проблема полягає в тому, що ми завершили лише одну, і, що ще гірше, темп переговорного процесу сповільнився. Насправді у другій половині 2010 року нічого не відбувалося. Я сподіваюся, що відчутний прогрес настане 2011 року.
Туреччина і Євросоюз потребують одне одного. Зараз Євросоюз забезпечує 75% іноземних інвестицій у турецьку економіку, отримує близько половини її експорту і забезпечує половину в’їзного туризму. Аналогічним чином, енергетична безпека Європи залежить від співпраці з Туреччиною в питанні транзиту нафти і природного газу з Центральної Азії та Середнього Сходу.
Ми також потребуємо одне одного і в галузі політики. Країни, з якими є сусідами Туреччина, також є нашими сусідами, і її проблеми є нашими проблемами. Зисків безпеки і стратегічних переваг, які отримає Євросоюз, після того, як Туреччина стане його членом, буде безліч, починаючи з відносин між Євросоюзом і НАТО, членом якої Туреччина є вже давно.
Аналогічним чином, розв’язання проблем Середземномор’я, якими зараз переймається Євросоюз, стане набагато простішим, якщо буде взаємодія з Туреччиною. У Боснії і Герцеговині співпраця Євросоюзу і Туреччини є фундаментальним чинником у досягненні стійкого розв’язання проблеми.
У 1999 році Туреччина ще не хотіла стати кандидатом на вступ, оскільки її керівництво вважало, що умови будуть дуже жорсткими. Я був там і розмовляв із прем’єр-міністром Булентом Еджевітом, а потім із президентом Сулейманом Демірелем. А потім, за два дні, Еджевіт прибув до Гельсінкі, аби офіційно заявити, що Туреччина бажає стати членом Євросоюзу. І ми сказали: Туреччина буде членом Євросоюзу. Я підтримав підписання того документа і вчиню так само сьогодні.
У цей важкий і непередбачуваний, але повний надії час, світ потребує того, аби Туреччина і Євросоюз діяли спільно. Це не означає періодично зустрічатися, аби ухвалювати рішення щодо того, як розв’язувати певну проблему. Це означає щось глибше і більш чітко окреслене. Це означає прийняття Туреччини до складу Євросоюзу. Це моя мрія, і я боротимуся за те, аби вона здійснилася.
Хав’єр СОЛАНА — колишній верховний представник ЄС із питань міжнародної політики і політики безпеки та колишній Генеральний секретар НАТО. Зараз — почесний старший науковий співробітник, який спеціалізується в галузі міжнародної політики в Інституті Брукінгса, і президент Центру з вивчення глобальної економіки і геополітики при бізнес-школі ESADE.
