Найбільша і найважливіша частина виховання кожного — це те, що ми даємо собі самі.
Едвард Ґіббон, британський історик, член Парламенту Великої Британії

Президент «Лiндон Рональд Буш»

14 січня, 2003 - 00:00


Президент Буш пообіцяв зниження податків — і розпочав його. Відгуки на ці дії президента США в експертних колах були різними — і схвалення, і побоювання, і критика. Автор цієї статті пропонує за допомогою короткого історичного екскурсу замислитися над тим, що помилкові дії можуть у результаті призвести до глобальної нестабільності. Тим більше, що економічна політика ніколи не була сильним місцем президента Буша.

У дев’яностих роках ХХ століття міжнароднi економічна й фінансова системи відрізнялася більшою стабільністю, ніж у попередні десятиріччя, незважаючи на неспокійні 1997 і 1998 роки. Але вже зараз ситуація швидко змінюється, і стабільність зникає разом із міжнародним консенсусом, що становить основу цієї стабільності та є необхідним для її існування.

Одним із найважливіших елементів консенсусу 90-х років, відомого всьому світові як «Вашингтонський консенсус», була ідея фіскальної відповідальності. У Сполучених Штатах прихильність цій ідеї з’явилася вслід за усвідомленням президентом Клінтоном на ранньому етапі свого правління того, що збалансований бюджет дозволить стабілізувати фінансові ринки, знизити витрати на позики і таким чином підвищити темпи економічного зростання. Він провів цю політику через скептично налаштований Конгрес і навіть пожертвував заради неї багатьма обіцянками покращити соціальне забезпечення населення, що він їх дав під час передвиборної кампанії 1992 року.

У Європі цей консенсус був закріплений у Пакті стабільності та зростання Європейського Союзу і реалізований у жорстких критеріях Маастріхтського договору, згідно з яким розміри державного бюджетного дефіциту повинні становити не більше нiж три вiдсотки ВВП країни.

Сьогодні фіскальна згода 90-х знаходиться під шквалом критики в усьому світі. Португалія, Німеччина та Франція гордовито заявляють про свій намір відступити від положень Маастріхтського договору. Однак саме Америка відіграє провідну роль у кампанії проти фіскальної дисципліни. Дефіцит федерального бюджету США у 2001—2002 роках становив 159 мільярдів доларів, що цілком припустимо (у відсотковому співвідношенні) за європейськими стандартами. Однак імовірність збільшення дефіциту бюджетних коштів є досить високою через безвідповідальну прихильність нинішньої адміністрації до політики зниження податків, оскільки, на відміну від Клінтона або навіть першого президента Буша, Джордж Буш-молодший не має наміру порушувати своїх передвиборних обіцянок.

Погляди президента Буша на питання податково-бюджетної політики та оподаткування разюче відрізняються від поглядів його попередника. У своїй передвиборній програмі Буш обіцяв істотні зниження податків, що він і здійснив після свого обрання. Відповідаючи на запитання про зростаючий бюджетний дефіцит, він пояснив, що «дефіцит з’явився тому, що поменшали доходи від податків» і що комплекс податкових знижок «допоміг економіці, оскільки без податкових знижок дефіцит був би ще більшим».

Таким чином, на думку президента Буша, зниження податків скорочує дефіцит федерального бюджету. Однак саме цей аргумент прихильників економіки пропозиції, викладений колись Рональдом Рейганом, висміяв батько нинішнього президента, назвавши його «економічним шаманством».

В основі цієї теорії лежать дві конкретні обставини. Економічний крах Японії в 90-х роках, де кредитно-грошова та фінансово-бюджетна політика виявилися безсилими перед тривалою дефляцією, використовується сьогодні для раціоналістичного обгрунтування великої десятирічної програми зниження податків президента Буша.

Другою обставиною є 11 вересня. На початку 2002 року президент запропонував збільшити військові витрати на 48 мільярдів доларів — суму, що перевищує оборонний бюджет будь-якої іншої країни світу, за винятком Росії. Загалом новий військовий бюджет США становить 369 мільярдів доларів, тобто майже чотири вiдсотки ВВП. Війна з Іраком збільшить витрати на військові потреби ще на 100 мільярдів доларів, або один вiдсоток ВВП (тоді як війна в Афганістані коштувала скромнішу суму в 10 мільярдів доларів).

Американська історія рясніє прецедентами використання подібних обставин для виправдання фіскальної експансії. Справді, сьогоднішній «напад» фіскальної стимуляції здається історично більш обгрунтованим, ніж недовгий період стабільності 90-х років.

У 80-х президент Рейган вважав, що Америка втрачає позиції лідера в галузі підприємництва, що Японія та Європа починають обходити її в цьому плані, і тому дозволив зростання бюджетного дефіциту. У 60-х президент Джонсон побоювався повторення Великої Депресії 30-х років, на що відреагував збільшенням витрат на соціальні програми, об’єднані під назвою «велике суспільство», одночасно зі збільшенням військових витрат у зв’язку з ескалацією війни у В’єтнамі.

В обох випадках фіскальне послаблення викликало серйозні коливання на зовнішніх валютних ринках, де зростання інфляції в 60-х знищило систему фіксованого валютного курсу, що існувала на основі Бреттонвудської угоди, що, у свою чергу, спричинило шквал взаємних обвинувачень по обидва боки Атлантики. Європейці (особливо Франція та Німеччина) звинувачували США у безвідповідальному інфляціонізмі. Американці, у свою чергу, звинувачували Європу в навмисному стримуванні економічного зростання. Цей випадок значно посилив антиамериканські настрої в Європі.

У 80-х курс долара істотно виріс відносно єни та європейських валют, після чого настав його обвал. І знову посипалися взаємні обвинувачення.

Така нестабільність не мала б великого значення, якби зачіпала тільки тих, хто робить гроші на валютних операціях. Однак ці коливання спричиняють великі зміни в реальних валютних курсах, отже, і в конкурентоспроможності підприємств, стимулюючи, таким чином, вимоги захисту місцевих виробників. Наприклад, коли наприкінці 60-х і в середині 80-х років позиції долара посилилися, американські промисловці відчули загрозу конкуренції з боку імпортних товарів і домоглися зміни торговельного режиму.

Нова хвиля бюджетного дефіциту і нестабільність валютних курсів, таким чином, поставить під сумнів найголовнішу і найціннішу спадщину 90-х: серйозні кроки назустріч лібералізації торгівлі.

Деякі люди настільки вірять у глобалізацію, що вважають її безповоротною, однак у можливій оборотності процесу і полягає загроза кожного раунду фінансової та економічної нестабільності. Країни світу сьогодні набагато більш взаємопов’язані та взаємозалежні, ніж у 60-х і 80-х. Нещодавні події свідчать про те, що ми нині більш вразливі до несподіваних негативних наслідків проводжуваної політики, ніж будь-коли раніше.

Проект Синдикат для «Дня»

Гарольд ДЖЕЙМС — професор історії Принстонського університету. Автор книги «Кінець глобалізації: уроки Великої Депресії».

Гарольд ДЖЕЙМС
Газета: 
Рубрика: