Проблема демократії не в тому, чи потрібна людям свобода, а в тому, якою мірою вони здатні нею користуватися.
Алексіс де Токвіль, французький державний діяч, історик, суспільствознавець

Про «феномен Навального» очима соціолога

Михайло ГАБОВИЧ: «Якщо просто повалити путінський режим, то на зміну йому прийде інший — схожий»
25 липня, 2013 - 11:31
ФОТО РЕЙТЕР
МИХАЙЛО ГАБОВИЧ

Останні події у Росії, зокрема ситуація довкола феномена Навального, незалежного блогера, який начебто кинув виклик Путіну, викликають великий інтерес у всьому світі. Багатьох цікавить, як усе це вплине на трансформацію російського суспільства і чи призведе до падіння путінського режиму. Політики як у Росії, так і за кордоном зробили багато припущень щодо цього. А оскільки політична система визначається суспільними стосунками, тому цікаво дізнатися думку соціологів про те, що відбувається в Росії, які вони бачать тенденції у трансформації російського суспільства і як може бути змінена система суспільних стосунків. Про це «Дню» детально розповів соціолог та історик Михайло Габович, який є автором першої монографії про російський протестний рух 2011—2013 рр. (Putin kaputt!? Russlands neue Protestkultur). У минулому — шеф-редактор московського журналу «Неприкосновенный запас», перший головний редактор журналу соціальних досліджень Laboratorium (Санкт-Петербург). Випускник Оксфордського університету, доктор Вищої школи соціальних досліджень (Париж), викладав у Принстонському університеті. Зараз працює в Ейнштейнівському форумі (Потсдам, Німеччина).

— У своїй книзі я намагаюся вести читача від уявлення, ніби у всьому винен Путін і проблема тільки в ньому, до думки про те, що насправді система набагато складніша і спроба повалити Путина сама по собі до корінних змін призвести не може. Якщо просто повалити путінський режим, то на зміну йому прийде інший, схожий режим. Зміна системи не вичерпається поваленням режиму тієї або іншої людини. Вона не станеться без зміни системи суспільних стосунків. Тому заклики, у яких все зводиться до держави і її обов’язку змінити своє ставлення до чогось, я сприймаю як пережитки радянського мислення, коли все обов’язково вирішувалося через державні інститути або ж в обхід.

Політична система у будь-якій країні багато в чому визначається системою суспільних стосунків. Особливість Росії і деяких інших пострадянських країн полягає в тому, що повсякденне життя більшості населення визначається дуже тісними дружніми і родинними узами. Це те, що соціологи називають системою сильних або тісних зв’язків. Те ж саме відтворюється на рівні політичної системи. Вибір політичного партнера, призначенця на ту чи іншу посаду визначається, зазвичай, не кваліфікацією людини, а лояльністю. Якщо вона входить до моєї групи підтримки, в мережу лояльних друзів, тоді я її призначу. Це дуже добре пояснює систему Путіна, який від початку, ще коли він став виконуючим обов’язки президента, почав призначати на ключові посади тих людей, яких він знав дуже давно: зі шкільної лави, з університету, з перших років роботи в КДБ. Зрозуміло, що Путін як особистість залишив певний слід у цій системі. Але вона принципово не відрізняється від того, що було за єльцинських часів, а в чомусь — і в пізньорадянський час. І ця система відтворює те, що відбувається на рівні суспільних стосунків. Тому вважати, що можна повалити умовного Путіна і замість нього нізвідки виникне абсолютно інша система, мені здається ілюзорним. Поки не буде змінена сама система суспільних стосунків...

— А як вона може змінитися?

— Вона вже міняється на наших очах. Наприклад, хвиля мобілізації, яка почалася 2011 року, показала, що з’являється певне коло людей, не лише в найбільших містах, яке в принципі готове хоча б частково вибудовувати стосунки інакше. Наскільки ці зміни радикальні і довгострокові — це ще треба подивитися. Але принаймні якусь надію на довгострокові зміни вселяють тільки подібні суспільні зрушення. А вони відбуваються на повсякденному, локальному рівні. Зокрема йдеться про групи людей, які у своєму житловому районі постають проти ущільнюючої забудови, за створення нових дитячих майданчиків, проти вирубки лісів. Це люди, які фактично заново вибудовують систему суспільних стосунків, бо вони готові діяти вже не лише у вузькому колі своїх друзів і родичів, але створювати якісь ширші коаліції. Наскільки ці коаліції будуть довговічними, поки незрозуміло. Але для мене, як дослідника рухів, набагато цікавіші ось ці трансформації усередині суспільства, ніж можливість повалити Путіна. Ваша «помаранчева революція» чудово показала, що спроба повалити ненависний режим абсолютно не гарантує кардинальних суспільних змін.

— А приклад блогера Навального вплине на трансформацію російського суспільства?

— Як він вплине у майбутньому, я не знаю. Але випадок цікавий. Після оголошення вироку ми знову бачили досить значну, за російськими мірками, хвилю масової мобілізації, принаймні в декількох містах. Є чимало людей, які готові навіть за украй суперечливу постать Навального виходити на вулицю на несанкціоновані мітинги. Для мене найцікавіше питання ось у чому. Навальний за останні роки створив унікальну для Росії електронну мережу підтримки. Звідки його популярність? Він відрізняється від класичних опозиційних політиків тим, що більш успішно створює мережеві структури. Він дозволяє людям приєднатися до різних проектів ціною досить невеликих часових витрат і майже без ризику для себе, посилаючи йому інформацію про корумпованих чиновників або проблеми ЖКГ. І це забезпечило йому величезну, за російськими мірками, популярність, якщо врахувати, що його фактично не показували по телебаченню. Буде цікаво подивитися, наскільки цей вид мережевої популярності конвертований у реальну мобілізацію поза Інтернетом. Це ключове питання сьогоднішнього дня.

«ЯК У ІРАНІ, ТАК І В РОСІЇ ВІДЧУВАЄТЬСЯ БРАК АЛЬТЕРНАТИВНОГО ДЕРЖАВІ СУСПІЛЬНОГО ПРОСТОРУ»

— А далі — арабська весна?

— Ні, навряд чи. В арабських країнах відбувалися абсолютно різні процеси. Не думаю, що в Росії найближчим часом можливе те, що було навіть у Тунісі. Бо соціо-економічна ситуація абсолютно інша. Якщо візьмемо Туніс, як першу країну, де почалася арабська весна, там було, по-перше, масове безробіття серед молоді, зокрема високоосвіченої, якої у свою чергу багато порівняно з іншими віковими групами. Ситуація кардинально відрізняється від того, що ми бачимо у Росії, де, особливо у великих містах, високий рівень зайнятості, а частка молоді порівняно низька. І ходять на демонстрації, дійсно, високоосвічені люди, але при цьому найчастіше не безробітні. А створити коаліцію між ними і низькокваліфікованою молоддю з менш забезпечених регіонів країни у Росії доки не вдалося. Упродовж останні півтора року ми у Росії спостерігаємо не повстання середнього класу, як писали багато журналістів, але повстання освічених людей. Всі інші у ньому доки в масовому порядку не брали участі.

Якісь кардинальні політичні зміни можуть статися в результаті розколу еліт, який у свою чергу так чи інакше взаємодіятиме з масовою мобілізацією. Багато років Путін нейтралізував конфлікт між різними «баштами Кремля». Зараз йому це вже не вдається, бо у відповідь на мобілізацію суспільних груп йому доводиться все більшою мірою спиратися на людей на кшталт Бастрикіна. Тобто на досить радикальне, жорстоке крило силового апарату. І у зв’язку з цим більш «ліберальна» частина еліти від нього якщо не відвернулася, то принаймні шукає альтернатив, яких доки немає.

Я часто повторюю, що Росію цікаво порівнювати не лише з узагальненим Заходом або конкретними західними країнами, а з країнами в інших регіонах, наприклад з Іраном або Аргентиною.

— Чому?

— Візьмемо Іран. Є багато відмінностей і в державній ідеології, і структурі суспільства. Однак є і цікаві точки зіткнення. Якщо порівняти той «зелений рух», який був в Ірані після президентських виборів 2009 року, то тут якраз ми знайдемо багато паралелей. Наприклад, це спроба заново опанувати суспільний простір, здійснити право на агору молодими, утвореними, секулярно орієнтованими городянами. У цьому плані це було дуже схоже, бо як в Ірані, так і в Росії відчувається брак альтернативного державі суспільного простору. І це процеси, які дуже важко зрозуміти, дивлячись лише на такі країни, як США, Німеччина або Франція. Бо там ця проблема у такому вигляді не стоїть. Там, звичайно, є проблема комерціалізації простору. Але в цьому плані Росія більше схожа на авторитарні країни в інших регіонах. Або візьмемо делегативну чи плебісцитарну демократію, що виникла в Росії, — систему, за якої населення в принципі хоче мати право обирати лідера, але готове далі не контролювати його дії. Ця система нам в принципі дуже добре знайома з латиноамериканських країн. Це те, що було дуже довгий час в тій же Аргентині. Там люди між виборами не мали механізмів контролю влади.

«...ТИСК НА ПОЛІТИЧНУ СИСТЕМУ ЗРОСТАТИМЕ»

— Чи може Інтернет і соціальні мережі вплинути на розвиток Росії і як?

— Якщо Росія далі піде шляхом, який ми бачимо останні півтора року, а насправді вже років з вісім, то ми спостерігатимемо все більше напруження суспільної мобілізації. Адже вона абсолютно не обмежується макрополітичними проблемами — протестами проти Путіна, мітингами за чесні вибори тощо. Переважно мобілізація стосується якихось конкретних проблем. Це ми бачили 2008—2009 рр. у Владивостоку і в Калінінграді, до цього була дуже велика хвиля протестів проти монетизації пільг. Все більше ми бачимо протестів проти ущільнюючої забудови. І це нікуди не подінеться. Це Навального практично не стосується. Я думаю, що тиск на політичну систему зростатиме. І все питання в тому, наскільки нинішня вертикальна, кланова політична система здатна на ці запити якось реагувати. А ми бачимо, що вона, загалом, на це не здатна. У цю нинішню систему не вбудовані механізми оперативного реагування на конкретні повсякденні проблеми. І тому вона буде змушена якось мінятися. У який бік, доки не зрозуміло. Поки є нафта і, відповідно, гроші, можна, звичайно, діяти шляхом зростаючих репресій, все більше умовно підвищувати зарплати ОМОНу, поліції, армії тощо. Але й це має певну межу. По-перше, нафта і газ не вічні, по-друге, військові і поліцейські теж люди. Вони, безумовно, дуже відрізняються від переважної більшості нинішніх мітингуючих. Але у них теж є багато проблем. Наприклад, військова реформа налаштувала багатьох військових проти уряду, оскільки абсолютно не були розв’язані соціальні проблеми.

— А що ви, як соціолог, можете сказати про Україну?

— Я професійно не займався Україною, але зрозуміло, що тут різнорідніше суспільство. При всіх проблемах я б сказав, що тут, у Києві, відчувається якась потужніша демократична культура. Це однозначно. Не кажучи про те, що у вас безліч різних партій, зокрема таких, що реально діють. Сама країна політично різноманітніша. У неї декілька центрів тяжіння, які ніколи не вдасться звести до єдиного центру. І одне це, мені здається, повинно зумовити дещо інший розвиток, не кажучи про більшу близькість Європейського Союзу.

Микола СІРУК, «День»
Газета: 
Рубрика: