Віталій ПОРТНИКОВ, «День»
Якби російські газети
виходили в свята, головною темою
в них було б встановлення
рівноваги у нинішній московській
політичній і бізнесовій еліті.
Президент Єльцин, відомий своїм
беззаперечним вмінням
створювати такі вагові
категорії, які під силу зрозуміти
тільки йому одному, і сьогодні
демонструє свої унікальні
здібності: Березовський одержує
посаду в СНД, Чубайс — у РАТ «ЄЕС
Росії», вірний Березовському
Рибкін не одержує посади
віце-прем’єра у новому уряді,
проте молодий голова уряду
віддає людині з «Менатепа»,
союзникові Березовського
Генералову своє рідне
Міністерство енергетики... Удар,
ще удар! Помітьте, що в усіх цих
розрахунках сенс посад, що їх
займають знамениті опоненти,
якось навіть не обговорюється. Ну
й що з того, що Березовський буде
тепер виконавчим секретарем СНД?
Російська політична еліта цінує
його зовсім не за вміння
розмовляти із Олександром
Лукашенком чи Нурсултаном
Назарбаєвим...
До речі, про Назарбаєва.
Казахстанському президенту
якраз вдалося використати
російську внутрішньополітичну
ситуацію для своїх власних
потреб. Він прекрасно розумів, що
в обстановці несамовитої
боротьби за портфелі Москва аж
ніяк не буде приймати якихось
карколомних інтеграційних
рішень — досить з неї і
призначення Березовського. Тому
напередодні московського саміту
Назарбаєв зібрав у себе в Акмолі
журналістів, познайомив їх зі
змістом своїх нових великих
ініціатив — ну, а коли колеги ці
ініціативи звично проігнорували
— ледве не сплюнув на
кремлівські килими, не став
приховувати розчарування і
навіть повідомив про можливість
виходу із беззмістовного СНД.
Однак і проти Березовського не
виступив. Борису Абрамовичу нема
чого ображатися на Нурсултана
Абішевича, однак й
недоброзичливцям Березовського
нема за що дорікати
казахстанському президенту.
Це — рівновага по-казахстанськи.
Є й по-українськи, коли ваги аж
перевертаються від захоплення
політичною майстерністю нашого
президента. Мало того, що
запропонував Березовського, так
ще й висловлює бажання забрати
всіх шановних «олігархів» в
Україну — дякуємо, не треба, хай
вже вдома залишаються. Бо коли
одного-однісінького — й навіть
не зовсім олігарха за
московськими масштабами — Павла
Івановича призначили
прем’єр-міністром, так це так
позначилося чомусь на нервовій
системі Леоніда Даниловича, що не
варто йому нав’язувати ще
десяток таких — зжеруть! Однак
десять мінус один буде все ж таки
аж дев’ять, так що за вдячність
Березовського доведеться-таки
розраховуватися нелюбов’ю інших
майстрів-«олігархів». Вони (та й
хіба ж тільки вони?) вже побачили,
що український Президент готовий
грати в російські політичні ігри,
що це для нього навіть важливіше
за збереження особливого обличчя
України у СНД — обличчя, яке
завжди допомагало Співдружності
залишатися організацією
дискусійною, а не клубом за
інтересами. Але тепер вже
інтересами навіть не Бориса
Миколайовича — хай би хоч так, —
а всього лише Бориса Абрамовича!
І це також, до речі, було
інструментом рівноваги —
інструментом, занедбаним заради
дуже тимчасових й навряд чи
важливих з державної точки зору
цілей.
