Суверенна дипломатія
Заступнику міністра закордонних справ Росії Геннадієві Карасину довелося телефонувати своєму українському колезі Володимиру Хандогію і пояснювати йому, що російське зовнішньополітичне відомство не поділяє войовничих закликів чеченського президента. Сам міністр закордонних справ Сергій Лавров із втомленою грацією замученого недбайливими учнями викладача пояснив журналістам, що російська зовнішньополітична концепція не передбачає нападу на інші держави. До Тбілісі ніхто телефонувати не став.
Гучна заява Кадирова, звичайно ж, є благодатним грунтом для коментарів щодо некерованості чеченського президента, який не лише говорить що хоче, але і робить все, що йому заманеться. Але дії куди важливіше за слова. На місці російської влади я був би куди більше стурбований чеченськими силовиками, що роз’їжджають Москвою в пошуках супротивників президента Кадирова, ніж його зовнішньополітичними заявами. Тому, що за ці заяви відповідальність несе не Кадиров. За ці заяви несуть відповідальність ті, хто роками створює в Росії атмосферу нетерпимості до сусідів.
Рамзан Кадиров, можливо, знається на чеченській політиці й точно розуміє, кого потрібно прибрати з дороги, щоб зміцнити свою владу в республіці. І в цьому сенсі він великий державний діяч. Адже державні діячі в Росії — так уже заведено — це не ті, хто будує державу, а ті, хто позбавляється від конкурентів. Але в тому, що стосується зовнішньополітичних інтересів Росії, Кадиров — звичайний телеглядач. Ну, можливо, не зовсім звичайний, тому що він може чути розмови в найвищих кабінетах, коли приїжджає до Москви. Але тональність цих розмов не сильно відрізняється від тональності російської інформаційної зливи в цілому. Ті, хто визнав необхідним після «кольорових революцій» в Грузії й в Україні вчити росіян ненависті до країн, які раніше сприймалися як невід’ємна частина загальної історії та культури, як свої, близькі й зрозумілі цивілізації, можуть за заявою Кадирова зрозуміти, що вони наробили.
Рамзан — молода людина, що не жила в Радянському Союзі. Він може повірити, що Україна і Грузія — це вороги, агенти, «особистий біль» Росії. І так можуть думати багато інших молодих людей, що щодня слухають пропагандистську маячню. Пояснити їм, що українці й грузини — ніякі не вороги, дуже непросто. Слова про те, що народи ми любимо, ось тільки держави у них неправильні, еліти нечесні, президенти підлі, — звучать непереконливо. Чому ж це в таких хороших народів такі страшні еліти й президенти, чому вони збудували такі неправильні держави? Абсолютно неясно.
У день, коли прогриміло інтерв’ю Кадирова, президент Росії знов попередив майбутнього президента України, що не варто вступати в іноземний військовий блок і «нервувати людей». Таким чином, потужне інформаційне підживлення знов отримав старий міф про ворожість НАТО, який прагне поглинути нещасну Україну. І не біда, що Україну до НАТО приймати ніхто не квапиться, а ось Росія збирається співпрацювати з альянсом в Афганістані. Головне — росіянам нагадали про загрози. Вже не на рівні Кадирова. На найвищому рівні. Нагадали в дипломатичній формі, обережно, обтічно, без абревіатур. Але який висновок ви зробили б на місці молодого кавказького парубка, почувши по телевізору таке нагадування? Правильно, що це особистий біль. А в Росії війська, технології, вона може атакувати. Поки не пізно. Поки Україна ще не в НАТО...
Звичайно, президент Росії зовсім не те хотів сказати. Але поки росіян годуватимуть міфами про ворожість навколишнього світу, поки їм не розповідатимуть правди про те, що на цьому світі відбувається насправді та якими є реальні проблеми їх власної країни, — всі вони, від президента Медведєва і президента Кадирова до звичайних телеглядачів у Москві й Грозному, житимуть в коконі некомпетентності, войовничості і небезпечних ілюзій.
