Українсько-російські взаємини: міфи та реальність
Ще не вщухли баталії виборчої кампанії, як уже на перший план постали питання майбутніх орієнтирів нової влади як у внутрішній, так і зовнішній політиці.
Напевно, сьогодні всіх найбільше цікавить питання: «Чи відбудуться в Україні реальні зміни і який шлях розвитку обере нова влада?» Очевидним є факт, що гасло «Потрібні зміни!» для України на цьому етапі є чи не найактуальнішим і в першу чергу воно є важливим у сфері зовнішньої політики.
Про необхідність чіткого визначення своєї позиції у зовнішній політиці та надання конкретних сигналів з боку нового українського керівництва у цій сфері красномовно свідчить низка закордонних візитів новообраного Президента України, яку вже встигли назвати «західним турне».
Яких реальних змін від нас очікує все демократичне співтовариство? Україну бачать у майбутньому як надійного, прогнозованого та стабільного партнера.
Україна ж і український народ очікують від нової влади та новообраного Президента В.Ющенка, що у зовнішній політиці першоосновою для прийняття рішень стануть національні інтереси України, чого, до речі, не спостерігалося в діях його попередника.
Це ті зміни та постулати, якими всенародно обраний Президент і сформований уряд відкриватимуть нову сторінку історії незалежної України та на яких будуватимуться відносини з усіма без виключень зовнішніми партнерами.
Якщо проаналізувати зовнішню політику України, то, напевно, найбільше овіяні туманом майбутні українсько-російські взаємини, а точніше сказати — навколо наших взаємин штучно складено найбільше міфів. Це й не дивно, адже, по-перше, українсько-російські відносини за весь історичний період є найбільш тісними, а по-друге, свою справу зробили політтехнологічні задумки під час виборчої кампанії, що були спрямовані не на знаходження точок дотику, а навпаки — на протиставлення Схід — Захід. І сьогодні з упевненістю можна стверджувати: завезені політтехнологічні задумки не спрацювали, бо їхнє втілення неминуче призвело б до драматичних подій в українській історії.
Про важливість зняття штучно створених бар’єрів і розвінчання міфів в українсько-російських відносинах, особливо в економічній і гуманітарній сферах, свідчить перший закордонний візит Президента України В.Ющенка до Російської Федерації, який відбувся 24 січня цього року.
Вступаючи в нову фазу українсько- російських відносин, доречно було б згадати і розвіяти деякі міфи, які штучно насаджені громадськості як в Україні, так і в Російській Федерації. Їх неодноразово доводилося чути під час виборчої кампанії, і їх, на жаль, деякі політики намагаються асоціювати з новою владою.
Міф I. З обранням Ющенка Президентом українсько-російські економічні зв’язки будуть розірвані.
Напевно, безглуздішого міфу важко було придумати. Тільки така влада, яка відверто не бажає для свого народу добробуту, руйнуватиме зв’язки з одним із найбільших і традиційних партнерів.
У той же час доречно згадати часи прем’єрства Віктора Ющенка. За часів урядування Ющенка експорт товарів з України до Росії зріс за 2000 рік на 47,6%, а темпи росту товарообігу були найвищими саме з Російською Федерацією.
Згідно зі статистичними даними Мінекономіки, опублікованими у збірнику «Моніторинг макроекономічних та галузевих показників», можна простежити досить цікаву динаміку торговельних відносин між нашими державами.
В млрд.дол. США 1999 2000 2001 2002 2003 2004
Експорт товарів та послуг до Росії 4,56 5,56 5,74 5,51 6,51 7,9
Імпорт товарів та послуг з Росії 5,79 6,0 6,02 6,57 8,95 11,6
Сальдо торговельних стосунків -1,23 -0,44 -0,28 -1,06 -2,44 -3,7
Особливу увагу привертає сальдо торговельних стосунків між Україною та Росією.
Загальновідомим є факт, що ефективність діяльності уряду проявляється, серед іншого, в тому, щоб збільшити зовнішньоторговельний оборот і в той же час — зменшити негативне сальдо в торгівлі, тобто більше продавати, ніж купувати.
Якщо подивитися на ці показники у наведеній вище таблиці та порівняти їх за 2000 чи 2001 рік, коли прем’єр-міністром України був В.Ющенко, і 2004 рік, який став «піком кар’єри» В.Януковича, то одразу згадуються все ті ж національні інтереси, про які йшлося на початку. Отже, направленість роботи попереднього уряду Януковича, зокрема в питанні зовнішньої торгівлі, не відповідала національним інтересам України, що, між іншим, не можна сказати про роботу керівництва Російської Федерації.
Таким чином, нова влада, як на мене, працюватиме на збільшення торговельного обороту між нашими країнами, як і з іншими партнерами, але таке збільшення не може бути однобоким — для забезпечення інтересів однієї сторони. Зростання товарообігу повинне забезпечувати інтереси обох партнерів і виходити з національних інтересів кожної сторони.
У той же час нова влада використовуватиме у своїй політиці принципи рівноправ’я в питаннях як інвестування, так і приватизації. Для нас неприпустимою є ситуація, коли переваги в конкурсі на приватизацію віддаватимуться кільком кланам, незважаючи на кращі пропозиції з боку інших можливих інвесторів, незалежно від того, яку країну вони представляють. Не секрет, що за деякі промислові об’єкти російська сторона пропонувала значно кращі ціни, аніж ті, за якими врешті-решт вони були придбані українськими кланами. Ми раз і назавжди відійдемо від практики лобіювання вузько кланових інтересів окремих промислово-фінансових груп.
Важливим питанням економічної співпраці між Україною та Російською Федерацією є, безперечно, енергетична сфера й зокрема транспортування нафти та газу. Навколо створення так званого газотранспортного консорціуму точиться надзвичайно багато розмов усіх зацікавлених сторін. Ні в кого не викликає сумнівів той беззаперечний факт, що тісній співпраці України як транспортера цього енергоносія, Росії як добувача та третіх країн як споживачів — немає альтернативи. У той же час кожна країна повинна враховувати виключне право власності на природні монополії своїх партнерів, якою, серед іншого, є й газотранспортна система.
Окремо хочеться відповісти на побоювання того, що українсько-російські економічні зв’язки можуть постраждати від вступу України до СОТ. Не є таємницею, що Україна має отримати статус країни з ринковою економікою та завершити процес вступу до Світової організації торгівлі. Попри всі заяви наших внутрішніх опонентів вигоди від цих кроків для української економіки очевидні. Але одночасно це вигідно і для наших російських партнерів, адже вступ до СОТ з її чіткими правилами дисциплінує українську економіку. Це поставить край грі з імпортними квотами, запровадженню всіляких технічних бар’єрів, надмірних ставок мита на окремі групи товарів. Це сприятиме й російським експортерам.
Дехто в Росії побоюється, що Україна ввійде до СОТ раніше за Росію і після цього почне гальмувати вступ Росії до цієї організації. На це можна відповісти, перефразуючи знаменитий вислів Ейнштейна про Бога. Можливо ми, українці, хитрі, але ж не зловмисні. Хоча, якщо комусь все-таки здається, що ми будемо перешкоджати вступу Росії, треба сідати за стіл переговорів і домовлятися.
Що ж до подальшого поглиблення українсько-російських відносин в економічній сфері, то, на мою думку, варто було б не декларативно, а реально підійти до питання створення зони вільної торгівлі між нашими країнами. При цьому не обов’язково створювати якісь штучні об’єднання, які подекуди не мають нічого спільного з економікою, а виглядають скоріше як геополітичні проекти. Для реалізації ідеї створення зони вільної торгівлі достатньо російській стороні ратифікувати підписану ще у 1994 році в Москві в рамках СНД угоду про створення зони вільної торгівлі. До речі, Україна ратифікувала цю угоду 1999 року.
У той же час мова про запровадження зони вільної торгівлі може вестися й у рамках ЄЕП, але на рівні не декларацій, а реального її втілення. Що ж до глибшого співробітництва в ЄЕП, то Україна повинна співпрацювати в рамках ЄЕП до тієї межі, до якої дозволяють національні інтереси України й зобов’язання, які Україна взяла на себе відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Крім того, угоду про формування ЄЕП необхідно ретельно проаналізувати як із погляду економічних інтересів України, так і щодо відповідності чинному законодавству України.
Міф II. Інтеграція України до ЄС остаточно віддалить Україну від Росії.
Це питання окремі політики намагаються поставити ще й у площині «або ЄС, або Росія».
Спростовуючи цей надуманий міф, хотів би, в першу чергу, відзначити, що це питання потрібно переводити у площину «і ЄС, і Росія». Тобто нова влада, рухаючись у євроінтеграційному напрямі, однаково розвиватиме партнерські стосунки як із країнами — членами ЄС, так і з Росією та іншими країнами.
Що ж до питання інтеграції України до Європейського Союзу, то це є обґрунтоване прагнення будь-якої європейської держави, якою, безперечно, є Україна. Інша справа, що попередня влада тільки декларувала бажання України інтегруватися до ЄС, а реальні кроки здійснювала в іншому напрямі, і це, звичайно ж, неоднозначно сприймалося представниками Європейського Союзу. Зараз же є впевненість, що з приходом до керівництва Україною В.Ющенка це питання не просто стане на порядок денний, а перейде в робочу площину.
Чого вимагає такий крок? Від напрацювання максимально чіткої системи регуляторної політики до подальших реформ бюджетної політики, адміністративної та судової реформ. Стільки ж, якщо не більше, зусиль треба докласти, щоб головною в податковій сфері стала її не фіскальна, а заохочувальна сторона. Ну й насамперед — боротьба зі стоглавою гідрою корупції. Роботи безмежно багато.
Але достеменно відомо, що кожен крок на цьому шляху покращує умови існування бізнесової сфери. Це створює сприятливу атмосферу як для наших підприємців, так і для закордонних. І чи не в першу чергу — для російських. Одночасно, що дуже важливо, має відбуватися встановлення прозорих і однакових для всіх правил приватизації паралельно із закріпленням непорушності прав власника. Знову-таки, риторичним виглядає запитання про вигоди російської сторони. Ми, зрозуміло, маємо на увазі доброчесних підприємців, а саме про таких мають дбати обидві наші держави.
У той же час Російська Федерація ніколи не декларувала свого прагнення інтегруватися до ЄС, більше того, неодноразово доводилося чути якраз протилежні декларації. Саме тому закинутий колись одним з українських політиків заклик «у Європу разом з Росією» не має нічого спільного з прагненнями обох країн.
Щоб завершити надуману проблему євроінтеграції України з погляду російського фактору, хотів би зупинитися ще на одному не менш важливому моменті. Інтеграція до Європейського Союзу передбачає не тільки та не стільки вступ до ЄС в економічному чи політичному розумінні, йдеться також про досягнення стандартів країн — членів Європейського Союзу та приведення законодавства у відповідність до права ЄС.
На запитання: «Чи хотіла б Росія на своїх західних кордонах мати справу з партнером, який досяг чи наблизився до стандартів Європейського Союзу?» — відповідь буде однозначно ствердною. Більше того, ці стандарти не можуть бути відкинуті і російською стороною, адже питання стоїть про добробут власних громадян. Вважаю, що в цій сфері в наших країн знайдеться багато спільних тем для обговорення.
Міф III. НАТО — ворожа структура для Росії.
Питання співпраці України з НАТО лежить, у першу чергу, в площині гарантування безпеки нашої держави від зовнішнього втручання. На сьогодні НАТО залишається єдиною дієвою організацією колективної безпеки, що існує у світі. Саме тому євроатлантична інтеграція України повинна стати одним з головних зовнішньополітичних пріоритетів України. Крім того, не можна забувати важливого моменту — критерії членства в НАТО містять не тільки вимоги щодо військового компоненту, вони включають і політичні (права людини, демократизація), і економічні (ринкова економіка) критерії, а отже, працювати є над чим.
Аналізуючи спектр відносин кожної європейської держави з НАТО, можна вибудувати таку гаму стосунків: антагонізм і повне неприйняття, прохолодне ставлення, партнерські відносини, членство в НАТО. Обидві наші держави перебувають у фазі партнерських стосунків. Можливо, у нас вони тісніші, але й Росія має інтенсивні взаємини з цією структурою. Росія вже є сусідом НАТО на кордонах із Польщею та країнами Балтії, раніше — з Норвегією. Хіба із вступом до НАТО цих країн Альянс став ворожою до Росії структурою? Звичайно ні, більше того, відносини Росії з Північноатлантичним альянсом постійно поглиблюються. Нам давно потрібно збагнути одну істину — часи холодної війни давно минули, зараз на порядку денному питання безпеки громадян від спільного ворога, яким є тероризм.
Міф IV. Президент Ющенко заборонить в Україні використовувати російську мову.
Коли мені доводиться чути цю тезу, то інших почуттів, окрім обурення, в мене не виникає. Чи може хоч хтось звинуватити Україну в тому, що в нашій країні не реалізуються права національних меншин, особливо щодо вільного використання рідної мови? Я вже не кажу про російську мову, яка широко використовується в побуті на сході та півдні України, в містах. Більше того, ратифікувавши Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, Україна стала однією з країн, що взяла під захист найбільшу кількість мов, які використовуються національними меншинами, що проживають в Україні. До списку цих мов українською стороною при ратифікації була включена й російська мова, хоча особисто в мене викликає сумнів той факт, що російська мова потребує захисту на території України. Разом з тим не треба спекулювати навколо питання другої державної мови. Як показала практика — це найулюбленіший передвиборний трюк кандидатів, які налаштовані на голоси Сходу України. А практика показала, що ці гасла ними й залишаються, згадати хоча б вибори президента України 1994 і 1999 років і декларування необхідності другої державної мови з боку кандидата Кучми. Чи втілив він ці гасла в життя, ставши президентом? Питання риторичне. У той же час всеукраїнським переписом населення у 2001 році було встановлено, що 67,6% населення України визнає рідною мовою українську, а отже, проблеми щодо потреби суспільства в другій державній мові на порядку денному не стоїть.
Незважаючи на це, ми не заперечуємо потреби вивчення в певному обсязі російської мови, крім того, Президент Ющенко неодноразово заявляв, що при його керівництві не буде закрито жодної російської школи. Хоча всім нам зрозуміло, що українська влада повинна піклуватися про розвиток української мови на своїй території, адже крім неї цього ніхто не робитиме. Це ж робить і російська влада, сприяючи всебічному розвитку своєї державної мови. А щоб у цьому питанні поставити остаточну крапку, наведу слова нинішнього російського посла: «Знаємо й те, що головна мова тут — українська. Це є питання національної безпеки». Важко тут ще щось додати.
Міф V. Президент Ющенко закриє кордони з Російською Федерацією.
Спростовуючи цей міф, хочеться нагадати про нещодавно затверджені російським керівництвом зміни до Угоди про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації, згідно з якими наші громадяни звільняються від реєстрації за місцем їхнього перебування в Росії протягом 90 днів. До речі, такі ж правила діють і в Україні щодо російських громадян. Вважаю, після таких позитивних дій російської сторони щодо українських громадян говорити про проблему кордонів немає особливого сенсу.
Разом з тим, серйозною проблемою залишається запровадження подвійного громадянства, що також стало предметом спекуляцій під час виборчої кампанії з боку кандидата Януковича. Безперечно, це була лише популістська заява.
Враховувати також потрібно міжнародно-правову практику, відповідно до якої більшість держав світу уникають у своєму законодавстві можливості запровадження подвійного громадянства. Хоча останнім часом спостерігається деяка лібералізація щодо питання подвійного громадянства. Так, згідно з Європейською конвенцією про громадянство 1997 року, держава-учасниця дозволяє громадянам автоматично набувати громадянство іншої держави лише у двох випадках: при одруженні, дітям — при народженні.
Якщо перейти від суто популістських закликів про запровадження подвійного громадянства до дійсно важливих для наших обопільних інтересів питань перетоку робочої сили, ми, звісно, пересвідчимося, що можна зробити багато корисного для наших громадян. Але необхідно рішуче відмовитись від політичних спекуляцій, бо потреби з обох сторін у вирішенні цих завдань є. Росія, як відомо, має проблеми в деяких регіонах із нестачею кваліфікованої робочої сили. Україна ж, натомість, відчуває перенасичення фахівців різних категорій, особливо в депресивних районах.
Росія не проти вирішення цієї проблеми по максимуму, а саме — запровадивши подвійне громадянство. Хоча всі розуміють, що проблеми з робочою силою можна вирішити набагато простіше. І тут ще раз згадується мало не блискавичне прийняття рішення про 90-денний термін реєстрації в Росії для громадян України. Отож, давайте сідати й вирішувати проблеми спрощення умов найму на роботу, соціальної захищеності такого контингенту працюючих у Росії, інші споріднені проблеми.
VI. Помаранчева революція.
Можливо, комусь і хотілося б назвати помаранчеву революцію не більше ніж міфом, але навіть байдужі погодяться — це була реальність, причому реальність, що сколихнула увесь світ.
У той же час сьогодні можна почути про можливий експорт помаранчевої революції в сусідні країни. Згадаймо, хто став політтехнологом помаранчевої революції — ним став український народ, який втомився терпіти над собою знущання з боку режиму та брутальне нехтування його волі і прав. Отже, про повторення чогось подібного в іншій країні можна говорити тільки в тому разі, якщо влада ставитиметься так само брутально до свого народу, якщо народ це не влаштовуватиме і нарешті — якщо народ буде готовий до подібних перетворень.
Утім, події народного піднесення, які відбулися в Україні, неодмінно матимуть свій вплив, зокрема й на громадян сусідніх країн, у першу чергу — щодо питання посилення громадського контролю за діяльністю влади. І від цього нікуди не дінешся — такі закони демократії.
Не можна також залишити поза увагою і дії окремих українських політиків, які під час помаранчевої революції продукували ідеї сепаратизму, що за українським Кримінальним кодексом є злочином. Проблема єдності й соборності є делікатною для кожної держави, а тому ми очікуємо, що російська сторона не підтримуватиме будь-які прояви сепаратизму в Україні, особливо що стосується виступів з боку російських високих посадовців.
Здається, міфи українсько-російських взаємин розвінчано. Залишився останній — про відносини «старшого брата» і «молодшої сестри». Переконаний, що ці відносини вже давно переросли у взаємини двох партнерів, які виховувалися в одній родині. Візит Президента України В.Ющенка до Москви це підтвердив і, здається, переконав у цьому навіть найзавзятіших скептиків.
Нова доба взаємин двох незалежних стратегічних партнерів — України та Російської Федерації — почала свій відлік, але вже точно без міфів і, звичайно ж, за умов реальних дружніх відносин.
