Уроки ліванської війни
У будь-якій війні перемогу здобувають не лише на полі бою, але й у свідомості людей. Таким чином, хоча «Хізбалла» й не здобула рішучої перемоги в нинішній війні з Ізраїлем, але їхня здатність продовжувати воювати, незважаючи на потужність ізраїльської армії, заволоділа уявою арабів, відновивши втрачену гордість так, як перехід єгипетської армії через Суецький канал 1973 року. Поновлена гордість стала підставою для рішення Анвара Садата дійти до Єрусалима й повернути весь Синайський півострів Єгипту.
І хоча прості ліванці заплатили величезну ціну, з погляду людських втрат і збитків, завданих економіці та інфраструктурі, «Хізбалла» показала Ізраїлю, що він більше не може вважати свою військову перевагу переконливою. Була продемонстрована обмеженість можливостей військової сили; більш того, була явно показана нерозсудливість цієї війни, й коли військові дії закінчаться, обидві сторони, швидше за все, будуть більш обережними у своїх діях, які можуть підштовхнути їхні країни й народи до нової війни.
Те, як завершиться ця війна, напевне, змінить відношення до фундаментальних національних прагнень арабських країн із боку як Ізраїлю, так і міжнародного співтовариства. Нескінченне утримування арабських земель і в’язнів стане важким тягарем, а не цінною перевагою.
Традиційне мислення на Ближньому Сході будувалося, головним чином, на переважаючiй військовій силі Ізраїлю, поряд із розрізненістю й відсутністю загальної мети в арабських лідерів. Але протягом менше ніж двох місяців майже міфічна потужність найбільш могутньої армії в регіоні виявилася підірваною, а Хасан Насралла — лідер «Хізбалли» — справляє враження твердого й рішучого лідера на контрасті зі звичайною поведінкою голів урядів арабських країн.
Питання зараз полягає в тому, чи зможе ця рішучість принести так само несподіваний прогрес у мирному урегулюванні конфлікту, як і щойно набутий престиж Садата 1973 року. За іронією долі, замість ослаблення Лівану, явними переможцями в цій війні є єдність і незалежна воля ліванського народу.
Поки що незрозуміло, чи принесла війна в Лівані більше користі або шкоди палестинцям. Оскільки вся увага засобів масової інформації зосередилася на Лівані, Ізраїль отримав повну свободу для пригнічення палестинців без протестів із боку міжнародного співтовариства. У Палестині, як і раніше, щодня гинуть люди, й не тільки в Газі, але й у Наблусі й на Західному березі. З початку військових дій у червні загинуло більше нiж 170 палестинців.
Однак зв’язок між двома війнами не залишився непоміченим. У Сполучених Штатах президент Джордж Буш і держсекретар Кондолізза Райс вважають їх одною проблемою, так само й британський прем’єр-міністр Тоні Блер. Дійсно, криза у Лівані й Газі привела до реалізації того, що два нерозв’язаних питання — арабські ув’язнені в Ізраїлі й ізраїльський унілатералізм — мають бути вирішені, щоб мати хоча б якусь надію на повернення до мирного процесу.
Зважаючи на те, що обидва конфлікти були викликані викраденням ізраїльських солдатів iз метою їхнього обміну на арабських ув’язнених, Ізраїль повинен усвідомити, що нескінченне утримання арабів у в’язниці може тільки породити насильство. Голова ради національної безпеки Ізраїлю Гіора Айленд, схоже, розумів це ще до початку військових дій. Кажуть, що в травні він радив прем’єр-міністру Ізраїлю Ехуду Ольмерту передати контроль над спірним районом Шеба Фармс на кордоні з Ліваном і Сирією, а також повернути ліванських ув’язнених.
Як повідомляється, Ольмерт не бачив необхідності в подібних діях. Але утримання 300 ліванців і майже 10 тисяч палестинців, з яких нікому в першій групі й більшості в другій не були пред’явлені обвинувачення й було відмовлено в праві предстати перед судом, стало джерелом найсильнішого роздратування для арабських країн регіону.
Одна група в’язнів, які, швидше за все, використають ситуацію, що склалася, — це йорданці, яких утримують в ізраїльських в’язницях. Йорданія — союзник США й одна з двох арабських країн, які уклали мирний договір з Ізраїлем — раніше не змогла забезпечити звільнення 30-ти своїх громадян. Зараз, вони, схоже, першими вийдуть на волю.
Незважаючи на їхню значущість, ув’язнені, однак, не є основною проблемою. Головна проблема полягає в унілатералізмі, якого дотримувалися всі великі партії, які коли-небудь були при владі в Ізраїлі. Нескоординоване виведення військ із південного Лівану (лейбористською партією після 22-х років окупації) й з Гази (партією «Лікуд» після 39 років окупації) показав, що не можна просто покинути територію й забути про неї. Населенню покинутої території необхідний надійний уряд і державні установи. Безпосередньо на базисному рівні, наприклад, жителям південного Лівану були необхідні карти ізраїльських мінних полів, які так i не надали їм.
Унілатералізм, за який проголосували на останніх виборах більшість ізраїльтян, заснований на ідеї, що безпеку можна якимось чином забезпечити, споруджуючи справжні стіни й бар’єри. Вогневий вал ракет зі сторони «Хізбалли» й ХАМАСу показав недалекоглядність такого мислення. І хоча Західний берег не використовували для ракетного обстрілу Ізраїлю, не існує причин, чому б проживаючим там палестинцям не використати таку зброю, якщо Ізраїль й надалі зводитиме стіни на їхніх територіях і гордовито буде поводитися по відношенню до них.
Солдати перші визнають, що військова сила має обмежену цінність у досягненні довгострокового миру. Давно пора й політичним лідерам з обох сторін, особливо тим, хто дотримується поміркованих поглядів, зрозуміти це. Їм треба працювати разом шляхом переговорів для розв’язання проблем, які не можуть і не мають вирішуватися за допомогою грубої сили.
Дауд КУТТАБ — директор Інституту сучасних засобів масової інформації при Університеті «Аль-Кудс» і фундатор першої в арабському світі інтернет-радіостанції AmmanNet.
