Найщасливіша людина та, яка дарує щастя найбільшому числу людей
Дені Дідро, французький філософ та енциклопедист епохи Просвітництва

Уроки турецького терпіння

Чи зможе Київ чекати стільки ж, скільки чекала Анкара?
5 жовтня, 2005 - 00:00
ФОТО РЕЙТЕР

«Якщо Туреччина — так, то чому Україна — ні?». Це слова польського президента Олександра Квасневського стосовно політики розширення Євросоюзу. Остання звістка про початок переговорів щодо приєднання Туреччини до ЄС — для Києва гарний сигнал. Принаймні тепер Брюсселю буде дуже складно відмовити Україні в перспективі членства.

Туреччина розпочала офіційні переговори про повноправне членство з Євросоюзом — це підсумок зусиль, які Анкара докладала упродовж тривалих сорока років. У ніч із понеділка на вівторок у Люксембурзі відбулася коротка церемонія офіційного початку переговорів про можливість вступу до ЄС Туреччини і Хорватії. За кілька годин до того керівники європейських дипломатичних відомств оголосили, що Анкара прийняла їх пропозицію із приводу початку переговорів. Практично одночасно міністри закордонних справ країн-членів ЄС розморозили такі переговори і з Хорватією. Вони були заплановані ще на березень, однак тоді Трибунал ООН із воєнних злочинів у колишній Югославії поскаржився на брак співробітництва з боку Загреба. Позавчора, однак, голова Трибуналу Карла дель Понте оголосила, що співпраця налагоджується, і ЄС одразу ж дав старт переговорному процесу.

«Але Євросоюз не був би Євросоюзом, якби під час останніх переговорів обійшлося без паніки, без безнадійних торгів. У цьому смислі понеділок 3-го жовтня нікого не розчарував. Фактично впродовж усього дня здавалося, що полюбовне вирішення справи було в справжній небезпеці, оскільки могло вилитися в елементарне роздратування. Але завдяки скаженій дипломатичній діяльності, все закінчилося міцними — хоч навряд чи теплими — обіймами», — так учора прокоментував «турецькі переговори» журнал «Економіст». У чому полягали «торги» між європейськими міністрами? Нагадаємо, що початок переговорів із потенційним кандидатом на вступ до ЄС вимагає згоди усіх 25 країн Союзу. Однак буквально напередодні люксембурзької зустрічі, на якій мало вирішуватися це питання, Австрія виступила з пропозицією надати Туреччині не повноправне членство, а «привілейоване». Анкара висловила у зв’язку з цим рішучий протест, і до вечора неділі усі переговори опинилися в глухому куті. До пошуку виходу з нього навіть підключилася держсекретар США Кондолізза Райс. Зрештою австрійці погодилися розпочати переговори з Туреччиною в обмін на те, що такі ж переговори розпочнуться і з Хорватією.

Утім, на цьому процес турецької інтеграції до ЄС не завершується. Так, експерти вважають, що Туреччині знадобиться ще як мінімум десять років перш, ніж вона стане повноправним членом. Анкара може приєднатися до ЄС не раніше 2014 року, оскільки бюджет Союзу, розрахований на 2007-2013 роки, не бере до уваги витрати, пов’язані з можливим членством Туреччини. 2020 рік розглядається як найбільш реалістичний для вступу. До того часу Анкара повинна схвалити 80 тисяч сторінок європейських норм і законів.

Чи існують якісь гарантії стосовно того, що Туреччина стане членом ЄС? Жодних. ЄС характеризує переговори з турками так — «необмежений у часі процес, результат якого не може бути гарантований наперед». У Європі є чимало політиків (як і в самій Туреччині), які вважають турецьке членство в ЄС не найкращим задумом. Навіть у тому випадку, якщо будуть успішно завершені переговори про членство, Франція і Австрія заявили, що мають ще провести референдуми, на яких буде визначатися доля договору про включення Туреччини до Союзу. Якщо бодай одна з 25 країн скаже «ні», Анкара буде не в змозі приєднатися. Перелік аргументів стосовно неприйнятності турецького членства доволі значний. Найбільш поширений — Туреччина не зовсім «європейська» в культурному розумінні. Інший — турецькі іммігранти заполонять решту країн ЄС. Третя причина полягає в тому, що Туреччина — надто велика, а тому перебере на себе дуже багато влади у спільних «єесівських» інституціях. Четверта — ця країна надто бідна, а тому турецький вступ може вдарити по кишені європейського платника податків. До того ж, у свій час колишній президент Єврокомісії Жак Делор заявив, що ЄС — це «християнський клуб». «Ісламофобські» погляди в Європі доволі поширені, і не лише серед пересічних громадян.

Перешкоди на інтеграційному шляху Туреччини мають у свою чергу насторожити і Україну. Адже за позитивним сигналом, отриманим 3-го жовтня, може настати черга негативних знаків із криз і проблем. У Києва зараз просто немає права марнувати час, а тому необхідно вже в найближчі роки довести свою здатність бути членом ЄС. За всіх декларацій про взаємну підтримку Київ і Анкара на шляху до ЄС — конкуренти. Сумнівно, що ЄС прийме, приміром, у 2020 році одразу дві великі країни. Чи зможе чекати Україна довше?

БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю

Октай АКСОЙ, дипломат, Інститут міжнародної політики, Туреччина:

— У чому таємниця турецького терпіння, адже Туреччина чекала згоди на переговори про вступ до ЄС сорок років?

— 3 жовтня 2005 року стане надзвичайно важливим днем в історії Туреччини. Ми щасливі отримати таку нагороду, тому що наша країна рухалася в європейському напрямку упродовж багатьох років. Ми прагнули до співіснування в європейській сім’ї навіть тоді, коли Євросоюзу ще не існувало. Туреччина просто поставила перед собою мету — розвивати й надалі республіку, впроваджувати відповідні зміни. Упродовж останнього століття Туреччина мала гарні відносини з багатьма країнами Європи. Після проголошення нашої країни республікою в 1923 році Туреччина взяла на себе зобов’язання жити відповідно до європейських цінностей. Це — рівні права між чоловіком і жінкою, демократія і верховенство права. Туреччина стала членом багатьох європейських інституцій після Другої світової війни. Приміром, Туреччина — член Ради Європи, НАТО, ОБСЄ. Анкара співпрацювала з європейськими країнами у багатьох сферах. І її членство в ЄС — це лише «матеріалізація» всіх зусиль.

— У ЄС відбувалася, напевно, доволі неприємна дискусія із приводу так званого «релігійного питання»: деякі європейські політики не хотіли бачити Туреччину в Союзі ще й через сповідування ісламу...

— Європейський Союз — це не релігійне об’єднання. Ви напевно пам’ятаєте, що в минулому було багато непорозумінь між різними церквами, навіть поміж християнами. Досі можемо чути про певні образи, які лунають із вуст священиків, які сповідують католицизм або православ’я. Багато воєн сталося якраз у результаті церковних відмінностей. Але ЄС побудований зовсім за іншою моделлю, яка ґрунтується на взаємоповазі, терпимості, на етнічному, культурному і релігійному розмаїтті. Вочевидь, ви знаєте, що Туреччина відокремила релігійні справи від державних ще тоді, коли було проголошено республіку. Ми не розглядаємо ЄС як релігійний проект, сподіваємося, що і Туреччину не будуть розглядати як країну, в якій релігія є визначальним чинником. Є низка політиків у країнах-членах ЄС, які намагаються робити кар’єру на релігійних протиріччях, однак ми впевнені, що із часом дедалі більше європейців зможуть переконатися в тому, що «релігійного питання» не може існувати в тому сенсі, в якому воно ставиться, Туреччина вже давно світська держава. Справді, більшість турків — мусульмани, але це особистий вибір громадянина. Держава в це абсолютно не втручається.

— Після вступу Туреччини Україні буде легше чи складніше приєднатися до ЄС?

— Ми віримо, що Україна має дуже гарний потенціал вступити також до ЄС. Без сумніву, розширення — це складний процес. І останнє розширення виявило чимало труднощів. Можуть виникнути певні проблеми в ЄС і зі вступом Туреччини, однак, я впевнений, ми їх подолаємо. Більше того, я гадаю, що Україна не зіткнеться із настільки значним опором, з яким зіткнулася Туреччина. Принаймні для вас не стане перешкодою «релігійне питання».

Олександр СУШКО, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:

— Після рішення стосовно Туреччини Україні буде легше чи важче вести інтеграційні переговори з Євросоюзом?

— Рішення щодо Туреччини — безумовно, позитивний знак, оскільки він означає, що розширення ЄС не припиняється. Якби країни Союзу відмовили Анкарі чи, приміром, запропонували якийсь інший формат співпраці, то ми б мали справу з певним переглядом узагалі парадигми розширення ЄС. Таке рішення ознаменувало б перемогу тих, хто виступає в ЄС за припинення розширення. Відповідно це стосується, хоч і непрямим чином, перспектив України. Тепер багато залежатиме від того, наскільки успішними будуть такі переговори, а також від того, наскільки паралельно вирішуватиметься внутрішня інституційна криза в ЄС. Лише сильний ЄС може говорити реально про інтеграцію України. Якщо ж ЄС продовжуватиме залишатися ослабленим кризами, то, звісно, шанси України зменшуватимуться.

— Чи зможе Україна чекати стільки ж, скільки чекала Туреччина — фактично сорок років?

— В Україні, справді, відмінна ситуація. У Туреччині питання європейського покликання практично не обговорюється. Там немає відчутного супротиву євроінтеграції, хіба що з боку доволі маргінальних політичних сил. В Україні, незважаючи на те, що вона за своїми цивілізаційними, історичними ознаками значно більше має права на те, аби бути повноцінною частиною Європи, існує менший рівень національного консенсусу щодо європейського вибору. Тому ясно, що цей український корабель продовжуватиме хитатися між різними розуміннями свого місця в світі і Європі. Для України дуже чутливі усі сигнали, які стосуються, наприклад, неготовності Євросоюзу на сьогодні розглядати кандидатуру України. ЄС не був готовий до переговорів із Туреччиною 43 роки, однак це жодним чином не змінило політичну волю турецької еліти до інтеграції в ЄС. В Україні дещо інша ситуація, тому що значна частина політикуму розглядає альтернативи. Утому числі — і ті, які передбачують створення нового інтеграційного простору. Я маю на увазі ЄЕП чи СНД. Якби Туреччина хотіла, то вже давно і багато разів могла б створити свій ЄЕП на Близькому Сході. За великого бажання вона могла б стати регіональним лідером для країн, які там знаходяться. Але їй це нецікаво. Тому еліта цієї країни намагається пройти, можливо, довший і складніший шлях модернізації, європеїзації, аби стати членом найбільш престижного клубу держав. В Україні ж чимало політиків розглядають євроінтеграцію як лише одну з альтернатив. Думаю, що в найближчі роки і десятиліття ці дискусії будуть тривати. Відповідно залишатиметься відкритим питання, скільки Україна витримає такого вичікування.

Сергій СОЛОДКИЙ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments