Вибiр технологiї
Візити прем’єр-міністра України Анатолія Кінаха спочатку до Алмати, де проходив Євразійський форум, потім — до Москви, де його зустрів російський прем’єр Михайло Касьянов, залишили дивне враження. Касьянов запропонував від імені своєї держави Україні вступити до Євразійського економічного співтовариства, заявивши, що це Росії економічно невигідно, проте дуже бажано геополітично. «Коммерсантъ» з цього приводу написав, що Росія готова подарувати Україні $170 млн. (скільки коштуватиме Москві скасування експортного мита на нафту), якщо Київ «стане Мінськом». Кінах відповів на цю пропозицію, що рішення прийматиметься в травні виходячи з українських національних інтересів. До речi, ще взимку Україну «оцiнювали» у Москвi дороще.
Перше ж питання, яке виникає — не про те, чи суперечитиме сама така постановка питання проголошеному курсу на європейську інтеграцію, і навіть не про те, чи варто остаточно ховати в такому разі ГУУАМ. Питання — що таке українські інтереси в даному контексті, хто їх визначає, наскільки б це було вигідно в перспективі не одного дня і навіть не одного року. Що насправді можна, таким чином, придбати, а що — втратити — причому не представникам влади, не магнатам, до неї наближеним (чи навпаки), не дипломатії — а людям, особливо — тим, кого не влаштовує сьогоднішня українська заштатність. Пригадується, що вже кілька років Москва наполегливо схиляла Київ вступити до Митного союзу, який i перетворився на Євразійську спільноту. Київ категорично тоді відповідав «ні». Пригадується, що зовсім недавно в Одесі Президент Кучма поставив підпис під заявою президентів України, Росії та Молдови, яка стверджувала, що участь України та Молдови в Євразійській спільноті позитивно впливатиме на їхній економічний розвиток. Тоді МЗС України поспішив роз’яснити, що йдеться, передусім, про участь України у якості спостерігача (хоча в заяві це ніяк не визначалося). Зараз МЗС просить не робити поспішних висновків. Але акценти явно змінилися.
Схоже на те, що Росія сьогодні в стані зробити Україні пропозицію, від якої та «не зможе відмовитися». Принаймні, так просто — тому й потрібно взяти тайм-аут для вироблення рішення, яке, можливо, базуватиметься на власних умовах. Які, в свою чергу, могли б знівелювати політичні наслідки. Про них сьогодні ніхто нічого не говорить. Хоча спростувати їх наявність неможливо. Йдеться про несамостійність (в разі прийняття рішення про вступ) у політиці митній, валютній, фінансовій, економічній, транспортній. Йдеться й про те, що, таким чином, було б дано остаточний знак того, що всі більш-менш важливі політичні рішення приймаються в Москві — а це стосується, зокрема, й політики інвестицій. Йдеться й про те, що Україна змушена буде (добровільно чи ні) обслуговувати інтереси Москви в сферах безпеки, військової політики, так званої геополітики. Що виключає самостійність політики і в цих галузях. Проте ніхто не ставитиме питання про демократiю тощо, завжди забезпечать мінімально необхідну зовнішню підтримку. Формальній зовнішній політиці зовсім необов’язково звужуватися виключно до розмірів територій Євразійської спільноти — Росії, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, ніхто не заборонятиме мати контрольовані контакти з Заходом і навіть говорити про перспективи Європейської інтеграції. Найбільше виграють ті, хто має безпосередній інтерес у здешевлюванні для себе нафти й газу й скасуванні митних зборів на експорт металопродукції. Якщо потрібні будуть якісь зовнішні ринки — росіяни їх знайдуть. Такий собі спочатку м’який варіант положення Білорусі.
Щодо «європейського вектору» — то його все одно спочатку потрібно створити. Забезпечити умови для масштабного прориву західного капіталу, забезпечити виконання мінімально необхідних вимог для початку серйозної й конкретної розмови, в якій сьогодні де-факто (iз-за відсутності предмету) не зацікавлені ні Європейський Союз, ні Україна. Реальне проведення реформ, реальний початок європейської політики потребує, передусім, серйозної політичної волі, яка сьогодні просто не визріла — і аргументи на користь того, що тільки це й може гарантувати поступовий розвиток, сприймаються лише інтелектуалами. Тим більше, що тут — теж не без втрат.
Що б не говорили політики, «євразійство» переслідує зовсім іншу ідеологію, ніж «європейство». До технологічного, інтелектуального, інформаційного ривка українського суспільства воно не призведе, проте зафіксує подальше наростання відриву від тих, хто обрав інший шлях, і збереження на постійній основі комплексу меншовартості — досвід СРСР все ж таки треба вивчати. А рахувати — вчитися.
