Пристрасть до перемоги палає в кожному з нас. Воля до перемоги — питання тренування. Спосіб перемоги — питання честі.
Маргарет Тетчер, прем'єр-міністр Великої Британії (від Консервативної партії) у 1979–1990 роках

Від християнської демократії до мусульманської?

16 жовтня, 2008 - 00:00

Цього літа правляча Партія справедливості та розвитку (AKP) Туреччини ледве уникла заборони конституційним судом країни. Державні прокурори стверджували, що партія намагалася «ісламізувати» країну і в кінцевому результаті запровадити теократію. Цю ухвалу святкували не лише прихильники AKP, але й ті на Заході, хто розглядав цю партію як прообраз «мусульманської демократичної» партії, які також зітхнули з полегшенням.

Наочним прикладом помірно релігійної партії — яка дотримується правил демократичної гри — є християнські демократичні партії Західної Європи, а також, дещо в меншій мірі, Латинської Америки. Проте, противники ідеї «мусульманської демократії» твердять, що католики Європи перейшли до демократії лише завдяки наказам із Ватикану, а оскільки в мусульман немає нічого схожого на ієрархію церковної влади, то не варто наводити як приклад християнську демократію.

Проте історія показує, що політичні підприємці та ліберальні католицькі інтелектуали зіграли ключову роль у створенні християнської демократії. Це дозволяє передбачати, що мусульманські реформатори за певних умов можуть також створити мусульманську демократію.

Партії християнської демократії вперше з’явилися в Бельгії та Німеччині наприкінці ХІХ ст. у вигляді вузьких католицьких груп за інтересами. Спочатку Ватикан ставився до них із підозрою, сприймаючи партії, які брали участь у виборах і хитромудрій політичній парламентській грі, як ознаки «модернізму».

Прорив стався із заснуванням Популярної партії Італії 1919 року. Лідер партії дон Луїджі Стурцо хотів, щоб партія приваблювала всіх вільних і сильних людей. Ватикан, який забороняв італійським католикам брати участь у політичному житті наново об’єднаної Італії протягом майже шістдесяти років, зняв свою заборону. Проте незабаром Муссоліні поставив Популярну партію поза законом; у будь-якому випадкові у Ватикану були напружені відносини з партією, тому було більш зручним підтримувати авторитарні прокатолицькі режими в таких країнах, як Австрія і Португалія.

У той час, як у проміжку між двома світовими війнами християнська демократія не знайшла свого місця в політиці, стали відбуватися важливі зміни в способі мислення католиків. Зокрема, французький католицький мислитель Жак Марітайн розробив обгрунтування того, чому християн повинні цікавити як демократія, так і права людини.

У 20-х роках Марітайн був близьким до ультраправої партії «Аксьйон Франсез». Однак Папа 1926 року засудив рух цієї групи, яка в основному складається з невіруючих католиків, котрі більше зацікавлені в авторитарному націоналізмі, ніж у християнстві. Марітайн прийняв вердикт Папи і почав видатний ідеологічний рух у бік демократії.

Він критикував спроби Франції стати сучасним хрестоносцем, який несе гнів католиків, особливо в США. Більш важливим є те, що він почав переробляти деякі з учень Арістотеля та середньовічних доктрин природного права, щоб прийти до концепції прав людини. Також він був послідовником філософії дуже модного в 30-х рр. «персоналізму», який прагнув посісти проміжне становище між індивідуальним лібералізмом і комунним соціалізмом, а також наполягав на тому, що «особистості» завжди мають духовний аспект, якого, за загальною думкою, не визнавав матеріалістичний лібералізм.

Після падіння Франції Марітайн вирішив залишитися в США, де він зміг знайти своє покликання після того, як здійснив турне, виступаючи з лекціями (гестапо марно намагалося знайти його будинок за межами Парижа). Він став автором памфлетів із примирення християнства та демократії, яку принесли до Європи бомби союзників, і він ніколи не переставав підкреслювати, що християнське коріння процвітаючої демократії Америки справило на нього вплив.

Марітайн також наполягав на тому, що християни, беручи до уваги релігійні заповіді, передусім повинні діяти як громадяни. Таким чином, центральне місце в його поглядах посідало прийняття плюралізму та терпимості, які перешкоджали будь-якому односторонньому тлумаченню релігії в політичному житті. Він досить скептично ставився до винятковості християнських партій.

Марітайн брав участь у складанні Декларації про права людини ООН, а Другий Ватиканський Собор зрештою схвалив багато які з його ідей, які він пропагував із 30-х років. Також він впливав на дії християнських демократичних партій, які після 1945 року правили в Німеччині, Італії, в країнах Бенілюксу, а також, меншою мірою, у Франції, які концентрували в собі не лише демократію, але й створювали добробут держави відповідно до католицької соціальної доктрини. У той час, як всі ще підкреслювали родинні цінності та традиційну моральність, вони втратили запах ладану, який супроводив християнські демократичні партії на початку століття — до 70-х років вони навіть почали підкреслювати, що для того, щоб до них приєднатися, необов’язково бути віруючим.

Приклад Марітайна спростовує твердження, що аналогія між християнською і мусульманською демократіями неможлива. Не Ватикан відігравав ключову роль у створенні християнської демократії, а такі інноваційні філософи, як Марітайн (який ніколи не перебував у церковній ієрархії, хоча деякий час був амбасадором Франції у Ватикані), й такі політичні підприємці, як Стурцо (простий сицилійський священик).

Звичайно, тільки інтелектуали не зможуть привести до мусульманської демократії. Окрім того, успіх християнської демократії також пояснюється її сильними антикомуністичними позиціями під час холодної війни, а в Італії протистоянням привілеям поширеної корупції.

Проте, певна складова мислення, яка робить демократію привабливою для віруючих, а невіруючих переконує в тому, що віруючі люди прийняли плюралізм, має бути наявною. Звичайно, деякі філософії, які використовувалися в переході європейського католицизму до демократії, такі, як персоналізм, були скоріше невизначеними, хоча, ймовірно, саме їхня невизначеність допомогла залучити найбільшу кількість віруючих на свій бік. Проте, не варто заперечувати важливість ідей. Створення ліберального ісламу помірними, соромливими та демократичними мусульманськими інтелектуалами відіграє ключову роль.

Ян-Вернер МЮЛЛЕР — професор політології в Принстонському університеті, зараз працівник інституту «Відкрите суспільство» при Центральноєвропейському університеті в Будапешті. Автор книги «Конституційний патріотизм».

Ян-Вернер МЮЛЛЕР. Проект Синдикат для «Дня»
Газета: 
Рубрика: