Випробування для Туреччини

Зараз, коли світ спостерігає за знищенням сирійського міста Хомс, коли криза поширюється на сусідній Ліван, настав час запитати: чим великі держави відрізняються від другорядних країн? Міжнародна зірка Туреччини неухильно сходить протягом останніх декількох років: прем’єр-міністра Реджепа Таїпа Ердогана прославляють у багатьох близькосхідних і північноафриканських країнах, а міністр закордонних справ Ахмет Давутоглу подорожує світом як представник усе більш впливової держави. Туреччина та Індонезія навіть приєдналася до країн БРІК (Бразилії, Росії, Індії та Китаю) у списку найбільш впливових глобальних гравців, що набувають ваги.

Нині, під час сирійської бійні, Туреччину очікує вирішальне випробування її регіональних і глобальних устремлінь. Для її лідерів настав час припинити розмови і почати діяти.

Вперше Давутоглу запропонував створення буферної зони для сирійської опозиції на сирійсько-турецькому кордоні три місяці тому, коли кількість убитих у Сирії була показово вдвічі меншою за сьогоднішню. До середини листопада Ердоган став другим регіональним лідером (після короля Йорданії Абдулли), який відкрито закликав президента Сирії Башара аль-Асада піти у відставку. Наприкінці листопада Давутоглу знов підтвердив, що турецький уряд обговорював різні плани розв’язання ситуації, у тому числі можливість створення буферної зони.

Однак єдині реальні дії з того часу були здійснені не Туреччиною, а Лігою арабських держав, яка відправила до Сирії спостерігачів і сформулювала для неї план політичних перетворень. Після того як Росія і Китай наклали вето на цей план в Організації Об’єднаних Націй, а сирійські війська, що стояли довкола Хомса (і Забадані), дали чітко зрозуміти, що готові зрівняти із землею все, що стоїть у них на шляху, Давутоглу запропонував «якнайшвидше» провести конференцію для «сприяння міжнародному взаєморозумінню між усіма зацікавленими країнами».

Конференцію? По суті, Туреччина пропонує чергові розмови, знову відкладаючи реальні дії, здатні змінити нинішню ситуацію.

Убивства ніколи не слід здійснювати легковажно. Турки мають багато причин для занепокоєння з приводу наслідків відправлення своїх солдатів до Сирії, навіть з найбільш очевидними гуманітарними цілями. Туреччина і Сирія, як і раніше, мають прикордонні суперечки, і для багатьох сирійців картина перетину кордону турецькими військами, нехай навіть у тилу сирійських бійців опозиції, призведе до сплеску національної гордості і зміцнить віру в тези Асада про спонсорування терористів і повстанців іноземними державами.

Однак Туреччина сьогодні перебуває в найкращому становищі для того, щоб показати Асаду, що міжнародне співтовариство має серйозний намір зупинити вбивства. Перебуваючи в тісній співпраці з місцевими координаційними комітетами, вона має надати допомогу в тиловому забезпеченні, розвідці, озброєнні, підготовці, зв’язку і навіть у підтримці з повітря, аби допомогти Вільній сирійській армії встановити мирні зони уздовж північно-західного кордону Сирії.

Зокрема, Туреччина могла б допомогти Вільній сирійській армії порушувати лінії зв’язку сирійської армії і перекрити доступ урядовим військам до цілих територій шляхом погодженого використання розвідувальних систем раннього попередження, а також протитанкових і зенітних озброєнь. Тоді Вільна сирійська армія, можливо, зможе ізолювати місцевих командувачів сирійської армії і спробувати домовитись про перемир’я та перехід солдатів на свій бік, кінець кінцем створивши міцний ланцюг народних центрів. Якщо ця стратегія виявиться безуспішною, Туреччині та Лізі арабських держав доведеться розглядати варіант доправлення до Сирії сухопутних військ при масштабній тиловій і розвідувальній підтримці з боку НАТО.

Зараз Туреччина не діє, боїться зазнати поразки, але найважливіший урок цієї ситуації поширюється далеко за межі Сирії і навіть Близького Сходу. Могутність походить не лише від розміру, стратегічного місця розташування, сильної економіки, майстерної дипломатії і військової потужності. Вона також вимагає волі до дій — розуміння того, що справжнє лідерство означає мужність приймати і здійснювати рішення навіть украй непопулярні в деяких колах.

США інколи застосовують силу дуже поспішно. Вторгнення до Іраку без переконливих доказів наявності там зброї масового ураження, без міжнародної легітимності і достатньої підготовки до подальшої відповідальності є суворим нагадуванням про людські і матеріальні втрати від втягування у війну.

З іншого боку, рішучі дії президента Білла Клінтона відносно Косова в 1999 р. врятували країну, так само як вторгнення НАТО до Боснії чотирма роками раніше привело до початку переговорів між ворогуючими сторонами і до припинення вбивств. Аналогічно, готовність Великобританії розмістити свої війська біля берегів Сьєрра-Леоне в 1999 р. допомогла покласти край жахливому конфлікту протягом декількох тижнів, а вторгнення Франції до Кот-д’Івуару навесні минулого року, згідно з дорученням ООН, зупинило громадянську війну, що розпочалася там після виборів і швидко виходила з-під контролю.

Готовність Австралії направити війська до Східного Тимору 1999 року знову ж таки, згідно з дорученням ООН, можливо, не лише врятувала цю країну, але й сприяла реформуванню Індонезії. Взагалі однією з ознак зростаючого впливу Індонезії є те, що її армію (яка тероризувала Східний Тимор і влаштувала там масову різанину) сьогодні можна закликати до підтримки прав людини в своєму регіоні. Аналогічно рішення Бразилії відправити війська на Гаїті 2004 року в рамках Стабілізаційних сил ООН зміцнило її імідж як відповідальної держави регіону.

Сирія — це, звичайно, більш небезпечне завдання, ніж Гаїті, але якби, скажімо, уряд Парагваю або Уругваю жорстоко поводився зі своїми громадянами в масовому масштабі, світ справедливо очікував би у відповідь дій від Бразилії. В Африці нігерійські війська часто відіграють вирішальну роль за дорученням або Африканського союзу, або Економічного співтовариства західноафриканських держав.

Держави, які хочуть користуватися перевагами статусу великої держави (особлива повага до їх дипломатів, високі глобальні ставки за кордоном і важливі дипломатичні конференції всередині країни, а також думка про те, що з ними необхідно консультуватися з приводу важливих подій чи криз у їхніх регіонах) повинні взяти на себе ношу, яка супроводжує подібний статус. Вони мають бути готові не лише говорити, але й діяти.

Анн-Марі СЛОТЕР — колишній директор з питань політичного планування в держдепартаменті США (2009—2011 рр.). Нині професор політики і міжнародних відносин у Прінстонському університеті.