Я розумію українців
Ми повинні мати мужність признатися собі — в конфлікті щодо цвинтаря Орлят зовсім не йдеться про надписи. Йдеться про те, що львівський пантеон — це символ тріумфу польської зброї в самому серці України. Тим більше, якщо ми хочемо щось дописати, то повинні це зробити на двох мовах: героїчно полеглим в боях за незалежну Польщу… Україну... в братовбивчій війні.
Я народився і виріс у Львові і до десятирічного віку я там жив. Колонада на Цвинтарі Орлят постійно стоїть перед моїми очами, її можна було побачити з будь-якого куточка Львова, вона висилася над містом. Зрозуміло, що я вихований в традиціях культу львівських Орлят, проте це, водночас, не заважало мені в дитинстві товаришувати з українцями. Польсько-український конфлікт який виник перед війною був дуже актуальним у Львові. Війна ще більше його загострила.
ПОЛЬЩА ЗРАДИЛА УКРАЇНУ
В той час, коли в 1918 році відроджувалися Польща, Литва, Чехословаччина і могла відродитися Україна, ми не змогли між собою досягти згоди, а уникнути війни по всьому периметру кордонів було неможливо. Це стало фундаментом нашої майбутньої поразки в 1939 році.
Війна в 1918 році за Львів повинна була вибухнути, так як Львів, і можна про це сміливо сказати, був серцем України. Саме у Львові, враховуючи лібералізм Австрії, виникли та розвивалися українські незалежні інституції, інституції наукового та суспільного життя, а також і польські інституції (з тої самої причини). Якщо з польського боку існувало товариство «Сокул», то з українського — «Сокіл», існували підрозділи стрільців Пілсудського, а з українського боку — Січових стрільців. Був польський університет, але водночас — і Наукове Товариство імені Тараса Шевченка, яке фактично виконувало роль українського університету.
Не можна було будувати незалежної України без Львова. Польщі було набагато легше, тому що вона мала крім цього і Краків, хоча Львів відігравав надзвичайно важливу роль і в певному сенсі був серцем післявоєнної Польщі в значній мірі завдяки війні 1918 року. Саме цю війну поляки повинні були виграти не лише тому, як каже Юрій Андрухович, що були у своєму домі, а тому, і це було очевидно, що місто в основному було заселене поляками які його добре знали з воєнної точки зору.
Її було виграно також і тому, що до конфлікту на боці поляків залучилася добре оснащена та підготовлена у Франції Армія Галлера, при тому слід відзначити, що це було зроблено всупереч міжнародним угодам. Саме ця армія, сформована на Заході, мала заборону щодо участі в польсько-українських боях. Але вона все- таки взяла участь у цій війні, і саме це спричинилося до результату, який ми отримали.
І з якого боку не дивитися на ті події, це була чергова братовбивча війна і черговий цвях до спільної труни Польщі та України. Але уникнути війни 1918 року було неможливо. Трохи пізніше українські війська Петлюри разом із Пілсудським взяли участь у війні з більшовиками, а після підписання Ризького договору Польща зрадила як ці союзні війська, так і Україну.
Слід також пам’ятати, що Пілсудський, підписуючи договір із Петлюрою, визначив територію незалежної України за Збручем і розраховував на виникнення повстання в центрі, але воно не могло там вибухнути, адже ідейні сили української незалежності були краще організовані і мали реальну основу саме тут, в Галичині. Саме звідси можна було ініціювати початок національного відродження, і воно дійсно саме тут і зародилося, але отримало антипольську направленність.
Після Ризького договору Пілсудський поїхав до Щипьорна, де знаходилися інтерновані солдати Петлюри і де він сказав наступні слова: «Панове Українці! Я прошу у Вас вибачення».
ЦВИНТАР — НЕ ПРИЧИНА НАШОЇ СУПЕРЕЧКИ
Але у Львові все таки був відбудований Цвинтар Орлят, і сьогодні складається враження, що ми продовжуємо сваритися саме за цей цвинтар.
А це — неправда! Не за цвинтар ми сваримося. Ми сваримося за щось зовсім інше. У Львові, в зв’язку з братовбивчою польсько-українською війною встановлено монумент перемоги польської зброї! Не під Варшавою, для освячення битви за Варшаву, жертви якої перевищили жертви війни в 1920 році і які загинули за незалежність Польщі, а у Львові! Оцінюючи досвід братовбивчої війни, на мою думку, саме вона спричинилася до того, що ми отримали в 1939 році. Я поляк, тому що я ним народився, це мені дано долею. Тому я думаю, мені вистачить сміливості сказати, що якщо відмовитись від підрахунку взаємних образ, то те, що кажуть українці — правда. Україна ніколи Польщу не позбавляла незалежності, а Польща Україну, напевно, рази два, і цей другий раз — був у 1918 році, коли в результаті війни з Польщею була розбита Західно-Українська Народна Республіка. Українці кажуть, що таких випадків було набагато більше, але я думаю, що зазначені два — це також не мало. Ризький договір був розподілом України.
Весь цей крик, піднятий ЗМІ, які «не розуміють, чому депутати міста Львова продовжують виставляти претензії до Цвинтаря Орлят», — інфантильний. Ні українців, ні нас поляків не обходять ці написи, і ми повинні знайти в собі мужність сказати про це самим собі. Адже для львівських депутатів не мають значення дрібні зачіпки щодо: «незалежної» Польщі чи «героїчно» полеглих — і ми добре знаємо, що причина в іншому. Всім зрозуміло, що в братовбивчій війні по обидва боки люди полягли саме в героїчних боях і по обидва боки вони воювали за незалежність. Йдеться про те, що ми примушуємо українців прийняти наші вимоги щодо того, що цей пантеон тріумфу перемоги польської зброї був поставлений на місці, яке вони вважають серцем України, щоб він постійно нагадував їм про поразку, яку вони понесли в 1918 році. В Польщі ви не знайдете жодного місця пантеону тріумфу перемоги німецької, російської чи іншої зброї. Польща ніколи б на таке не погодилася.
ПОЛЬЩА КАЖЕ — НІ
По обидва боки польсько-українського кордону знаходяться польські та українські могили. І по обидва боки маємо жахливі проблеми з їх облаштуванням та впорядкуванням. Нагадаю лише декілька прикладів з польського боку, про які сьогодні, коли основною темою є в основному Цвинтар Орлят, ніхто вже й не згадує.
Пригадаємо собі, як тяжко, і не в прикордонній зоні, а в Калішу, Кракові, відновлювалися пам’ятники Петлюрі, союзника (!!!) Пілсудського. В Калішу було зроблено дуже мало, але принаймі частина того, що належало б зробити. Хоча українці хотіли, щоб відновлювальні роботи були проведені в повному обсязі. Але залишаються ще й місця, де про проголошені постулати свідомо забули, такі, наприклад, як Ланцут, Вадовіци чи Стралкови. У цих місцях перед війною існували цвинтарі, на яких поховано від декількох сотень до декількох тисяч українських воїнів. На сьогодні залишилися знищені хрести, сміття, трава…Нікого в Польщі не дивує, що Рада охорони пам’яті вимагає від Організації українців у Польщі щоб написи на пам’ятниках цих воїнів, а також на пам’ятниках вояків УПА, українських цивільних осіб — жертв конфлікту в 1944 — 1947 роках, були зроблені на двох мовах. А що стосується Львова — то всіх така вимога вражає!
В липні 2000 року було заплановано перепоховання воїнів УПА, ексгумованих із теренів Бірчі та Лішней, в зв’язку з чим українська сторона вернулася з проханням до Прем’єра Бузека та Маршала Сейму Плажинського щодо перенесення терміну перепоховання на тиждень пізніше, і польська сторона визнала за доцільне не погодитися на це. І це після того, як прах полеглих з Лішней пролежав в Медичиному судовому закладі у Жешуві протягом 8 років, а з Бірчі — 2 роки, що не було згоди на поховання.
В 1918 році в таборі Вадовіцах утримували 15 тисяч інтернованих українців з Галичини, з яких близько 1,5 тисяч померло від хвороб, голоду — а чи ми маємо там хоч який небудь пам’ятний знак?… А ще є Ланцут, де на відновленому 1937 року українському пам’ятнику в 1974 році знято напис про похованих там українців і замість цього написано про польских воїнів.
СТІНА НЕНАВИСТІ
Кожного разу, а я майже у всіх випадках старався реагувати, на моєму шляху виникала стіна нерозуміння та ненависті; місцеві люди не хотіли погодитися на перепоховання воїнів УПА, які героїчно полягли в боях за незалежність — лише тому, що вони були українцями і героїчно загинули в боях за незалежність України.
Але це ще не все. Давайте пригадаємо собі й гірше. В польському концтаборі в Явожно в 1947 — 1949 роках було ув’язнено українців, до них — там були німці, після цього — неповнолітні діти з польського підпілля, але в основному українці. Більшість утримували без вироку суду, лише за підозрою про співпрацю чи допомогу УПА, в тому числі багато жінок, дітей, священників. Там загинуло 161 чоловік, було ув’язнено майже 4 тисячі. І ми, в тому числі і деякі поляки разом із Організацією українців у Польщі протягом майже 10 років воюємо за визнання необхідності відшкодувань, пільг щодо лікарського нагляду для колишніх в’язнів Явожна, які сьгодні в більшості є старими людьми — і безрезультатно. На сьогодні залишилося в живих лише 168 осіб, які були ув’язнені без будь-яких судових вироків. Протягом багатьох років не можемо нічого випросити, чуємо лише офіційні чи неофіційні заяви про те, що це могли бути і вояки УПА, а їм у такому випадку нічого не належить.
СПІЛЬНА ВІТЧИЗНА
Тому нічого робити здивовані обличчя!
Давайте просто скажемо — для нас є важливим цей пантеон, і давайте припинемо будь-які розмови щодо написів, виразів, слів, тому що це звучить інфантильно, в будь-якому разі з польського боку. Я розумію українців, їм незручно — як би найменше вразити Польщу й водночас зберегти свою гідність. Адже йдеться про велику політику. Польща є для України величезним політичним шансом на шляху в Європу. Я не хочу черговий раз підбурити громадськість щодо цього пантеону, вже вистачить цього, але давайте спробуємо знайти взаємне розуміння. Спробуймо собі уявити, що такий пантеон стоїть в Перемишлі і він увіковічнює перемогу української зброї! Якщо вже хочемо щось дописати, то може польська сторона погодиться написати двома мовами: Героїчно полеглим в боях за незалежну Польщу…Україну… в братовбивчій війні.
Найкраще не будувати пантеонів по обидва боки, вшануймо пам’ять полеглих і задумаємося краще над трагедією, долями тих людей, які жили в цей час, усвідомлюючи, що це наша спільна Вітчизна по обидва боки усталеного кордону — спільна Батьківщина поляків та українців — для кожного з нас це його Батьківщина.
