Японія на Москві

Після парламентських виборів у Росії, які продемонстрували не тільки всесилля адміністративного ресурсу, але й готовність населення за будь- яких умов підтримувати «партію Путіна», близькі до влади політологи почали говорити, що в Росії тепер варто створити японську партійну систему. Малося на увазі створення після Другої світової війни Ліберально-демократичної партії Японії, яка на довгі десятиріччя стала ядром сучасної політичної системи цієї країни. Звичайно, існувала й опозиція, але справжні перемоги опозиційні партії почали здобувати тільки тоді, коли на сцені з’явилися організації, створені в результаті розколу правлячої партії. Якщо згадати, що в ЛДПЯ офіційно існують фракції і ніхто не приховує їхнього існування, важко було зрозуміти, чи є перемога опозиції дійсно шляхом до серйозних змін, чи Японією продовжують правити ті ж самі люди і групи — тільки вже під іншим партійним дахом... Але, ніде правди діти, в результаті розколи допомогли оновленню ЛДПЯ і появі на посаді голови партії такої яскравої і суперечливої постаті, як діючий прем’єр Дзюнїтіро Коїдзумі... В «Єдиній Росії» — офіційно — фракцій немає. Але вже у фракції партії в Державній думі є кілька депутатських груп і нерідко розподіл збігається із справжнім груповим розшаруванням. Тож «Єдина Росія» і дійсно чимось нагадує ЛДПЯ. Але для того, щоб паралель була повною, є необхідність маргіналізувати всі інші партії.

Із цим також серйозних проблем не виникає. На правому фланзі просто нічого не видно. Після поразки на парламентських виборах СПС і «Яблуко» практично зникли з політичної сцени. Вони проводять з’їзди, лаються, домовляються, мають певний вплив у регіонах, але на перебіг політичного життя, на сам процес ухвалення рішень більше не впливають — до речі, це ж відбулося б, якби партії потрапили до нижньої палати парламенту. Бо ЛДПР Володимира Жириновського чи «Родіна» Дмитра Рогозіна існують на телеекранах скоріш завдяки особистостям лідерів-популістів, ніж тому, що є політичними організаціями...

Залишаються комуністи. З ними, звичайно ж, не так просто розпрощатися. Незважаючи на те, що КПРФ вже не схожа на ту організацію, яка існувала в епоху Єльцина і навіть в Думі вже не може серйозно впливати на ухвалення рішень, проте КПРФ є партією — із власним керівництвом, фракцією в парламенті, губернаторами, територіальними організаціями, електоратом... Не можна назвати комуністів ворогами влади. Але це люди, із якими весь час потрібно домовлятися. А нинішня влада воліє до наказів, а не до домовленостей...

І ось проти КПРФ здійснюється спецоперація із розколом і двома паралельними з’їздами. На сьогоднішній день існує вже дві компартії — компартія більшості на чолі із Геннадієм Зюгановим і компартія меншості на чолі із іванівським губернатором Володимиром Тихоновим. І два Народно-патріотичнi союзи (об’єднання лівих на чолі із КПРФ) — перший зюганівський, другий тихоновський, його очолює опонент Зюганова «червоний» (ніби) бізнесмен Геннадій Сємігін... Ситуація у КПРФ стурбувала самого президента — Путін зустрічався із Зюгановим і телефонував Тихонову, як справжній арбітр на ринзі. Скоріш за все, легітимність зюганівської КПРФ буде підтверджена, але в будь-якому разі комуністам доведеться витрачати сили у боротьбі з розкольниками, захищати власні територіальні організації, зустрічатися на виборах із «другою» КПРФ. Ще кілька таких розколів — і від компартії залишиться хіба що «Краткий курс»...

І тоді на російській політичній сцені остаточно запанує «Єдина Росія» — до першої великої кризи, звичайно. Номенклатуру ЛДПЯ об’єднували не тільки кланові інтереси, але й бажання відродити зруйновану війною Японію — заради цього навіть одіозні постаті у цій партії нерідко поступалися власними і груповими інтересами на користь компромісу і — на користь держави. Російська номенклатура до цього явно не дотягує. До того ж ЛДПЯ була створена як партія загальнонаціональна, а «Єдина Росія» — партія московська. Тобто вона, звичайно ж, існує в регіонах, однак там регіональне начальство — і губернське, і партійне — нерідко не звертає уваги на пропозиції (або накази) начальства московського. «Єдина Росія» не стільки виграє регіональні вибори, скільки «привласнює» переможців, які й не дуже проти — навіщо сваритися з Москвою? Але в ситуаціях, коли кандидат від центрального керівництва не задовольняє місцевих, він, як правило, програє їхньому висуванцю. Найбільш кричуща ситуація була в Рязані, де секретар Генеральної ради партії Валерій Богомолов підтримував свого висуванця, депутата Думи від єдиноросів Ігоря Морозова, а місцеве відділення «Єдиної Росії» — висуванця «Родіни» генерала Георгія Шпака. Переміг генерал, штаб якого очолював голова іванівського відділення «Єдиної Росії» Олександр Козиро, а керував компанією — депутат-єдинорос, колишній прем’єр Чечні Михайло Бабіч. Коли напередодні виборів Богомолов приїхав до Рязані, щоб довести волю центрального керівництва, йому просто вказали на двері. Богомолов пообіцяв виключити Козиро з партії, але у відповідь почув: «тебе самого час виключати!». Шпак переміг. І в цьому, на перший погляд, дивовижному прикладі — непогана ілюстрація того, що насправді японська система існує тільки у фантазіях московських партійних чиновників. А ще по телевізору.