Ані багатство, ані влада, ані могутність і сила не окупить глупоти й не заступить мудрости; без мудрости сила чи значення буде в найліпшім разі робити враження якогось фізичного рідкісного явища, а лише мудрість буде імпонуючим духовним людським явищем.
Андрей Шептицький, предстоятель Української Греко-Католицької Церкви, Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський

Засудилися до Росії

13 жовтня, 2011 - 00:00

Не виключено, що Леонід Данилович погарячкував: Україна — це все-таки Росія. Утім Кучму можна зрозуміти. Свою формулу незалежності він виводив в ті роки, коли відмінності впадали в очі, а фатальна єдність пострадянської долі ще не здавалася настільки безнадійною. Другий український президент не брехав, але, мабуть, щиро помилявся.

Власне, за нього, за Кравчука й за Єльцина Росія й Україна були самі на себе не дуже схожі. Московська влада по-старому лютувала, конфліктуючи зі своїми внутрішніми ворогами, але трохи пізніше, всупереч традиції, випускала їх усіх з в’язниць, і вони поверталися в політичне життя. В Україні опозицію теж не дуже переслідували. Лазаренку дали виїхати, й лише в Америці «хрещеного батька» Юлії Тимошенко наздогнала незряча пані з терезами в міцних руках — Феміда. Леді Ю, просидівши 42 дні в Лук’янівській в’язниці, вийшла на волю сформованим політичним бійцем.

Кривувата, але безперечна свобода визначала стиль життя в цих країнах, що могли пишатися своєю відмінністю від зруйнованої імперії.

Повернення в минуле, тобто до звичаю усувати опозицію як клас, відбувалося на теренах колишнього СРСР (за винятком країн балтії) нерівномірно. У Білорусі й Туркменістані раніше, в Росії пізніше, а в Україні це сталося лише зараз, коли екс-прем’єра Юлію Тимошенко засудили до семи років ув’язнення.

Адже головна біда опозиції в Росії полягає не в тому, що вона слабка, дискредитована в епоху реформ, «страшенно далека від народу» тощо. Головна біда в тому, що вона послідовно маргіналізована владою. Тобто спершу викинута з парламенту за допомогою циківських махінацій, а потім внесена до «чорних списків» центральних ЗМІ та позбавлена можливості брати участь у політичному процесі. Адже це так просто, і якщо завтра «Єдину Росію», усунувши від годівниці, почнуть мочити, а потім ігнорувати на всіх федеральних телеканалах, то всі ці безликі невєрови-ісаєви здуються набагато швидше, ніж Нємцов. А якщо, не дай Боже, посадити Путіна, грамотно оформивши справу й детально поінформувавши громадськість щодо різних рідкоземельних металів і «Ганвора», то захищати його вийде навряд чи більше народу, ніж Ходорковського. Якщо взагалі хто-небудь вийде його захищати.

Тим же шляхом пішов і Янукович, який кинув до в’язниці свою головну суперницю на останніх президентських виборах. Адже зрозуміло, що процес проти Тимошенко замовив саме він, хоч би скільки Віктор Федорович розповідав громадянам про незалежність судової влади. Він організував процес — він і посадив. Він і несе персональну відповідальність за те, що в Україні, як і в Росії, після вироку Юлії Володимирівні закінчується політика. А починається щось зовсім інше, до болю знайоме з радянських, російських, білоруських, казахських зразків. Відроджується «совок»: влада однієї партії й одного вождя, що неухильно прогресують у бік маразму.

Окреме питання: чи вдасться Тимошенко повернутися в політику після відсидки, пом’якшення вироку, помилування або вердикту в Страсбурзькому суді? Утім це все різні версії її майбутнього, яке стало невіддільним від майбутнього країни. Так уже сталося, що далеко не безгрішна «газова принцеса» сьогодні залишається практично єдиним політиком в Україні, здатним посперечатися за владу з Віктором Януковичем. Намагаючись довести майже неможливе: правоту Кучми, якого вона зневажає і який стверджував, що Україна — це не Росія.

Щоправда, одна відмінність усе ж таки є. Якщо Путіна просто корчить при згадці політичного ворога, то Янукович відчуває «досаду». Точніше, страх, пов’язаний з тим, що розправа над Тимошенко не лише відгукується гнівом у недобитій опозиції, ще представленій у парламенті, а й на Заході, де «проффесора» вже неодноразово попереджали, що інтеграція до Європи та підкупний суд — дві речі несумісні. Досада Януковича дає надію на зміну долі Юлії Тимошенко. Усе ж таки в Україні не так усе запущено, як у нас, й, мабуть, в історичній перспективі лукавий Кучма виявиться правим.

Ілля МІЛЬШТЕЙН, (www.grani.ru) 12 жовтня 2011
Газета: 
Рубрика: