Журналістика: гра зі смертю
7 жовтня в Москві на Чистопрудному бульварі, біля пам’ятника Олександрові Грибоєдову пройшов траурний мітинг пам’яті оглядача «Новой газеты» Анни Політковської. Цього дня, чотири роки тому, її було вбито пострілом у голову в під’їзді свого будинку. Вбивці на волі, замовників не названо.
Журналістика — небезпечна професія. Не лише в Росії, Україні чи Туркменії. Журналісти гинуть у всіх країнах — і найблагополучніших, і найнещасніших. Міжнародні журналістські організації, такі як «Репортери без кордонів», Комітет захисту журналістів чи Міжнародна федерація журналістів, намагаються відстежити всі випадки переслідування журналістів за добросовісне виконання ними своєї роботи. Зрозуміло, їм удається зареєструвати далеко не всі випадки, але навіть за цією неповною картиною можна скласти уявлення про те, де і як працюється журналістам. Кожний, хто бажає, може ознайомитися зі звітами цих організацій, і побачити, яка країна посідає лідируюче місце за злочинами проти журналістів, а яка для журналістів найбезпечніша.
За 18 років моніторингу злочинів проти преси Комітет захисту журналістів (CPJ) зібрав безліч відомостей зі всього світу про загиблих журналістів. Із цієї сумної статистики складається така похмура картина. Найчастіше гинуть тележурналісти і репортери преси, які висвітлюють політичні проблеми та корупцію. Це не зарубіжні кореспонденти, вони живуть і працюють на батьківщині. Дві третини з них стають жертвами вбивств у своїх країнах, а зовсім не під час бойових дій у «гарячих точках» і на війнах. Найчастіше «організатор» убивств невідомий (26%), а за інші дві третини вбивств журналістів у рівній мірі відповідають політичні організації, уряди та агресивний натовп. У 96% усіх випадків убивці залишаються повністю безкарними.
Проте річ не лише в цифрах. І для окремих журналістів, і для всієї корпорації в цілому є важливим ставлення до цих убивств суспільства та влади. В атмосфері громадської байдужості та при беззаконній державній владі журналісти стають легкою здобиччю організованого криміналу та політичних екстремістів, у тому числі, з урядових лав. Що вже казати про ті випадки, коли на вбивства журналістів дивляться крізь пальці або з легкою зневагою перші особи держави. Як, наприклад, Володимир Путін, який мимохідь сказав, будучи президентом Росії, що вбивство журналістки Анни Політковської завдало владі набагато більше шкоди, ніж її публікації. Іншими словами, небезпечна журналістська робота сама собою не означає нічого, а ось неприємностей для влади — дуже багато. Найжахливіше, що Путін, скоріше за все, говорив щиро, не намагаючись образити пам’ять щойно вбитої Політковської чи спеціально принизити журналістську професію. Усе набагато гірше — він констатував як факт ставлення російської влади до журналістики взагалі. У розумінні цих людей, які вважають себе професійними політиками, вільна преса — в кращому разі некорисна іграшка суспільства, а в гіршому — перешкода чи ворог держави. Таке їхнє щире уявлення про роль преси на сучасному світі.
Таке ставлення до преси характерне для більшості пострадянських держав, які звільнилися від соціалізму й отримали незалежність, але тягнуть за собою віз невмирущих радянських звичок і політичних традицій. Тому й можливі в наших країнах такі вбивства як Георгія Гонгадзе в Україні чи Анни Політковської в Росії.
«У XIX сторіччі в російську поезію стріляли без промаху, — говорив на мітингу колишній чемпіон світу з шахів Гарі Каспаров. — Тоді говорили, що поет у Росії більше ніж поет. Сьогодні без промаху стріляють у російських журналістів, бо найстрашніше для нинішньої влади — це слово правди. Вона робить усе можливе, аби в країні не було справжніх журналістів; тих, хто може розповісти людям правду про страшні реалії путінського правління».
Борис Нємцов, Маріетта Чудакова, Сергій Ковальов, Дмитро Муратов та інші журналісти, актори, політики та правозахисники, які виступали на мітингу, згадували Анну Політковську, говорили про людей, які не побоялися сказати правду, попри незадоволеність влади.
«У Росії є такі люди, їх відстрілюють, і це означає що щось у нас дуже не в порядку. Ми знаємо їхні імена. Ми не можемо їх забути. Але ми хочемо знати: хто замовляє музику? Ми хочемо знати: хто диригент? Ми маємо право знати це», — говорила популярна акторка театру та кіно Лія Ахеджакова.
Вбивці мають бути названі — це вимога правосуддя, це вимога суспільства. Оприлюднена правда про ці злочини, про їхніх виконавців, замовників і натхненників дасть хоча б якийсь шанс на те, що журналістів перестануть убивати.
