Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

Знову про самоповагу

6 квітня, 2000 - 00:00

Здається, на цей раз знову пронесло — з порівняно «м’якою» резолюцією щодо України, ухваленiй на черговому засіданні сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи в Страсбурзі, хоча міністр закордонних справ Борис Тарасюк і залишився незадоволеним цією ухвалою. Як і більшість коментаторів-парламентаріїв з України, які говорили й про втручання в українські внутрішні справи, й про невиправдану різкість, і таке інше.

Багаторічний серіал під назвою «виженуть-не виженуть» насправді давно вже перетворився на фарс — адже зараз уже стало зрозумілим, що ні Україну, ані Росію поки що ніхто з лав Ради Європи виганяти не збирається, проте полякати — можуть. А ми й не боїмося. Можливо, тому, що за роки незалежності так і не виховали достатньої поваги до самих себе — тож який смисл поважати якісь демократичні принципи, якісь загальні норми, нарешті, просто здоровий глузд?

Рада Європи — відверто сказати, не найвпливовіша міжнародна організація. Міжнародної ганьби — й без цього безкінечного процесу «Київ—Страсбург», здавалося б, цілком вистачає. Потім дивуємося — чому в держави такий непривабливий імідж у закордонних публікаціях?

Держава, здається, дійсно не має елементарної самоповаги. Інакше чим би можна було пояснити, зокрема, те, що її постійно в своїх публічних виступах «вчить жити» посол США в Києві Стівен Пайфер, безперечно, доброзичливо налаштований до України? Чому керівництву держави потрібно весь час пояснювати, що будь-які розмови про її європейську інтеграцію можуть матеріалізуватися лише тоді, коли матеріалізується у вигляді реальних економічних, соціальних, торговельних, інвестиційних, технологічних досягнень саме це бажання? Адже саме від різкого підвищення добробуту власного населення, яке голосуватиме за що завгодно на всіляких виборах та референдумах, залежить і візовий режим з іншими країнами, і приток туристів, і бажання працювати на ринку цієї держави та вкладати в неї гроші. А відповідно — і твердий власний голос на міжнародній арені, до якого прислухатимуться, бо його буде неможливо не врахувати в своїх комбінаціях.

Як іще можна пояснити, що лише професійна дипломатія має координувати відносини з усіма зарубіжними країнами, включно з Росією — і лише за цих умов її можна оцінювати й очікувати на реальні результати. Що є й будуть якісь інтереси країни, які далеко не завжди збігатимуться з інтересами США, Росії, Німеччини — і немає тут ніякої трагедії. Як і в тому, що вони не можуть весь час збігатися з інтересами власного, так званого, бізнесу, чи, так званого, чиновництва. І «здавати» явні інтереси своєї країни, керуючися лише явним міжнародним чи російським тиском — якось не личить державі, яка бажала б виглядати привабливо.

Маючи в запасі постійні проблеми з Радою Європи, постійні звинувачення в фінансових махінаціях, постійне небажання платити борги Росії — як можна говорити про те, що хтось тебе сприйматиме всерйоз? Навіть турецькі браконьєри не вірять, схоже, що Україна — це держава, яку слід поважати. І все, очевидно, з тієї ж причини.

Що б не говорилося й не писалося на цю тему, скандали, звинувачення, проблеми України в її зовнішніх зносинах тривають великою мірою тому, що вона досі не відбулася як нормальна, незалежна, самостійна держава в свідомості власного державного керівництва. Інакше важко пояснити причини того, що все це триває не перший рік і абсолютно не змінюється за суттю. Жоден посол Сполучених Штатів не наблизить Україну до такої, здавалося б, бажаної Західної Європи, доки ці скандали триватимуть, доки Київ виступатиме в ролі прохача, доки середній українець буде небажаним гостем чи у Франції, чи в Чехії через вкрай низький життєвий рівень, а країна так і характеризуватиметься корупцією, нездатністю на реальні реформи та гіперзалежністю від інших. Це — аксіома!

Віктор ЗАМ’ЯТІН, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ