Демократія - це коли два вовки і ягня голосують щодо обіднього меню. Свобода - це коли добре озброєнне ягня оспорює результат такого голосування
Бенджамін Франклін, один із засновників США, політичний діяч, дипломат, вчений, письменник, журналіст, видавець, масон

Біль український, біль всесвітній...

Бабин Яр через 76 років: яким був геноцид
28 вересня, 2017 - 19:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

...У ці роки то була мережа глибоких ярів на північно-західній околиці Києва завдовжки 2,5 км, оточених з одного боку пустирем і урочищем, а з другого — єврейським кладовищем. Після Другої світової війни це місце стало символізувати один із найстрашніших злочинів проти людяності у світовій історії: саме тут, у Бабиному Яру, починаючи з 29 вересня 1941 року і до жовтня 1943-го, гітлерівська окупаційна влада знищила понад 100 тисяч осіб, зокрема 65 — 70 тисяч євреїв, 621 українського націоналіста (серед них — Олена Теліга, її чоловік Михайло), декілька тисяч ромів, величезне число радянських підпільників, військовополонених, бійців Дніпровської флотилії, дітей Києва, пацієнтів лікарні для душевно хворих...

Як уже не раз зазначав «День», не найпродуктивнішим шляхом (м’яко кажучи) було б процентне «вираховування» співвідношення національної або політичної приналежності серед невинно убієнних жертв Бабиного Яру (разом із тим ніколи не можна забути, що не менш ніж 65% загиблих там становлять євреї, котрих знищували тільки за те, що вони були євреями. Так нацисти по-злодійськи розв’язували «єврейське питання» ще до остаточного затвердження відповідної доктрини на початку 1942 року). Це святе місце скорботи для представників усіх без винятку націй, чиї доньки та сини там полягли. А не місце відпочинку, як це є зараз (та ще й людей украй цинічно налаштованих: дружина автора цих рядків сама була свідком, як дівчина зі сноубордом в руках, котра виходила з тролейбуса й прямувала просто на урочище Бабиного Яру, вимовила таке: «А кто такая эта какая-то «Телега», и почему это в ее честь названа эта улица?» — йшлося про Олену Телігу...).

Ідеться, як наполегливо підкреслює наша газета, про наявність або відсутність державної політики пам’яті (що є точним маркером реальної наявності або відсутності самої Української держави!). Меморіалізація місць цього жахливого злочину — це справа саме нашої держави, передовсім її, а не приватних осіб, хоч ким би вони були, олігархами з Росії зокрема (йдеться про панів Михайла Фрідмана, Германа Хана, Павла Фукса), чи іноземних держав, хай би як співчутливо вони ставились до України. Не можна погодитися також із монополією будь-якої нації у справі увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру. Так само, як і з політико-кон’юнктурними ігрищами. Це цинічно. Хоч нічия участь не виключається, були б чистими наміри й душі.

Один із найбільш чесних і глибоких дослідників трагедії, історик Віталій Нахманович, неодноразово висловлював (також і на шпальтах «Дня») декілька ключових тез. Хотілося б нагадати про них.

1. По-перше, чи несе відповідальність Українська держава за це злодіяння, яке було скоєно на нашій землі? Про це не можна говорити, оскільки такої держави тоді не було. Щодо відповідальності, то йдеться про відповідальність персональну, індивідуальну, конкретних злочинців, а не колективну відповідальність цілих народів, що є категорією, притаманною тоталітарним режимам.

2. Євреїв оголосили винними у масових вибухах на Хрещатику, що почалися ще 24 вересня 1941 р. Нацисти робили ставку на те, що кияни вдадуться до єврейських погромів. Цього не трапилося. Тоді оприлюднили оголошення про те, що всім євреям з речами наказано з’явитися 29 числа під загрозою розстрілу на залізничну станцію поблизу Бабиного Яру (для «евакуації кудись далеко» — говорили пошепки...).

3. Бабин Яр — це не лише історія розстрілу євреїв, це ширше, ніж тільки Голокост.

4. Зараз Бабин Яр є символом віртуальним, від живої історії там уже мало що залишилось. Тим більшою є потреба створити такий музейний комплекс (не винятково єврейський), який справді увічнив би пам’ять про всіх невинних людей, представників усіх націй — і євреїв, і не євреїв, котрі тут полягли. Концепція такого комплексу потребує реалізації цілісної державної політики пам’яті. Це не приватна справа.

* * *

А тепер про те, як це було. Ось спогади Олени Книш, киянки, єврейки, дружини червоноармійця, матері чотирирічної дитини, котра дивом урятувалась у ті страшні дні. «Коли я прибула до місця збору, там творилася неймовірна моторошна картина: вся величезна юрба людей, від немовлят до старих, перебувала під посиленою охороною німецьких солдатів, озброєних кулеметами і автоматами. Тут же вивантажували речі в купу, з підвід, громадян з ручним багажем відводили вбік, в укриття, і там відбирали всі речі, знімали золоті персні, сережки, брошки, годинники тощо. І в цьому пекельному казані багатотисячного натовпу людей, приречених на загибель, творилася невимовна картина: крики, плач і зойк заглушали все, що відбувається на місці розстрілу. Гітлерівці гнали в Яр групами по 100—150 людей».

Олені Книш вдалося дивом урятуватися: вона пролежала, прикрита загиблими людьми, що спливали кров’ю, декілька годин, потім вибралася звідти разом із дитиною. Вона не забула цього до кінця життя, це зрозуміло. І ми — попри насаджуване в СРСР забуття трагедії, бо, власне, ким були жертви — «буржуазними націоналістами», «безродними космополітами» (сталінський вирок євреям 1948 року) та полоненими, по суті, «зрадниками»! — ми не маємо ані найменшого права щось забути. І тому, що вбивство «з холодним серцем», вбивство «як робота» є доволі поширеним у світі третього тисячоліття. І тому, що геноцид (в Боснії, Ічкерії, Африці, Сирії, у нас на Донбасі!) аж ніяк не є справою минулого.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments