Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

«Бойова» дружба двох народів

Кілька спогадів Левка Лук’яненка про шлях України до незалежності та підтримку Литви
2 серпня, 2021 - 16:57

Литовсько-українські відносини в новітній історії – приклад справжнього, а не декларованого добросусідства. І спільний знаменник у цій формулі – свобода, яка не буває чужою. Проєкт «За нашу і вашу свободу» від «Української платформи документалістики» стартував за підтримки Українського культурного фонду, послів Литви в Україні Маріуса Януконіса та Пятраса Вайтєкунаса. Його мета – дослідити і показати, з чого виростає взаємопідтримка двох країн. Живі свідчення українців і литовців, які разом виборювали незалежність і творили свої суверенні держави, мазок за мазком відтворюють наповненість і сенси цих взаємин.

Ми розпочинаємо цикл публікацій із тексту, створеного на основі останнього прижиттєвого відеоінтерв’ю українського дисидента Левка Лук’яненка, яке він дав авторці проєкту Ларисі Артюгіній за майже місяць до своєї смерті.

1961 року Левко Лук’яненко потрапив до концентраційного табору в Мордовії. П’ятнадцятьма роками заслання йому замінили смертну кару. В місці, де він відбував покарання, налічувалося 1800 політв’язнів із усього радянського союзу.

Левко Лук’яненко з дружиною

«ЩО – ЯКБИ УКРАЇНІ МАТИ ДОДАТКОВІ 20 РОКІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ»

- Я здружився з литовцями: був молодий хлопець Альгес, від якого я багато чого дізнався. Литовці мали свою бібліотечку – цензори не знали литовської, не розуміли зміст книжок, і пропускали. З-поміж іншого там була книжка «Мова і Держава». Ми з Альгесом ховались десь за дровами в робочому відділі, – зона була поділена на житлову і робочу, а загалом це була величезна місцевість деревообробного заводу, де виготовляли меблі. Так ось, ми залазили під дошки, і він мені перекладав ту литовську книжку, яка була загалом сторінок на 250. А ще він мені розказував, як у 1918 році проголосили незалежність, а в 1940 – незалежність припинилась, і знов Москва окупувала Литву. Виходить, у них було 20 років. І що зробила влада за цей час? Вони провели перенавчання всієї нації, в якому було величезне значення мови для держави – про це в двох книжках різних авторів було написано. Це виражалося в тому, наприклад, що вони перекладали на латинський манер прізвища. Наприклад, був Червоній, а став Червокас. Українці, які давно жили в Литві, їм запропонували так само перекласти прізвища на литовський манер. Вони погодились, і замість Кравчук став Кравчукас.

Тобто за той час вони поновили свою граматику, армію підготували, виховали офіцерський корпус. Це було 20 років свідомого переучування цілої нації. І коли він мені перекладав усе це, я собі думав, ось би Україні ці 20 років, що можна було б зробити? Як би можна було українців виховати і повернути народу історичне знання. А це надзвичайно важлива річ, бо знання історії пов’язує покоління, живих із батьками, з дідами, з минувшиною. Тоді історія народу вже існує не уривками, а тягнеться через багато поколінь як безперервний потік життя, в якому зберігається мова, культура, традиції. Щось оновлюється, старе відходить, трошки збагачується новим, але це пульсуюче життя нації.

- А з чого, на вашу думку, виростають корені тих відносин, які налагодилися між литовським і українським народом?

- Відносини українців з литовцями завжди були трошки активніші, ніж з естонцями, і значно слабші з латишами. Латиші – свідомий, націоналістичний народ, але в них орієнтація була інакша. В нас вона стосувалася патріотичних сил і боротьби проти окупації. Натомість латиші розробили лінію «нас мало, тому ми не будемо воювати проти німецької армії, а слід пристосовуватись якось до німців, при цьому зберігати свою культуру». Вони ближчі до німців були, розробили ось таку політику, і підпільної армії в них через те не було. Правильно це чи неправильно, то не нам судити чи ганити їх за те. Але ця особливість трошки відокремлювала нас. Я сказав би, що психологічно в нас з естонцями симпатія на основі боротьби проти імперії, але культурно ми різні.

Що стосується литовців, у нас з ними не тільки однакова спрямованість на боротьбу проти Російської Імперії і німців. А ще й приналежність до однієї спільноти, бо фактично, українці й литовці давно були разом, кажу про певний період, коли ми були майже одним народом. Потім Балтійська група відокремилась, у них з'явилися свої особливості, але багато слів зараз у литовців ті ж самі, що і в нас. Наприклад, kišenė – воно і в нас «кишеня». Наша спільність має глибинну психологічну складову, і це нас ніби зближувало. Литовців було в концтаборі порівняно більше, ніж естонців чи латишів, тому і дружба ця була такою більш наповненою різними розмовами і планами.

- А що ще ви взяли від литовців? Якою була ваша спільна боротьба?

- Передусім нас зближувала любов до своєї батьківщини. Я люблю Україну, він любить Литву. Я ненавиджу ворогів України, він ненавидить ворогів Литви. Ось це нас зближувало. А щодо того, хто кому більше передав – ненависті до ворогів чи любові до рідного краю, то в литовців це по-своєму виражалося, а в українців інакше. Стосовно методів боротьби в концтаборі, то довгий час її як такої не було. Вона виявлялась, може, в тому, що інструменти топили в болоті, чи щось подібне старались зробити. Але це дурниця, укус комара, який радянській владі ніскільки не шкодив. Тому що різко загнати десять штук напилків у болото, це ніби ти й завдав шкоду, але настільки мізерну, що не вартувало повторення чи передачі такого досвіду. І жодних матеріали не можна було передати за межі концтабору. До нас приїжджали на побачення – до трьох діб давали побути особисто з дружиною, наприклад, або менше, залежало, як ти виконуєш план, чи порушуєш режим. А порушувати режим можна було дуже по-різному і кожен день. Бува, один ґудзик не защебнув, не почистив черевики або інші дрібниці, і це без кінця псувало нерви. Доводили до того, що людина вибухала, починала лаятись, а потім діставала десять діб карцеру. Ось така в нас була боротьба...

- А якщо говорити про персоналії литовців, вам хтось запам’ятався вчинками, поведінкою?

- Із Юнасом Стрейкусом ми познайомилися на сьомому концтаборі. Високий такий, стрункий блондин, світлі очі. Завжди спокійний. Не нарікав на режим. Ми були в різних бригадах, тому нас водили в їдальню окремо, він зі своєю бригадою, я зі своєю. Але в нас ніколи не було розмов, що погано годують, тому що ув’язнені ділилися на дві категорії. Один сідає, йому дають баланду, і він ложкою длубає, мішає ту баланду і носом крутить. Ніби, ну що мені дали? Це ж теля нормальне їсти не зможе. І так йому гидко дивитися на ту баланду, але ж мусиш їсти. А друга категорія, я до неї теж належав, - приходив, сідав, з'їв і пішов, і навіть не знаєш, що з'їв. Я думаю, що Стрейкус був такий самий.

СПІЛЬНИЙ ВОРОГ ЄДНАЄ В БОРОТЬБІ

- Ви повернулися з концтабору, стало зрозуміло, що все рухалося в бік самостійності країн. Але, за вашими спостереженнями, можливо, були якісь події, які стимулювали ці процеси?

- Перед 1991 роком у нас була активна взаємодія національно-демократичних рухів України, Литви, Латвії, Естонії, вірменів, татар та інших. У квітні 1989 року була нарада в естонському місті Лооді, я щойно повернувся з заслання, це був мій перший такого роду захід. Було представлено 10 національних груп, зокрема й російська. Там обговорювали, як нам активувати боротьбу проти Росії, але наші збори називалися «Представники Національно-Демократичних Рухів». Ми ще не наважувались говорити про національно-визвольні рухи, хоча всі розуміли, що це вони і є.

Такі наради мали надзвичайно важливе значення, бо, здається, що саме литовці першими запропонували поділити самостійність на суверенітет. І це було теоретичне одкровення! Коли б Україна чи та сама Литва проголосила незалежність, то це означало б кару за те, що відокремились від Радянського Союзу. А так придумали дуже хитрий хід і незалежність назвали суверенітетом. Ми приїхали з наради в Україну з новою стратегією, з новою тактикою боротьби. І те саме використали литовці й інші республіки, а Москва стежила, як і що відбувається. І коли Українська Радянська Соціалістична Республіка ухвалила постанову про економічний суверенітет, то цього було ще недостатньо, щоб роздушити Верховну Раду в Москві.

Коли проголосили культурний суверенітет, того не достатньо, щоб душити танками. А поступово відбувалося: перша частина суверенітету – культурна, друга – економічна, третя – політична. І це вже незалежність. Отже, в цьому була політична зрілість – ми побачили, що балтійські країни мали недавній досвід незалежності, до 1940 року. І їхня політична еліта пам'ятає ще той досвід. Саме вона придумала такий дуже гарний хід. І він дав нам усім платформу, з якої можна було сміливо продовжувати боротьбу. Всі ці події були в квітні, ми повернулися в Україну, і відбулась активізація національно-визвольних рухів. Так ми дожили до серпня 1991 року, коли вже проголосили незалежність. А тісний зв'язок із литовцями, з естонцями продовжувався. У Вільнюсі була група українських хлопців, які брали участь у тій збройній сутичці.

Я, на жаль, не можу пригадати імені одного чоловіка, якого я дуже добре знав. Він сам зі Львова, з Львівської області. Знаю, що він був там постійно на передовій і ризикував разом із литовцями. По-моєму, він навіть отримав нагороду за це. Тобто ось така бойова дружба українського і литовського народів. Нас це завжди єднало, і єднає, і буде єднати.

- Тобто можна сказати, що литовці пам'ятають ще підтримку українців, у свої тяжкі години 1991 року? І тепер, наче як з вдячністю, допомагають нам у цій війні?

- Ви знаєте, я би трошки інакше сформулював це. Питання ж не у вдячності. Те, що відбувається, це боротьба за свою незалежність. Але через те, що в литовців і в українців ворог однаковий, то допомога Литві в боротьбі проти Москви – є допомога Україні. Подібно в нас відбувається з Саакашвілі, точно така справа. Він любить не Україну. Те, що він каже про любов до України, то інше, це проблема політики. Він любить Грузію і ненавидить Московію. І він прийшов в Україну, щоб боротися проти Московії. Це відоме явище в історії, тут ніхто не відкриває щось нове, бо в XIX столітті було теж саме: коли українці перейшли з російської армії в польську і допомогли полякам воювати проти Московської імперії.

Коли ми говоримо про вдячність, це радше емоційний елемент, але розумна основа цього – ми маємо одного ворога, і зміцнення державності українського народу збільшує незалежність Литви. Хоч вона вже незалежна, ніби їй уже нічого не треба, але над нею висить страх – раптом Україну захопить Москва і тим самим перетвориться на велику імперію, і попре далі, на Прибалтику, і захопить Литву. Це розуміння дійде поступово і до французів, і до німців, і до інших, бо Україна захищає демократичну Європу. Просто Україна на передньому фланзі. І дякувати Богу, що в Україні тепер, з точки зору української історії, ми вперше в ситуації, коли Україна має одного ворога. Завжди козаки воювали то проти двох, то проти трьох, тому і не перемагали. Сьогодні в нас один ворог – Москва. А скільки допомагають, а скільки співчувають – цілий Світ. Тому перемога України зараз гарантована. Але вона платить життям своїх людей за війну, за те, що вона на передовому фронті боротьби проти Московської, Азійської небезпеки.

Підготували Лариса АРТЮГІНА та Олена ЗАДОРОЖНА
Газета: