Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Битва за святині

Чорногорська влада та Сербська церква не можуть вирішити, хто з них головний
21 січня, 2020 - 11:16
ФОТО РЕЙТЕР

Закон про свободу віросповідання та права релігійних громад, ухвалений наприкінці минулого року в Чорногорії, продовжує тримати в напруженні цілий регіон. Місцеві газети виходять із заголовками про «крестову війну», оглядачі порівнюють сьогоднішню ситуацію з подіями, які передували війні в Югославії, президент Сербії згадує про танки...

Насправді ці події кажуть про те, розпад Югославії — тепер уже віртуальної — продовжується. Чорногорія вирішила попрощатися з минулим, але виявилося, що воно не таке вже й минуле.

«БАЛВАН-РЕВОЛЮЦІЯ»-2

Десятки, сотні, а іноді й тисячі людей у найбільших містах Чорногорії кожен четвер та суботу виходять на акції протесту. Це парафіяни Сербської православної церкви, які за допомогою імпровізованих «хресних ходів» та зборів висловлюють своє обурення щодо нещодавно ухваленого закону про свободу віросповідання та права релігійних громад.

На переконання очільників та вірян СПЦ, метою закону, який чорногорський парламент затвердив у останні дні минулого року, є вилучення монастирів та храмів від Сербської церкви в Чорногорії. І хоча насправді в документі йдеться про можливість повернення до державної власності лише тих релігійних об’єктів, які до 1918 року, тобто, до приєднання Чорногорії до Сербії, належали чорногорській державі, і щодо яких у церкви немає документів, які б підтверджували майнові права. Ба більше — якщо церква не зможе довести, що релігійний об’єкт є його власністю, релігійна громада все одно і надалі зможе використовувати цей об’єкт для своїх потреб, але як власність держави Чорногорія. Втім, ці факти нічого не змінюють. Керівництво СПЦ впевнено само і переконує інших — незважаючи на те що написано в законі, уряд Чорногорії зібрався відібрати монастирі та храми, і раз за разом священики збирають людей на акції з закликом «не дамо святині».

Із початку протести чорногорських захисників СПЦ були вкрай радикальними і нагадували — без перебільшення — початок війни в Хорватії 1990 року, т.зв. Балван-революцію (Революцію колод). Протестувальники, незгодні з ухвалення парламентом Чорногорії закону про віросповідання, перекривали дороги, блокували мости і навіть спробували будувати барикади, і все це під триколорами сербських прапорів та за активної участі просербських політиків — тобто, робили те, з чого тридцять років тому в Хорватії розпочалося створення сепаратистської Сербської країни. Але найгіршого не сталося.

Головна причина, завдяки якій чорногорській владі вдалося утримати країну від сповзання в «темні часи» — зараз вже не 1990-й рік. Югославії вже немає, незалежна Чорногорія давно не є однією з республік соціалістичної федерації, натомість є членом НАТО. Цей факт, беззаперечно, не просто впливає на розвиток ситуації — він його визначає.

ТРИКОЛОРИ НА БУДЬ-ЯКИЙ СМАК

Утім, треба віддати належне — чорногорська влада і без допомоги союзників діяла дуже швидко та рішуче.

Під час обговорення в парламенті законопроєкту весь центр столиці Чорногорії, Подгориці, був перекритий — поліція не дозволяла ані їздити на авто, ані просто ходити вулицями урядового кварталу. На парламентському засіданні правоохоронці затримали всіх опозиційних депутатів через їхнє намагання зірвати обговорення. А після початку протестів чорногорські правоохоронці доволі жорстко припинили всі спроби порушити громадський спокій, силою розблокувавши ключові магістралі та затримавши кількох порушників.

Причиною таких рішучих дій, очевидно, став уже набутий досвід. Коли Чорногорія розпочала фінальний етап вступу до НАТО, просербська опозиція 2015-го з «коктейлями Молотова» штурмувала парламент, а 2016-го, разом із агентами російських спецслужб намагалася влаштувати державний переворот. Відповідно, влада чекала будь-яких провокацій і була готова відповісти.

Після ухвалення закону керівництво Сербської православної церкви в Чорногорії виступило проти політизації та радикалізації протестів. Священики попросили політиків утриматися від участі в акціях СПЦ, а вірян — утриматися від блокування трас та не брати з собою прапори Сербії.

У результаті політичні діячі дистанціювалися від акцій на підтримку Сербської церкви — вони їх активно публічно підтримують, але безпосередньо в протестних «ходах» та зборах участі не беруть. Дійшло навіть до того, що президент Сербії Александар Вучич відмовився від «неформальної» поїздки до Чорногорії на Різдво (точніше, на акцію протесту, об’єднану з Різдвяними святами) після того, як очільники чорногорської СПЦ повідомили йому, що цей візит є небажаним (через можливі провокації та інциденти).

Чорногорські протестувальники також виконали прохання священиків — відмовилися від участі в протестах під офіційним прапором сусідньої держави. Але замінили його на інші триколори: прапор Королівства Чорногорія 1910—1918      рр. — триколор із блакитним кольором замість «сербського» синього — та прапор Сербської православної церкви, який має ті саме кольори, як і прапор Сербії, але інший малюнок  — заміть сербського двоголового орла зображено символ «Тільки єдність спасе сербів» (цей прапор, до речі, був прапором «Балван-революції»). Також у Чорногорії під час протестів уже не блокують дороги, і взагалі не порушують громадській спокій. Останнім часом єдиний серйозний інцидент стався під час акції протесту в Белграді — там протестувальники за допомогою феєрверків намагалися скинути або підпалити прапор Чорногорії, встановлений на будинку, де розміщується чорногорське посольство. В самій Чорногорії подібних інцидентів останнім не зафіксовано — протестні заходи обмежуються хресною ходою та мирними зборами.

РІВНІСТЬ ВЕЛИКИХ

Утім, рівень напруженості, а отже, вірогідності перетворення Чорногорії на гарячу точку вдалося зменшити, але не позбавитися зовсім. Масові протести проти закону тривають, і навіть у нинішньому вигляді поточна ситуація в Чорногорії є найбільшою кризою за весь час з моменту відновлення незалежності країни 2006-го року.

У стороннього спостерігача може виникнути питання — що є причиною такого потужного спротиву запровадження нового релігійного закону, якщо чорногорська влада не збирається «відбирати святині», тобто, забирати у вірян СПЦ монастирі та храми?

Ось як описує ситуацію боснійський часопис «Журнал» (Zurnal.info): «СПЦ відмовляється бути частиною правового поля держави Чорногорія. Вона відмовляється реєструватися в Чорногорії та будь-яким чином поважати закони цієї держави. Вона стверджує, що є старшою за державу й активно відмовляється прийняти існування цієї держави, яким би божевіллям це не здавалося б. У той самий час, хоча вона і не існує в юридичному сенсі, Сербська православна церква стверджує що є власником всіх церков і монастирів у Чорногорії».

СПЦ не просто «боронить святині» — вона в принципі проти будь-якого втручання чорногорської влади в церковні справи. Сербська церква не хоче реєструватися згідно з новим законом, не хоче нічого нікому доводити щодо власності, яку вона сьогодні контролює. СПЦ хоче продовжувати бути «над державою» — не в сенсі «поза державою», а в сенсі «бути вище та важливіше держави».

«ЧОРНОГОРСЬКИЙ ПАТРІАРАТ»

Натомість чорногорська влада діє з точністю до навпаки.

Головний принцип ухваленого закону про свободу віросповідання                — не існує вищих релігій та вищих за інші релігійних громад. Сербська церква, згідно з законом, має бути позбавлена наявного неформального особливого статусу і перетворитися на всього лише «одну з-поміж інших релігійних організацій з однаковими правами в світській державі».

Президент країни Міло Джуканович у інтерв’ю сербському інформаційному агентству Tanjug зазначив, що Закон про свободу віросповідання та права релігійних громад створює умови для подальшого державного та духовного розвитку чорногорського суспільства як мультикультурної та мультиетнічної країни, запроваджує європейські стандарти ХХІ століття. «Ми не маємо іншого вибору — ми маємо європеїзувати наше суспільство», — наголосив він.

Джуканович також в черговий раз підкреслив, що вважає доцільним відродження Чорногорської церкви. На його думку, це було б логічним після відновлення незалежності Чорногорії. Втім, поки що перспективи повернення автокефалії ЧПЦ виглядають дуже невпевнено — у Чорногорської церкви дуже мало прихожан, а у її глави — митрополита Михайло — складні стосунки із Вселенським Патріархом Варфоломєєм.

Натомість у медіа обговорюють інший, компромісний варіант, який нібито має влаштувати і офіційну Подгорицю, і Сербську церкву в Чорногорії — це відокремлення, в тому чи тому вигляді, чорногорської СПЦ від центральносербської СПЦ. По суті, йдеться про створення «Чорногорського патріархату» Сербської православної церкви, який отримає автокефалію, який буде офіційно зареєстрований і офіційно діятиме в Чорногорії, і на який і будуть оформлені «святині»   — тобто сотні монастирів та храмів.

Але такий розвиток подій категорично не влаштовує Белград — при чому не лише керівництво Сербської церкви, що було б логічним і зрозумілим, а й керівництво Сербської держави.

ЯКБИ НЕ НАТО...

Коментуючи пропозицію чорногорської влади про проведення переговорів із очільниками СПЦ у Чорногорії, президент Сербії Александар Вучич наголосив, що офіційна Подгориця має вести переговори з керівниками Сербської православної церкви в Белграді, а не з представниками Чорногорсько-Приморської метрополії, яка не має відповідних повноважень.

Своєю чергою Митрополит Чорногорсько-Приморський Амфілохії поки що й сам не демонструє готовності вести «сепаратні» переговори з чорногорською владою. Наразі він вимагає негайного скасування спірного закону, а вже потім готовий взяти участь у якомусь переговорному процесі.

Чорногорська влада тим часом не змінює своєї позиції. В інтерв’ю Tanjug Джуканович заявив, що влада не відкликатиме закон про свободу віросповідання. «Якби ми думали, що закон слід скасувати, ми його, звичайно, не прийняли б», — зауважив він. За словами чорногорського президента, влада готова до діалогу з Сербською православною церквою, але «про те, як імплементувати цей закон».

Прямо протилежні позиції влади та церкви, залучення до конфлікту іншої країни, не залишає сумнівів — «чорногорське релігійне протистояння» триватиме.

Єдиний позитив — доводити конфлікт до збройного ключові гравці не зацікавлені. Як сказав Вучич, «ми не підемо танками на Чорногорію». Звісно, ця заява не може не радувати. Але, слухаючи подібні висловлювання, можна собі лише уявити, як розвивалися події, якби Чорногорія вчасно не вступила би до НАТО.

Наталя ІЩЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ