Чим завершуються військово-політичні загравання з Москвою

20 липня розпочинається дводенний офіційний візит президента Білорусі Олександра Лукашенка до України. Як повідомляє прес-служба глави білоруської держави, програмою візиту заплановано переговори з Президентом України Петром Порошенком, які відбудуться у форматі «один на один» і в розширеному складі.

Слід зазначити, що востаннє з офіційним візитом білоруський лідер відвідував Україну чотири роки тому (17-18 липня 2013 року). Порошенко і Лукашенко обмінялися робочими візитами 2014 року. Після чого виникла пауза в контактах на рівні глав держав. І лише цього року діалог між ними поновлено робочою зустріччю 26 квітня під час заходів, приурочених річниці аварії на Чорнобильській АЕС.

«Основну увагу буде приділено поточному становищу і перспективам взаємодії в економіці, зокрема в таких сферах, як торгівля, інвестиції, промислова кооперація, нафтохімічний комплекс, енергетика, сільське господарство, транспортно-логістична галузь, розвиток міжрегіонального діалогу. Планується також погодити підходи до подальшого розвитку прикордонної співпраці»,— поінформували в прес-службі.

Там підкреслили, що однією з тем зустрічі стане врегулювання конфлікту на сході України, в чому Білорусь активно бере участь, надаючи переговорний майданчик для сторін процесу.

«День» звернувся до білоруського й українського експертів із проханням прокоментувати значення цього візиту і те, які надії покладають обидві сторони на зустріч президентів у форматі «один на один».

«Я НЕ ВИКЛЮЧАЮ, ЩО ЛУКАШЕНКО СПРОБУЄ РЕАНІМУВАТИ МІНСЬКИЙ ПРОЦЕС»

Валерій КАРБАЛЕВИЧ, політолог, Мінськ:

— По-перше, Білорусь має суто економічний інтерес до співпраці з Україною. Білоруський експорт до України— важливий чинник для Білорусі. У торгівлі з Україною Білорусь має позитивне сальдо. На українському ринку білоруські нафтопродукти займають чималу нішу і є товаром номер один в Україні. З експортом інших товарів складніше. Інакше кажучи, торгівля з Україною вигідна, і тому білоруська сторона не хоче цього втрачати. А навпаки, навіть розширити товарообіг.

По-друге, що стосується політичного чинника. Завдяки тому, що Мінськ став місцем для врегулювання українсько-російської кризи, Білорусь отримала великі дипломатичні і зовнішньополітичні дивіденди. Їй вдалося зайняти позицію нейтралітету в українсько-російському конфлікті і більш того, Білорусь змогла розпочати процес нормалізації відносин із Заходом.

Виходячи з геополітичних міркувань, Захід визнав цей нейтралітет і значною мірою закрив очі на те, що в Білорусі немає демократії, немає вільних виборів. Отримавши зовнішньополітичні дивіденди, білоруська сторона хотіла б, аби Мінський процес не лише не згасав, що сьогодні відбувається, а навпаки— отримав новий поштовх. 

Я не виключаю, що в ході цього візиту Лукашенко якимось чином спробує реанімувати Мінський процес. Утім, незрозуміло, як це він зробить, незрозуміло, які у нього є ідеї або ініціативи. Принаймні білоруська сторона в цьому дуже зацікавлена. Адже потихеньку інтерес до цього мінського переговорного майданчика згасає. Тим паче, що Мінські угоди не виконуються.

ПРО ЕКСПЛУАТАЦІЮ «УКРАЇНСЬКОГО ЧИННИКА» У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ

— Що досі перешкоджало здійсненню офіційного візиту білоруського лідера до України?

— Я думаю, що з однієї й другої сторони були якісь проблеми, які привертали значно більшу увагу, ніж двосторонні відносини. Не думаю, що були серйозні політичні причини, які перешкоджали цьому візиту.

З другого боку, можна відзначити дрібні неприємності, пов’язані здебільшого з тим, що Білорусь є союзником Росії, і це накладає певні зобов’язання. І ці зобов’язання виливалися в те, що певні українські громадяни, які приїздили до Білорусі, опинялися в чорному списку. Їх не пускали до Білорусі. Оскільки це стосувалося знакових фігур в українській політиці і культурі, то це викликало гучний скандал. Потім Мінськом приймалися рішення, щоб усе-таки пустити у винятковому порядку цього громадянина. Крім того, білорусько-російські військові відносини і, зокрема, майбутні маневри у вересні не укріплюють білорусько-українські відносини.

З другого боку, білоруське керівництво активно використовує український чинник для зміцнення своїх позицій серед білоруського населення. Інакше кажучи, білоруська влада лякає білоруське населення українською кризою. Починаючи з 2014 року по 2016 рік, усі політичні кампанії в Білорусі: президентська і парламентська— ґрунтувалися на певному посланні Лукашенка. Він говорив: «Не важливо, що у нас низькі зарплати, пенсії, що економічна ситуація в Білорусі за останні три роки погіршилася і відбулось падіння доходів,— головне, що у нас у країні мир, порядок, безпека, спокій. І якщо ви не розумієте, про що я говорю, подивіться на Україну». І це дуже добре працювало. Російські телеканали щодня починали інформаційні передачі про те, як на Донбасі стріляють, убивають, показували жахливі картинки, загибель дітей. І все це білоруси бачили, і це справді їх лякало. Лукашенко це добре експлуатував.

Зрозуміло, що це не подобалося українській політичній еліті. Слід зазначити, що при цьому використовувались абсолютно некоректні методи. Наприклад, Лукашенко говорив, що «через українсько-білоруський кордон до нас проникають зброя, бойовики». Хоча насправді якихось конкретних фатів не було.

Лукашенко стверджує, що до Білорусі приїхала величезна кількість українських мігрантів, і називає фантастичне число— 160 тис. Насправді це зовсім не так. Ідеться про зовсім інший порядок цифр. Український чинник використовується білоруською стороною у внутрішньополітичній пропаганді. Ясна річ, що Україні це не подобається.

«МИ В БІЛОРУСІ ВІДЧУЛИ НОВОГО УКРАЇНСЬКОГО ПОСЛА»

— Нарешті в Білорусі з’явився український посол Ігор Кизим, який послідовно намагається з цим боротися і спростовувати всі ці міфи. А коли не було посла, Українське посольство фактично мовчало і ніяк не реагувало на всі ці дії білоруської влади. Думаю, що цей чинник теж створював певне роздратування між державами.

Зараз у Білорусі немає політичної виборчої кампанії. Коли у нас були акції протестів, то білоруське телебачення активно показувало український Майдан, як там стріляють, щоб залякати демонстрантів. А тепер акції закінчилися. І немає необхідності апелювати до негативного українського досвіду.

Навряд чи Україна може допомогти Білорусі рухатися у бік Заходу. Тим більше зараз, коли в Білорусі існують прямі канали і європейські політики приїжджають до Білорусі, а білоруський міністр закордонних справ вільно їздить Європою. Тому немає необхідності в якомусь посередництві України.

Інша справа, що Білорусі треба урівноважити свою зовнішню політику. Останнім часом була дуже активна співпраця з Росією. Лукашенко зустрічався з Путіним у Санкт-Петербурзі, потім улітку в Москві відбулося засідання Вищої держради Союзної держави Білорусі і Росії. У вересні в Білорусі відбудуться спільні білорусько-російські вчення. Інакше кажучи, спостерігався чималий крен у бік Росії. І тепер офіційному Мінську треба якимось чином урівноважити цей крен. І ось візит до України якраз і врівноважує крен і підкреслює позицію нейтралітету Білорусі в російсько-українському конфлікті. І це дуже схоже на суто символічний зовнішній жест.    

«У РОСІЇ БУЛИ Б ЩАСЛИВІ ВІД НАШОГО КОНФЛІКТУ З БІЛОРУССЮ»

Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Iнституту світової політики, Київ:

— Щодо візиту Лукашенка до Києва, то діалог краще конфлікту. Адже Білорусь часом і нас прикривала. Отже, мабуть, на це розраховує українська сторона, запросивши білоруського лідера. Це той випадок, коли ліпше все з’ясувати віч-на-віч. Якщо не вийде, то вдаватися до радикальніших кроків. У Росії були б щасливі від нашого конфлікту з Білоруссю. А так у Москві з острахом спостерігають за останніми зустрічами Порошенка.

Можливо, Україні варто нагадати білоруській верхівці, чим здебільшого завершуються військово-політичні загравання з Москвою. Як відомо,  2017 рік міг би бути роком виведення російського Чорноморського флоту з Криму, проте спершу сталися «харківські угоди» з пролонгацією до 2042 року, а потім анексія півострова. 2008 року Україна не могла дати жодних гарантій дружньому Тбілісі щодо використання Росією цього флоту проти Грузії. Тому Білорусь мала б з розумінням ставитися до того, що в Києві скептично сприймають запевнення Лукашенка: мовляв, Білорусь не буде використано як плацдарм для вторгнення в Україну. Чи буде Росія питати Білорусь? Думкою України 2008 року в Москві не дуже цікавилися.