Друге «видання» ДКНС

Президент Путін тепер знайшов чудове виправдання для чиновників, принаймні вищої ланки, які виявляють свою нездатність впоратися зі стихійними лихами: пожежами й повенями. Ось і 14 серпня на черговій нараді з главами регіонів та міністрами про ліквідацію наслідків підтоплень та природних пожеж Володимир Володимирович вкотре вже повторив, що «масштаб, характер природних лих у деяких районах має абсолютно безпрецедентний характер. Досить сказати, що, наприклад, на півдні подекуди за кілька годин випадає зараз місячна норма опадів, а в Сибіру, навпаки, на Далекому Сході — так склалися природні, кліматичні, атмосферні умови — лісові пожежі в умовах посухи, поривів вітру стрімко поширювалися. Усе це ще раз свідчить, наскільки важливо нам глибоко, системно, на перспективу займатися кліматичним, екологічним порядком денним».

Виходить, що провиною всьому глобальне потепління, яке, у свою чергу, викликається зростанням викидів парникових газів. А недбальство й корумпованість МНС, губернаторів, інших регіональних і федеральних чиновників — це справа десята. Такий посил дуже зручний безпосередньо перед виборами. Але все-таки вибори для Путіна тут не головне. Значно важливіше для нього через кліматичний порядку денний знайти шляхи зближення із Заходом і отримати свою чималу частину коштів на боротьбу з глобальним потеплінням з різних міжнародних фондів, що наповнюються головним чином західними державами. Путін по-своєму — корумпований прагматик. Йти на якісь серйозні витрати й жертви заради боротьби з глобальним потеплінням він не готовий, але дуже хотів би отримати десятки мільярдів доларів і євро, що щедро виділяються на цю боротьбу, щоб потім розподілити їх почасти собі, а почасти — ближньому колу. І Захід, схоже, не проти тут порозумітися з Путіним.

Не виключено, що дуже скоро від якихось західних політиків-опортуністів пролунають приблизно такі міркування: «Так, Путін — негідник і агресор, що не дотримується міжнародних норм і прав людини. Але якщо він серйозно почне боротися з глобальним потеплінням, це буде набагато важливіше, ніж Україна, Крим, Сирія, Лівія і Центрально-Африканська Республіка!» Хоча, як я вже неодноразово писав, 2020 рік переконливо довів, що глобальне потепління ніяк не залежить від парникових викидів, і боротися з ним — річ не лише безглузда, а й вкрай шкідлива, оскільки даремно можуть бути викинуті десятки трильйонів доларів. Однак елітам західних і цілої низки країн, що розвиваються, зокрема й такому глобальному гравцю, як Китай, набагато важливіше освоїти ці мільярди, передусім у рамках своїх економік, будуть це електромобілі (Захід) чи вітряна енергетика (Китай). Це освоєння, безсумнівно, включатиме й солідну корупційну складову.

Такий порядок стає особливо актуальним у світлі падіння прозахідного режиму в Афганістані, фактично покинутого адміністрацією Джо Байдена напризволяще. Багато в чому це сталося через те, що за 20 років американці так і не змогли створити в Афганістані життєздатний режим, який був би здатним ефективно протистояти талібам без прямої участі в боях американських збройних сил. А між іншим, все могло б піти інакше, якби американські адміністрації, які змінювали одна одну, не орієнтувалися на створення в Афганістані демократії й армії за західними, передусім американськими зразками й не прагнули робити це таким чином, щоб основна частина виділеної Афганістану допомоги, що перевищила за 20 років трильйон доларів, зрештою поверталася до Сполучених Штатів, або у вигляді замовлень на озброєння й техніку американському ВПК, або у вигляді дуже добрих зарплат незліченним американським консультантам і радникам, які Афганістану до пуття не знали, але що прямували туди допомагати розбудовувати демократичну державу й ринкову економіку. При цьому часто постачалося озброєння, яке було занадто складним для освоєння афганськими військовими або марним у конкретних умовах афганської війни. Цивільні ж радники намагалися, наприклад, навчити афганців вирощувати полуницю, щоб відучити їх висаджувати сировину для наркотиків. При цьому забували, що вирощувати полуницю в Афганістані економічно невигідно, а самі афганці раніше її ніколи не їли.

Адміністрація Джорджа Буша-молодшого ще якось намагалася врахувати реалії Афганістану й вибудувати відносини з місцевими племінними та етнічними структурами, завдяки чому якийсь час зберігалася відносно боєздатна армія Північного альянсу і деяких пуштунських племен, яка була в змозі боротися з талібами. Але, починаючи з Барака Обами, грошей в Афганістан почали вкладати більше й взяли курс на просте копіювання американської демократії. Унаслідок цього афганські військові та політичні структури набули суто імітаційного характеру й здатні були працювати лише на американські гроші і за американської військової підтримки. За 20 років в Афганістані сотні тисяч або навіть мільйони афганців перейняли, нехай поверхнево, основи західної цивілізації й тісно співпрацювали з американцями та їхніми союзниками. Особливо багато таких людей у шестимільйонному Кабулі та інших містах Афганістану. Тепер цим нещасним загрожує загибель від рук талібів. І вони спробують втекти в Європу. А це може створити нову міграційну кризу, масштабу сирійської і лівійської.

Можливо, ще важливіше за втрачені сотні мільярдів і трильйонів доларів і новий потенційний потік біженців те, що адміністрація Байдена продемонструвала повну некомпетентність і наплювацьке ставлення до тих, хто довірився Америці. Тепер якийсь час, як після В’єтнаму, американцям у разі ведення бойових дій у інших країнах дуже важко буде знайти союзників серед місцевих жителів, а це, у свою чергу, обмежить можливості військового втручання США в ті чи інші конфлікти, зокрема для приборкання агресії. А Байдена трагічний результат в Афганістані може зробити «кульгавою качкою», звівши нанівець шанси на переобрання. Джеральду Форду не пробачили втрату Південного В’єтнаму і хаотичну евакуацію із Сайгона. Джиммі Картеру не пробачили втрату Ірану і крах операції зі звільнення американських заручників у Тегерані. Байдену навряд чи пробачать втрату Афганістану і безпрецедентно провальну евакуацію з Кабула.

Путінська Росія дуже зраділа американській поразці в Афганістані і тепер мріє зайняти там місце американців і встановити своє безроздільне панування в Центральній Азії, зробивши серйозний крок до відродження радянської імперії. Її розвалу, як відомо, сприяв серпневий путч 1991 року, 30-річчя поразки якого відзначається цього тижня. Але, думаю, імперського відродження не станеться. Місце в регіоні швидше займуть Китай і Туреччина, які, як і Росія, вже висловили готовність тією чи іншою мірою співпрацювати з талібами. У Росії немає їхньої економічної та військової потужності. А от чим Росія й Іран можуть дійсно нашкодити Європі, то це відкрити транзит афганських біженців відповідно до Білорусі та Туреччини, щоб натиснути на Євросоюз.

У зв’язку з ювілеєм краху ДКНС хочу поділитися своїми спогадами про дні серпневого путчу. Пізно ввечері або навіть вночі 18 серпня, коли змовники вже умовили віце-президента Геннадія Янаєва взяти на себе обов’язки президента СРСР, нібито на час хвороби Михайла Горбачова, я закінчив вносити останні правки за підсумками обговорення в текст своєї докторської дисертації і з почуттям виконаного обов’язку ліг спати. Прокинувся відносно пізно і тільки о десятій годині за сніданком дізнався про ДКНС. Одразу подумалося: «Кінець перебудові, кінець демократичним реформам!» Пізніше, коли із зарубіжних радіоголосів дізнався, що Єльцин і Білий дім тримаються й що у країні у путчистів не все йде гладко, дещо підбадьорився, але як і раніше не надто вірив в успіх опору путчу. І вважав за краще займатися плановим лікуванням зубів у знайомого лікаря, а не захистом демократії. І тільки коли вранці 21-го дізнався про загибель під час спроби зупинити бронетехніку в Смоленському тунелі Дмитра Комаря, Володимира Усова та Іллі Кричевського, стало соромно, вирішив, що їхня загибель і на моїй совісті: може, вони б не загинули, якби людей біля Білого дому було б більше. Вранці 21-го на бік Єльцина перейшли Павло Грачов, Євген Шапошников і деякі інші генерали. Але я, як і інші захисники Білого дому, про це не знали. І вранці ж, одразу після операції у зубного лікаря вирушив до Білого дому і став у лави захисників. Я бачив, що барикади жодної серйозної атаки не витримають, і як і раніше не був упевнений в успіху опору, якби путчисти почали діяти рішуче, але вирішив, що треба стояти до кінця. Увечері, коли стало відомо про арешт керівників ДКНС, люди почали поступово розходитися, почуваючись переможцями. Не знаю, скільки людей було тоді біля Білого дому. Говорили про 120 тисяч. Напевно, це перебільшення, як і 400 тис. осіб, що зібралися 20 серпня на мітинг біля Білого дому. За моїм відчуттям, 21 серпня біля Білого дому для його захисту зібралося кілька десятків тисяч осіб. Я тоді проводив серед них щось на зразок міні-соцопитування. Опитав, може, десь дюжину людей. Половина з них була з числа інтелігентів і студентів, інша половина — з числа працівників спільних підприємств і кооперативів, а також приватних охоронних підприємств. Тоді вони тільки виникли, і деякі з них відправили своїх співробітників до Білого дому. Взагалі, Білий дім захищали ті, хто вже пожинав якісь плоди перебудови, чи це свобода слова, чи можливість працювати на себе, а не на державу.

З вечора 21 серпня я перебував у стані ейфорії, яка тривала приблизно 10 днів, до того моменту, коли наприкінці серпня я дізнався з надійних джерел, що у Єльцина почався черговий запій.

Після придушення путчу не було тих радикальних реформ, на які розраховували прихильники демократії. Головне, практично недоторканними збереглися колишні силові структури: КДБ, Міністерство оборони, МВС, прокуратура, судова система. З цих міністерств і відомств прибрали тільки кількох перших осіб, скомпрометованих зв’язками з ДКНС. Основні кадри зі своєю радянською ідеологією вціліли і благополучно відтворювали й відтворюють своїх наступників, що й призвело до встановлення в Росії нинішнього жорсткого авторитарного режиму. Якби ці перетворення були здійснені, не було б ні анексії Росією Криму, ні нинішньої агресії Путіна проти України в Донбасі, та й війни в Сирії. А якби не було серпневого путчу, Україна б не здобула свою незалежність настільки швидко. З одного боку, виступ ДКНС наочно показав усім українцям, яку небезпеку може приховувати подальше перебування країни в складі Радянського Союзу, хоч оновленого, хоч не оновленого. Коли генерал Валентин Варенников стукав кулаком по столу в кабінеті Леоніда Кравчука, голова Верховної Ради Української РСР і все ще член ЦК КПРС Леонід Макарович напевно надовго замислився, а що Україна в Союзі забула. І одразу після придушення путчу вийшов з КПРС і ініціював прийняття Акту проголошення незалежності України. З іншого боку, після краху ДКНС колишні союзні структури почали розпадатися, а Горбачов перетворився на номінальну фігуру, яка не має ніякої влади. Спроби Бориса Єльцина створити новий Союз, фактично конфедеративний, де панувала б Росія, нічого не давали іншим республікам, і особливо Україні (що українські еліти в такому союзі забули?), і були приречені на крах, особливо після обрання Кравчука першим президентом України всенародним голосуванням, що багато в чому робило його фігурою, рівновеликою Єльцину, і голосування переважної більшості українців за незалежність України на референдумі. Зберегти її в складі Союзу було вже неможливо.

А от у путінській Росії, як кажуть зараз деякі демократично налаштовані експерти, ДКНС фактично переміг. Насправді ця перемога сталася тоді, коли наприкінці 1999 року Єльцин передав владу Путіну. А Володимир Володимирович став справжнім духовним спадкоємцем глави КДБ Володимира Крючкова, який грав у керівництві путчем найактивнішу роль. Путін ніколи не критикував членів ДКНС, хоча свого часу разом з Собчаком протистояв їм у Ленінграді. Хіба що картав за некомпетентність — до пуття переворот не змогли влаштувати! Адже путчисти намагалися запобігти тому, що потім Путін назвав «найбільшою геополітичною трагедією XX століття» — краху Радянського Союзу. Щоправда, більшість росіян одразу не зрозуміли, що з приходом Путіна до влади перемогло друге видання ДКНС. Це стало очевидно лише наприкінці 2011 року, коли було визначене повернення Путіна на посаду президента. Тоді це викликало масові протести, особливо в Москві. Але ці протести, зрештою, були порівняно легко придушені. Відтоді гайки в Росії лише закручувалися. І зараз закручування гайок дійшло до останньої межі. Атмосфера в Росії зараз похмуріша, ніж була на початку 1985 року, до початку перебудови, куди хотів повернути країну ДКНС. Путін же хоче вересневі вибори провести максимально стерильно, повністю відсторонивши від них, як у ролі кандидатів, так і у ролі спостерігачів, не лише прихильників Олексія Навального, а й будь-яких опозиціонерів, які не погоджуються грати роль імітаційної опозиції. Немає сумніву, що на виборах буде рівно той результат, який вже намалювали в Кремлі. Але чи прийме цей результат більшість росіян?