Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу.
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівської премії

Хто і коли знищив у Росії демократію?

Рішучість Єльцина і його оточення у жовтні 1993 року врятували світ від широкомасштабної війни за «відтворення СРСР»
11 жовтня, 2018 - 18:57
МОСКВА. ЖОВТЕНЬ 1993 Р. / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Російська опозиція не перестає дивувати. Причому не лише «нотаріально завірена», в особі КПРФ чи ЛДПР (дивує підлабузництвом до влади), а й так звана «позасистемна», яка реально намагається протистояти Путіну, передусім — більша частина претендентів на роль її інтелектуальних лідерів. Всі останні тижні ці персонажі в інтернеті мало не наввипередки посипали свої голови попелом і каялися у своїх минулих гріхах, а саме — у підтримці Бориса Єльцина в його протистоянні з червоно-коричневими путчистами у жовтні 1993 року. Мовляв, маємо своєрідний ювілей, чверть століття, гарну нагоду переосмислення минулого. А переосмислення це полягає в тому, що противники Єльцина насправді являли собою ледь не світочів демократії, а сам Єльцин та його команда — демонів зла, які знищили конституційний лад і повернули Росію на шлях до диктатури. Саме тоді, 3—4 жовтня 1993 року розстріл Єльциним парламенту і брутальне порушення всіх законів, разом із конституційним, якраз, мовляв, і зробили неминучим прихід до влади Путіна й торжество нинішнього неототалітарного ладу.

Нечисленні думки протилежного змісту тонуть у дружному хорі ліберальних і соціалістичних опозиціонерів, різниця лише в нюансах. Одні звинувачують Єльцина передусім у потоптанні політичних свобод і соціальних гарантій, інші — в нищенні духу й букви Конституції та свободи слова. Проте всі ці міркування сходяться на тому, що демократія в Росії скінчилася у жовтні 1993-го — в момент розстрілу парламенту.

Парадокс ситуації полягає в тому, що насправді жодного парламенту тоді в Росії не існувало, а «захисники демократії» з числа народних депутатів були членами або КПРФ, або ще радикальніших відверто сталіністських партій, або «просто» російськими націонал-соціалістами й чорносотенцями, поміж яких дивним чином мелькали поодинокі щирі симпатики парламентаризму, які грали відому ще з часів Леніна-Сталіна роль «корисних ідіотів» влади...

Згадаймо: вищу законодавчу владу в Росії у доленосних 1990—1993 роках здійснював З’їзд народних депутатів у складі понад тисячі осіб. Цей з’їзд обирав двопалатну Верховну Раду з 252 депутатів, яка підлягала ротації (остання здійснювалася нерегулярно, бо постійного регламенту роботи з’їзд не мав і керувався здебільшого «вимогами моменту»). При цьому постанови З’їзду, ухвалені простою більшістю голосів, мали вищу силу, ніж закони, ухвалені Верховною Радою, відтак відбувався постійний перерозподіл повноважень органів виконавчої влади. За Конституцією, З’їзд мав збиратися щорічно, проте реально він збирався кілька разів на рік. Стосовно ж Верховної Ради, то вона відображала не політичні уподобання виборців, а, відповідно до ротацій, ситуативні розклади серед народних депутатів.

Таким чином, і З’їзд, і Верховна Рада Росії мали певну схожість із сучасними найвищими представницькими органами й більше скидалися на зібрання виборних представників населення доби пізньосередньовічних та ранньомодерних часів, як-от земські собори в Московській державі. Ефективність роботи цих органів як наслідок їхньої аморфності й нерегламентованості була незначною, а от деструктивна складова їхньої діяльності була визначальною. Досить згадати, що 1992 року З’їзд змусив піти у відставку уряд хоча й непослідовного, але ліберального реформатора Єгора Гайдара і висловив територіальні претензії до України, а 1993 року Верховна Рада РФ ухвалила постанову «Про статус міста Севастополя», яка задекларувала «російський федеральний статус міста Севастополя в адміністративно-територіальних кордонах міського округу станом на грудень 1991 року» і вимагала виведення військ України з міста. На щастя, внаслідок загострення протистояння між президентом Єльциним і комуністично-неонацистською більшістю російських депутатів справа не дійшла тоді до «гарячої» війни, обмежившись «холодною»...

Власне, для притомних людей було б досить згадки про останнє, щоб зрозуміти, від якого сценарію перебігу подій порятувала Росію тодішня команда Бориса Єльцина. Нагадаємо, З’їзд спробував було поставити на місце глави держави віце-президента Олександра Руцкого, «героя» агресивної війни в Афганістані та переконаного прихильника відтворення СРСР. А найбільш палко «захищали демократію» в Москві тоді бойовики з бойовим досвідом воєн у Придністров’ї та Абхазії. Чи, може, російські опозиціонери забули штурм телевежі в Останкіно під проводом чорносотенного генерала Макашова? Немає сумніву, він би успішно «захистив» свободу слова та права різних там «інородців»...

Власне, серйозних козирів на руках у тих, хто в усьому звинувачує Єльцина, два: порушення Конституції РФ і розгін демократично обраних депутатів. Але, по-перше, чи може мати повагу в якості Основного закону лицьована-перелицьована упродовж початку 1990-х Конституція? І чи можна вважати демократичними в повному сенсі цього поняття вибори, проведені навесні 1990-го, за умов існування хоча й уже прогнилої, проте тоталітарної радянської системи? По-друге, чи завжди вибори та відповідність Конституції є свідченнями демократичності тих чи інших політичних процесів? Варто згадати, що влітку 1932 року в Німеччині за безумовно демократичної Конституції понад половину виборців віддали голоси за дві тоталітарні сили — за нацистів і комуністів, тобто за концтабори під червоними, хоча і дещо відмінними один від одного, прапорами. І в тій же Німеччині на початку 1933 року в суворій відповідності до Конституції канцлером призначено було Адольфа Гітлера... Що ж до «червоних» як захисників демократії, то варто згадати події 1917 року в Російській державі: тоді прем’єр Олександр Керенський у боротьбі проти заколоту генерала Корнілова звернувся за підтримкою до більшовиків, які на той час перебували у кризі, а їхні лідери — за ґратами чи в підпіллі. Це стало фатальним для самого Керенського і російської демократії: легально сформувавши численні загони бойовиків («червону гвардію»), за два місяці більшовики скинули — знов-таки, під гаслом «захисту демократії» — Тимчасовий уряд, змусили Керенського тікати, влаштували по всій державі криваву різанину («тріумфальну ходу радянської влади», як писали колись підручники), організували ЧК, ліквідували «буржуазну» свободу преси і зрештою встановили абсолютну диктатуру. Це при тому, що в усій тодішній Російській державі за більшовиками йшло близько чверті виборців. Як засвідчили парламентські вибори наприкінці 1993 року, легальні неототалітарні партії (КПРФ і ЛДПР) мали підтримку більш ніж треті голосів виборців...

Інакше кажучи, рішучість Єльцина і його оточення у жовтні 1993 року врятували Росію та світ від широкомасштабної війни за «відтворення СРСР» і зберегли бодай абстрактну можливість розвитку російської демократії, задля чого, справді, довелося піти на порушення формальної законності. Чому ця абстрактна можливість так і не була втілена — це вже інша тема. Ревнителям же формальної законності варто згадати, що серед так званих «малих» Нюрнберзьких процесів у повоєнній Німеччині був і процес над суддями, які занадто ревно дотримувалися законів.

 

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments