Хто спекулює на уроках Нюрнберга

У зв’язку з 75-річчям Нюрнберзького процесу над головними нацистськими військовими злочинцями Володимир Путін заговорив про «уроки Нюрнберга». Звертаючись до учасників скликаного в Москві однойменного міжнародного форуму, президент Росії заявив, що «за масовим терором, кривавими розправами, рабством і цілеспрямованим винищенням цілих народів стояли конкретні організатори — вище керівництво нацистської Німеччини. І держави, які зазнали агресії, мільйони людей, які пройшли через нелюдські випробування, муки й страждання, справедливо розраховували на відплату, на неминуче, публічне покарання злочинців».

Одразу ловлю себе на думці, що якщо тут замінити «нацистську Німеччину» на «сталінський Радянський Союз», сенс висловлювання повністю б зберігся. Путін стверджує: «Саме таку позицію — про створення відкритого Міжнародного військового трибуналу — відстоював Радянський Союз, починаючи ще з 1942 року, і принципово, послідовно тримав цю лінію на всіх переговорах з союзниками, серед яких, як відомо, спочатку переважала ідея позасудового, а лише колективного політичного рішення про страту нацистських лідерів».

Тут мені пригадуються мемуари Вінстона Черчилля «Друга світова війна». Описуючи зустріч «Великої трійки», він згадав такий характерний епізод: «Обідали ми у Сталіна, у вузькій компанії: Сталін і Молотов, президент, Гопкінс, Гарріман, Кларк Керр, я, Іден і наші перекладачі. Втоми від праці засідання наче й не було, було досить весело, виголошувалося багато тостів... Сталін, як розповідає Гопкінс, дуже мене «піддражнював», але я приймав це спокійно доти, доки маршал у жартівливому тоні не зачепив серйозне й навіть страшне питання покарання німців. Німецький генеральний штаб, сказав він, має бути ліквідовано.

Уся сила потужних армій Гітлера залежить приблизно від 50 тисяч офіцерів і фахівців. Якщо цих людей виловити й розстріляти після війни, військова міць Німеччини буде знищена з коренем.

Тут я вважав за потрібне сказати:

«Англійський парламент і громадська думка ніколи не потерплять масових страт. Навіть якщо в період військового хвилювання й буде дозволено розпочати їх, англійський парламент і громадська думка після першої ж масової бійні рішуче виступлять проти тих, хто несе за це відповідальність. Радянські представники не повинні помилятися щодо цього».

Однак Сталін, можливо тільки жартома, продовжував говорити на цю тему.

«50 тисяч, — сказав він, — мають бути розстріляні».

    Я дуже розсердився.

«Я надав би перевагу тому, — сказав я, — щоб мене тут же вивели в цей сад і самого розстріляли, ніж погодитися заплямувати свою честь і честь своєї країни подібною ганьбою».

Тут втрутився президент. Він вніс компромісну пропозицію. Треба розстріляти не 50 тисяч, а лише 49 тисяч осіб. Цим ??він, безсумнівно, розраховував звести все до жарту. Іден теж робив мені знаки й жести, щоб заспокоїти мене й показати, що це жарт. Однак у цей момент Елліот Рузвельт встав зі свого місця в кінці столу й виголосив промову, в якій висловив свою повну згоду з планом маршала Сталіна і свою повну впевненість у тому, що американська армія підтримає його. Тут я не витримав, встав з-за столу й пішов до сусідньої кімнати, де панувала напівтемрява. Я не пробув там і хвилини, як відчув, що хтось ляснув мене ззаду руками по плечах. Це були Сталін і Молотов; обидва вони широко усміхалися і жваво заявили, що вони просто жартували й нічого серйозного вони й не думали. Сталін буває привітним, коли він того хоче, і мені ніколи не доводилося бачити, щоб у нього було це такою мірою, як у цей момент.

Хоча в той час — як і зараз — я не цілком був упевнений, що все це був жарт і що за ним не приховувався серйозний намір, я погодився повернутися до столу, й друга частина вечора пройшла дуже приємно».

Виходить, ідею про позасудову розправу над німецькими генералами й офіцерами першим запропонував Сталін, а не західні союзники.

На думку російського президента, серед втрат Радянського Союзу під час Великої Вітчизняної війни «більша частина — це загиблі в полоні військові й безжально, по-звірячому знищені мирні громадяни». Тим часом, понад половина радянських людських втрат — це загиблі й померлі від ран і хвороб військовослужбовці, а до втрат цивільного населення увійшли також жертви ГУЛАГу й ті, хто помер від голоду та хвороб на неокупованій території.

Путін також наполягає, що «нові факти масових вбивств радянських громадян — людей похилого віку, жінок, дітей — нацистами і їхніми посібниками» мають трактуватися як геноцид, зазначаючи, що місяць тому, спираючись на рішення Нюрнберзького трибуналу, Солецький районний суд «уперше в російському судочинстві визнав геноцидом масові страти біля села Жерстяна Гірка на Новгородчині. Там були по-звірячому вбиті тисячі мирних, ні в чому не винних людей». Тут Володимир Володимирович навмисно змішує два поняття — злочини проти людяності й геноцид. Різницю в цих визначеннях дуже добре охарактеризував уродженець Києва, письменник Віктор Некрасов. Виступаючи на річниці масових розстрілів у Бабиному Яру, він сказав: «Тут поховані не лише євреї. Але лише євреї були вбиті за те, що вони — євреї...» (Путін у своєму виступі слово «євреї» не вимовив жодного разу, повернувшись до післявоєнної сталінської традиції періоду боротьби з «безрідними космополітами»). І переважна більшість мирних радянських громадян, убитих у роки Другої світової війни, не були жертвами геноциду, тобто загинули не через свою національність або расу.

«Радянський геноцид» знадобився Путіну лише для того, щоб прирівняти жертв Росії до жертв голокосту та на цій підставі в подальшому пред’являти позови від імені родичів жертв не тільки до Німеччини, а й до пострадянських держав, жителі яких свого часу, до речі, разом з жителями самої Росії, служили в німецьких каральних загонах і брали участь у розправах над мирним населенням. Тим самим російський президент прагне не лише вихолостити саме поняття геноциду, а й ніби нейтралізує позови до Росії як правонаступниці СРСР з боку інших держав, що вимагають компенсації за сталінські репресії, зокрема й за цілком реальні акти геноциду, на кшталт розстрілу навесні 1940 року понад 20 тис. поляків у Катині та інших місцях (розстріли в Катині радянське звинувачення на Нюрнберзькому процесі безуспішно намагалося звалити на німців) або «національних операцій» НКВС у 1937-1938 роках, коли були розстріляні сотні тисяч німців, поляків, латишів, фінів, естонців і представників інших «неблагонадійних», з точки зору Сталіна, національностей. Так спадщину Нюрнберзького процесу Кремль намагається використати в кон’юнктурних політичних цілях.

Марк Солонiн: «Зовсім не покарання злочинців було метою Нюрнберзького процесу»

Рівно 75 років тому, 20 листопада 1945 року, в Палаці юстиції міста Нюрнберг розпочав роботу Міжнародний військовий трибунал. Групі колишніх керівників Третього рейху були пред’явлені звинувачення у військових злочинах. Про значення Нюрнберзького процесу «Новые Известия»  поговорили з істориком Марком Солоніним.

***

— Як на Нюрнберзькому процесі виявилися суперечності, що потім вилилися в холодну війну?

— Протиріччя, які вилилися в холодну війну, на мій погляд, з’явилися не під час і не в результаті Нюрнберзького процесу. Вони були неминучими. Ці протиріччя були закладені в самій дивовижній формулі «Антигітлерівська коаліція демократичних країн». Ось хто у нас здобув перемогу у Другій світовій війні та змусив фашистську Німеччину до повної й беззастережної капітуляції — «Антигітлерівська коаліція демократичних держав». І в цій коаліції в ролі «демократичної держави» була присутня сталінська імперія, жахливий режим, який ще до початку Другої світової війни встиг скоїти всі без винятку злочини, що були пред’явлені під час Нюрнберзького процесу нацистському режиму гітлерівської Німеччини. Починаючи з насильницького захоплення влади, ліквідації демократичних свобод, безсудних розстрілів, систематичного використання тортур, концтаборів — усе по повній програмі.

Хочу уточнити: існує поширена помилка, що в СРСР репресували за класовим принципом, а нацисти — за національним принципом. Це не так. Більшовики почали з того, що вбивали людей за класовим принципом, а потім перейшли й до вбивств за національним принципом, причому у величезних масштабах. Згадайте про так звані «національні операції» НКВС у 1937 — 1938 роках: польська операція, німецька, латиська, фінська, китайська... Людей розстрілювали за «неправильну національність» десятками й сотнями тисяч. Усього з серпня 1937 по листопад 1938 р. у рамках всіх «національних операцій» було засуджено до розстрілу 247 тис. осіб. Найбільша кампанія — польська, під час якої було вбито понад 110 тис. осіб. Є навіть не спогади, а свідчення тих чекістів, які самі пізніше опинилися під сокирою репресій, як вони брали звичайні телефонні довідники й виписували людей з польськими прізвищами.

На момент початку Другої світової війни сталінський режим встиг скоїти всі злочини, які через шість років у Нюрнберзі були пред’явлені нацистам. Були вбиті, позбавлені свободи й майна мільйони людей. Знову ж таки хочу нагадати Заяву Держдуми РФ від 2 квітня 2008 року, в якій дослівно сказано, що «в результаті голоду, викликаного насильницькою колективізацією, загинуло близько 7 млн. осіб». Сім мільйонів. Це більше, ніж загинуло мирного радянського населення на окупованій німцями території. Ось такий був чудовий учасник «коаліції демократичних країн». Чи могли не виникнути глибокі суперечності всередині цієї коаліції?

Повертаючись до Нюрнберзького процесу. Черчилль, як відомо, пропонував і, на мій погляд — абсолютно правильно пропонував, не влаштовувати ніяких судів, ніякої довгої й нудної юридичної тяганини, а просто скласти спільним рішенням керівників Великої Британії, Сполучених Штатів і Радянського Союзу список головних нацистських злочинців, стосовно яких має бути негайно після встановлення особи застосована смертна кара. Спіймали, встановили особу, розстріляли. Це було просте рішення, абсолютно відповідне уявленням про правду і справедливість сотень мільйонів людей того часу. Я б навіть додав, що це відповідало уявленню самих злочинців про те, що на них чекає. Гітлер покінчив життя самогубством, Геббельс вбив себе, свою дружину і своїх дітей, Гіммлер покінчив життя самогубством. Так само вчинила велика кількість злочинців меншого масштабу. Усі вони чудово розуміли, що після всього скоєного, після десятків мільйонів загиблих, сотень мільйонів покалічених, після зруйнованої вщент і спаленої Європи нічого іншого на них не чекає, на менше покарання вони не заслуговують.

Але сталося те, що сталося. Товариш Рузвельт і цього разу підтримав товариша Сталіна, і вирішено було влаштувати Суд. Тобто покарати нацистських злочинців, військових і політичних керівників гітлерівської Німеччини через нібито (це моя оцінка) юридично бездоганні рішення міжнародного суду. На мій погляд, це було тупикове й заздалегідь приречене рішення. Тому що в самій ідеї Нюрнберзького трибуналу, в тому, як вона була реалізована, закладено порушення фундаментального принципу права — ніхто не може бути суддею у своїй власній справі. Один з учасників конфлікту не може бути суддею для свого переможеного супротивника. Це не суд, а знущання над правосуддям. Це перше.

По-друге, був порушений інший фундаментальний принцип права — ніхто не може бути покараний за дії, які на час їх вчинення не вважалися злочинними. Саме на цьому й будувалася робота захисту в Нюрнберзькому трибуналі, яка з кожного приводу говорила: так, він був генералом, він склав присягу й відповідно до законів Німеччини виконував свій офіцерський, генеральський обов’язок. Які претензії?

Ну, так, промисловці фінансували Гітлера — а який закон Німеччини вони порушили, фінансуючи цілком легальну політичну партію? Тож формально-юридичні підстави для звинувачення були надзвичайно хиткими. І результат, як то кажуть, очевидний: троє звинувачених отримали виправдувальний вирок, четверо уникнули страти.

Витяги з інтерв’ю

Марка Солоніна виданню newizv.ru, 20 листопада 2020 р.