Єдина ознака, за якою пізнаємо народ, до того ж ознака незамінна й остаточна – єдність мови
Олександр Потебня, видатний український мовознавець, філософ, доктор філології, професор

Iран: повстання як черговий етап радикалізації тривалих протестів

20 листопада, 2019 - 18:08
ФОТО REUTERS

Якщо запитати, що виявилося причиною та приводом нинішнього вибуху протестів в Ірані, який деякі аналітики вже поквапилися назвати повстанням, то мало не кожен спостерігач зможе дати свою відповідь. І всі вони будуть так чи інакше правильними.

Хтось скаже, що причиною стало чергове підвищення цін на пальне, яке сталося на тлі переможних заяв урядових чиновників про відкриття гігантського родовища вуглеводнів, здатного забезпечити добробут країни на багато років. Бо саме з протестів проти підвищення цін почалися масові заворушення в Караджі в суботу-неділю 16—17 листопада, що їх вважають початком повстання.

Хтось згадає про загадкову смерть молодого поета-дисидента Хасана Хейдарі, заарештованого минулого року в межах урядової кампанії з боротьби з активістами протестного руху, бо масові протести в Ахвазі почалися з його поховальної церемонії в понеділок-вівторок 11—12 листопада.

Хтось зауважить, що протести в Іраку — країні, яку іранська влада вже багато років вважає своїм подвір’ям, де іранські релігійні та силові еліти фактично керують призначенням не лише міністрів, а й регіональної влади, не могли не вплинути на внутрішньополітичну ситуацію в Ірані.

Хтось запропонує включити поточний спалах протестів у загальний регіональний ба навіть глобальний контекст, зокрема, розглядати цей прояв в одному ряду не лише з протестами в Іраку, а й, наприклад, у Лівані. І це буде слушно, бо було б наївно вважати, що прояви глобальних соціальних трансформацій можуть оминути когось, особливо з великих активних гравців, ким, безперечно, є Іран.

Також безперечно пролунає думка, що нарешті спрацювала стратегія президента США Дональда Трампа щодо відмови від ядерної угоди. І це теж матиме сенс, бо попри хаотичність близькосхідної політики Білого дому, саме впертість Трампа критично обмежила простір для маневру іранського уряду, чим не дозволила йому уникнути тієї соціальної та політичної траєкторії, на якій Іран перебував останні принаймні десять років.

Усе це буде правдою, бо всі ці твердження базуються на фактах. На певних фактах, які описують окремі події.

Якщо ж приділити увагу явищам та процесам, які відбуваються в Ірані, то можна зрозуміти, що поточний вибухоподібний спалах протестів можна вважати етапом радикальної ескалації процесу масового спротиву, що триває з початку грудня 2017 року. Власне, після завершення активної фази тодішніх масових протестів та силового протистояння в Ірані в лютому 2018-го акції протестів, марші, страйки не припинялися в країні ні на добу.

Протягом 2018—2019 років щомісяця в Ірані відбувалося від 70 до 240 різноманітних акцій непокори: від страйку вчителів окремої провінції чи міста, робітників окремого заводу до загальнонаціонального страйку водіїв вантажівок, маршу протесту вкладників збанкрутілих банків чи заворушень студентів. Найспокійнішими були дні, коли траплялося не більше ніж одна-дві регіональні чи одна-дві загальнонаціональні акції непокори.

І все це на тлі зовнішньополітичних воєнних авантюр у Сирії та Іраку, підтримки бойовиків у Лівані, Палестині, Ємені та Афганістані, відновлення беззмістовної політично й фінансово вартісної ядерної програми, повернення санкцій та нестримного руйнування економіки.

Іранська влада не зробила жодних висновків із попереднього етапу радикальної ескалації протестів, не доклала жодних зусиль для виправлення ситуації та подолання соціальної кризи — отже, подальша радикалізація була неминуча. І повільні протести нарешті вибухнули раптовим повстанням.

За чотири доби масові протести поширилися на більш як сто міст в усіх провінціях країни. Уже на другу добу протести стали критично радикальними, і це є свідченням того, що попри уявну спонтанність, вони є результатом тривалого кризового процесу. Протестувальники захоплюють, руйнують і палять відділки поліції, офіси Корпусу стражів ісламської революції та парамілітарної структури безпеки «Басідж», адміністративні будівлі, банки, які пов’язані з відмиванням грошей для КСІР. Надходять повідомлення про бійки протестувальників з учнями духовних училищ і погроми в медресе.

Протести мають яскраво виражений антиурядовий та антиклерикальний характер. Здебільшого лунають гасла: «Геть диктатуру!», «Смерть аятолі!», «Наш ворог — не Америка та Ізраїль (як нам казали), а власний уряд», з’явилися ще такі гасла: «Вибач, шах!» та «Іранський шах, повернися до Ірану!». Гасла-звернення до уряду, характерні для протестів минулого року, на кшталт: «Досить витрачати гроші на Сирію, зверніть увагу на нас!», «Ні Іраку та Лівану, поверніться до Ірану!» — майже зникли, що свідчить про радикалізацію, тобто те, що протестувальники більше не бачать в уряді суб’єкт для переговорів — лише об’єкт для ненависті.

У протестувальників немає очевидних та видимих широкому загалу лідерів, але їхня поведінка, вочевидь, змінилася порівняно з попереднім радикальним етапом: вони опанували методи вуличного протистояння, швидкого перекриття доріг, виставляння вогневих заслонів на шляху сил безпеки, тактику малих груп, вони не лякаються пострілів і вміють атакувати.

Отже, два роки активного спротиву не минули намарно: були вибудовані ефективні комунікаційні мережі поза межами скомпрометованого «Телеграму», навчені локальні групи та лідери і напрацьовані ефективні тактики протистояння.

Влада протиставляє спротиву виключно силу: на другий день протестів було відключено зв’язок (подекуди навіть дротовий) та інтернет, введено додаткові сили безпеки і застосовано найбрутальніші методи силового придушення, включаючи вогнепальну зброю. За неперевіреними повідомленнями, під час придушення протестів за чотири доби було вбито 106 людей у 20 містах країни.

На такому етапі радикалізації це очікувано спрацювало у зворотному напрямку: будь-яке насильство зараз працює як рушій спротиву. Протестний рух охоплює дедалі більше нових міст. На третій день барикади запалали у традиційно поміркованому і відокремленому Табрізі, що є напрочуд поганим сигналом для влади: заворушення серед арабів-ахвазі, белуджів чи курдів є звичайним явищем, але непокора важливої та впливової спільноти азері — це потужний індикатор втрати контролю над ситуацією.

Втім, будь-які прогнози на цьому етапі робити немає жодного сенсу. На цьому етапі слід радше думати про загрози, що їх генерують такого роду кризи для навколишнього простору.

Зокрема, про те, що втрата стабільності в Ірані означатиме втрату стабільності в регіоні, де він відігравав системну роль, хай і не завжди позитивну. А також про те, що заворушення завжди породжують потоки біженців. І якщо іранські біженці самі по собі, як засвідчує практика, проблем, переважно, не становлять, то слід зважати на ті десятки тисяч біженців із Афганістану, Пакистану, арабських та африканських країн, які зараз перебувають в Ірані і з яких іранська влада формує загони найманців для війни в Сирії. Про цю потенційну загрозу слід думати заздалегідь. Як і про ті тисячі бойовиків і терористів по всьому світі, якими сьогодні керує, яких озброює й утримує іранська влада, і які можуть залишитися «нічийними» у разі зміни влади в Ірані.

Юрій КОСТЮЧЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ