Українцям потрібно повернутися до духовного життя, тоді вони знайдуть шляхи найправильніші, і найправильніші вчинки за ними будуть іти слідом.
Євген Грицяк, лідер Норильського повстання у таборах ГУЛАГу 1953 року

Мати всіх церков

Константинопольська Свята Софія і круті повороти історії
29 липня, 2020 - 19:36
ФОТО REUTERS

Символіка — кров історії; саме вона, символіка, надає абстрактним ідеям, загальнотеоретичним «векторам розвитку», туманним концепціям необхідну пристрасть, наочну життєву силу, непереборну волю до перемоги (інша річ, що з вічними, тисячолітніми символами жартувати вкрай небезпечно — наслідки можуть бути геть неочікуваними! Про це теж варто пам’ятати).

А особливо значущими є такі історичні символи, що постали колись (часто й тисячі років тому) на перетині всесвітньо значущих цивілізацій, держав та культур — тут доречним буде таке порівняння: ніби на стику, розламі потужних прадавніх геологічних платформ. Фахівці знають, що таке розташування є надзвичайно ризикованим — може спричинити руйнівні землетруси. Зараз ми поговоримо про землетруси (гео)політичні, які можливо правильно зрозуміти лише в належному історичному контексті.

Уславлений храм Святої Софії в Константинополі-Стамбулі (в мусульманській термінології — Айя-Софія) не просто перлина світової культури, 1985 року внесена ЮНЕСКО до Переліку світової спадщини людства. Важливо уявляти собі, що цей Великий Храм волею історії локалізований саме на «розламі» цивілізацій та культур — візантійської східнохристиянської (або ж греко-православної) та мусульманської (тюрко-османської). Зауважимо принагідно, що обидві згадані цивілізації мали яскраво виражений імперський характер — що лише робило (і робить зараз) гострішими відповідні конфлікти між ними, неминуче підвищувало (і підвищує) «градус протистояння». Відтак рішення Президента Туреччини Реджеба Таїпа Ердогана скасувати статус Святої Софії як музею (храм мав цей статус впродовж 85 років) викликало справді всесвітній резонанс.

Зробимо не аж такий великий екскурс в історію. З постанням у ІУ столітті н.е. — і наступним зміцненням — Східної Римської Імперії (Візантії) — як першої в історії християнської держави світового значення виникла (і була усвідомлена візантійською елітою) нагальна духовна потреба: побудувати в столиці Імперії грандіозний християнський храм, небачений досі, який би увічнив у віках велич Другого Риму, як і велич Сина Божого Ісуса Христа та Премудрість (Софійність) Божого Світу. Спорудити, інакше кажучи, такий храм, що став би воістину «Восьмим дивом світу» (після знаменитих давньогрецьких «чудес світу» — нагадаймо, що їх було сім).

Зрозуміло, що здійснити цей задум вдалося далеко не відразу. Перші дві церкви, зведені  майже там, де стоїть сьогодні  святиня, простояли лише декілька десятків років: обидві були знищені величезними пожежами, спричиненими, в першу чергу, масштабними повстаннями у столиці (як, наприклад, повстанням «Ніки» у 532 році). Важко сказати, чи мало б людство  таку славетну пам’ятку, як Собор Святої Софії (принаймні, в тому вигляді, в якому вона є сьогодні), якби не залізна воля, енергія та ініціатива великого імператора  Юстініана (527-565 р.р.).

Негайно, одразу після руйнівної пожежі 532 р. (і придушення повстання «Ніки») цей володар  наказав розпочинати роботи зі спорудження нового, небувалого за цілу історію людства Храму Святої Софії (за переказами, унікальний архітектурний план-задум Храму явили імператору безпосередньо янголи божі). Стриманий, спокійний та скептичний візантійський хронограф Іоанн Малала знайшов містку формулу для означення Собору Святої Софії: «Мати всіх церков».

І справді,  тисячу років, аж до початку побудови у Римі в першій половині ХУІ століття Собору Святого Петра, Свята Софія залишалась безумовно найбільшою, найграндіознішою пам’яткою світового християнства (не лише східного).

Неймовірної краси величний Собор був зведений лише за п’ять років (532-537). Зараз повірити в це майже неможливо... Як відбувалось будівництво? Юстиніан кожного дня, особисто, одягнений у доволі прості білі шати, ретельно перевіряв перебіг робіт. Робітники отримували плату щодня (за наказом кесаря — під страхом суворої кари за невиплату). У будівництві (теж щоденно) було задіяно 10 тисяч людей — можливо, звідси такі темпи робіт. Архітектурний проект розробили геніальні митці Ісидор Мілетський та Анфімій Тралльський. Висота споруди — 55,6 метрів; діаметр купола — 31 метр. Для Юстиніана, схоже, цей шедевр був не тільки символом безсмертя християнства, але й, насамперед, ствердженням величі його імперії.

Відомий історик VІ століття Прокопій Кесарійський, жорсткий і нещадний критик Юстиніана, дуже далекий від наївних похвал, проте, так писав про Софію (трактат «Про будови»): «Цей храм являв собою дивовижне видовище для кожного, хто хоч раз бачив його (а чули про нього усі). Угору він піднімався, нібито до неба; і, ніби корабель на високих хвилях моря, він виділяється серед інших споруд, немов схиляючись перед рештою великого міста Константинополя». Після завершення будівництва кесар прорік: «Соломоне, я перевершив тебе!» (йшлося про храм в Єрусалимі).

Прикметно, що велич і розкіш великого Храму, як розповідає легенда, справила таке потужне враження на посланців Володимира Святого (князь якраз вирішував, яку віру обрати Русі), що це вплинуло на вибір східного, «грецького» варіанта православ’я. І ще показовий момент: серед графіті, які дивом збереглися в Святій Софії Константинопольській, є доволі багато східнослов’янських написів; то були давньоукраїнські прочани, мешканці Київської Русі. Цей аспект, а також винятково важлива духовна спадкоємність між Софією Царгородською, нашою Софією Київською, Софією Новгородською й Софією Полоцькою робить знамениту пам’ятку у теперішньому Стамбулі близькою і зрозумілою українцям.

Історія Святої Софії — важка й драматична («розлами» цивілізацій). 1204 року Храм (як і Константинополь взагалі) захопили агресивні хрестоносці-католики, геть сплюндрували і пограбували його (християнські «брати за вірою»; про це теж не варто забувати...). Але перелам, трагічний і жорстокий, а проте, по суті, неминучий в історії Собору, настав 29 травня 1453 року.

Тоді столицю Візантії підкорило величезне військо турків-османів на чолі з султаном Мехмедом Завойовником («Фатіхом»). Безліч християн, які переховувались у храмі та молилися там, загинуло. Наступного ж дня султан Мехмед Фатіх відвідав Храм і, вражений його дивною красою (він в’їхав у легендарну будову на коні) наказав зробити з нього головну мечеть своєї новопосталої імперії. До святині були прибудовані мінарети, хрест замінили на півмісяць (на століття нав’язливою ідеєю російських імперських ідеологів стало: «повернути хрест на купол Святої Софії!» — це показово; ці гасла висували Катерина ІІ, Олександр ІІ, перед Першою світовою війною — останній цар), святиня отримала нову назву — мечеть «Айя-Софія». Османські архітектори взяли за взірець велику пам’ятку, коли зводили в Стамбулі такі храми, як Сулейманіє і Блакитна Мечеть. Айя-Софія впродовж майже 500 років (точніше — 482) була для мусульман Священною Мечеттю. Християнські фрески (не всі, але значною мірою) були зафарбовані й заштукатурені.

Новий «геополітичний зсув» ХХ століття — Туреччину проголошено республікою, Президентом стає Мустафа Кемаль Ататюрк (у 1923—1938 рр.). У рамках політичного курсу на секуляризацію й посилення світських засад Республіки Президент Ататюрк наприкінці 1934 — на початку 1935 року ухвалює рішення створити в стінах Айї-Софії музей «як пам’ятку всіх цивілізацій», як «подарунок всьому людству». У цьому чимала заслуга американського археолога Томаса Уіттемора, закоханого у пам’ятки Візантії, який зумів переконати Президента Туреччини піти на цей крок. Ататюрк навіть особисто написав на дверях Святої Софії: «Майбутній Музей; зараз зачинено на реставрацію».

Відхід Президента Ердогана від курсу Ататюрка (при цьому посилаються на «волю турецьких мусульман», аби в Святій Софії була саме мечеть, на суверенітет турецького народу, і навіть на те, що підпис Ататюрка під указом 1935 року був підроблений) можна сприймати або ні. На думку деяких експертів, Ердоган справді хоче відновити велич Османської Імперії — бодай частково. Але важливим є інше. Йдеться про абсолютно унікальну в світовому масштабі святиню, де переплелася історія двох великих релігій — ісламу та християнства. Це — цінність, яку треба берегти, інакше згаданий «розлам» дасться взнаки.

«ЦЕЙ СИМВОЛІЧНИЙ КРОК ГУЧНО ЗАКРИВАЄ ЦІЛУ ЕРУ У СТОСУНКАХ ТУРЕЧЧИНИ І УМОВНОГО ЗАХОДУ»

Надія КОВАЛЬ, експертка програми Європейських студій Ради зовнішньої політики «Українська призма»:—

— Повернення Ая-Софії статусу мечеті є потужним політичним символом для Реджепа Ердогана особисто. Він хоче таким чином символічно утвердити свою роль в історії напередодні сотої річниці Турецької республіки у 2023 році. Це альтернатива баченню Ататюрка, адже перетворення Ая-Софії на музей у середині 1930-х років було кроком назустріч примиренню з Грецією та віхою на шляху вестернізації нової секулярної Туреччини, що відкидала спадок Османської імперії. Для Ердогана ж у 2020 році історія Османської імперії інтерпретується як ключ до культурної ідентичності Туреччини, спадок ісламу цінується вище, ніж секуляризація публічного життя, а становлення Туреччини як регіональної потуги важливіше, ніж вестернізація і європейська інтеграція. Реакція світу передбачувано негативна, але вона є радше висловленням позиції, ніж спробою вплинути на рішення турецького президента. Реалістичних важелів у міжнародної спільноти наразі немає, останніми роками Туреччина все більше йшла власним шляхом і все менше зважала на побажання західних партнерів. Цей символічний крок по суті гучно закриває цілу еру у стосунках Туреччини і умовного Заходу. А відсутність офіційної реакції України, ймовірно, пов’язана з підкресленим дистанціюванням чинної влади від ПЦУ.

Підготував Микола СІРУК, «День»

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: