Кожен повинен виконувати свою роботу, бути чутливим до великих подій, відчувати велич і небезпеку моменту. Як за маленькими вчинками волонтерів стоїть гуманізм, так і за нашими справами ховається щось велике.
Мирослав Попович, український філософ

Між заходом і світанком

або Чи є надія на відродження ліберального світопорядку?
27 грудня, 2016 - 20:02
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Світ опинився в історичній паузі. Interregnum — так визначив би наш час італійський марксист Антоніо Грамши, якби був живий. Старі інституції та норми не спрацьовують, а нові поки що не виникли. Еліти розгубилися, і їх тіснять радикали націонал-популістського правого чи лівого типу, що вискочили на сцену. Ліберальна демократія почала втрачати драйв упродовж останньої декади і, нарешті, справа дійшла до розмивання ліберального світопорядку, який виник після падіння СРСР, західними переможцями в холодній війні, що лише підтверджує взаємозв’язок внутрішньої та зовнішньої політики. Здавалося б, починається торжество багатополярного світу, до якого останні чверть століття закликав російський і китайський мейнстрим. Але навіть адепти  багатополярності дивляться на те, що відбувається, з побоюванням, якщо не з жахом, розуміючи, що це буде реальність гобсовського, а, можливо, і дарвіновського світу— боротьба всіх проти всіх.   Апокаліптичний сценарій, чи не так?

Створюється враження, що рік, який минає, не дає жодних підстав для надії на позитивне майбутнє, навіть для найбільших оптимістів. Велика ліберальна цивілізація, що задавала тон і ритм світовому прогресу, не витримала випробувань, по-перше, відвертістю, по-друге, відсутністю опонента. Захід не зміг упоратися з проникненням всередину його суспільства хвилі носіїв архаїчної ісламської культури, які виявилися неспроможними до модернізації. Більше того, Захід не зміг зберегти свою життєздатність у ситуації відсутності ідеологічного опонента, який, як свого часу СРСР, змушував би його нарощувати м’язи і постійно оновлювати себе, думаючи не лише про політичну свободу, але й про соціальну справедливість. Посткомуністична ера, замість торжества лібералізму і готовності світу його прийняти, стала часом ідеологічного занепаду і морального  релятивізму. Настала епоха втрати ідеологічної чіткості, розмивання норм і торжества безідейного прагматизму. Останній відчинив двері для інтеграції в Захід представників неліберального світу, які  почали деформувати західну цивілізацію зсередини.

Ну, і як підточена черв’яком корупційних трансакцій цивілізація могла зберегти ліберально-мировий порядок? Тим більше, коли втомлена від своєї гегемонії і відповідальності за мир і не готова більше платити за світовий спокій Америка почала ховатися у власну мушлю. А без Америки, як основного фундаменту, нікому стало підтримувати світову конструкцію, яка почала розвалюватися. Послаблення трансатлантичного партнерства, відхід Америки з Європи залишив європейців без  парасольки безпеки. Більше того, стало зрозуміло, що Європа без американського ока не готова захищати свої європейські принципи.

Зрештою, не Путін своєю кримською анексією завдав вирішального удару по ліберальному світовому порядку. Гірка іронія в тому, що це зробили самі американці, власне, президент Обама, який вирішив, що настав час згортати американську гегемонію і повертатися додому, до власних проблем. Прихід Трампа лише укріпить розпочату при Обамі тенденцію до «retrenchment» (обкопування у власному дворі). А президентство Трампа лише підтверджує глибину кризи в самій Америці, яка вибрала лідера, готового не тільки підірвати і зачистити американський істеблішмент, але остаточно розбазарити ліберальний світопорядок.

Однак усередині ЄС виникли і свої руйнівні процеси, що підривають єдність об’єднаної Європи. Бунт європейських суспільств проти брюссельської і власної національної бюрократії знайшов вихід у Brexit, коли британці проголосували (здивувавши своїх лідерів) за вихід з Великобританії ЄС. І чим тепер стане Європа без найважливішого свого елементу, який завжди укріплював трансатлантичну вісь і був історичним витоком лібералізму в Європі? Поки незрозуміло, як Німеччина, яка стала — не бажаючи того — європейським лідером, зможе зберегти Європейський Союз і відданість своїм принципам наодинці. Особливо, якщо буде вимушена зіткнутися з м’якотілістю Франції і потужним натиском середземноморських держав, які вимагають прагматичної політики, тобто відмови від ідеологічної жорстокості і повороту до тієї або іншої форми «берлусконізму». Додамо до цієї картини провал європейського політичного центру і посилення   антимодернізму в Східній Европі — в першу чергу в Угорщині та Польщі.

У цій ситуації цілком природно було чекати настання Антиліберального Інтернаціоналу в особі Росії, Китаю та Ірану, ударною силою якого став Кремль, який активно і жорстко тестує Захід на наявність «червоних ліній» і не знаходить їх! «Російське Питання», як писав історик Нейл Фергюсон, несподівано стало викликом, як свого часу «Німецьке питання». Можна знизати плечима, почувши цю історичну паралель. Але серйозність російського виклику безперечна. Росія не впоралася зі своїми реформами і повернулася до механізму виживання за рахунок перетворення зовнішньої політики на спосіб вирішення своїх внутрішніх завдань, перетворившись на міжнародну проблему. Захід виявився не готовий  відповісти на цей виклик, що свідчить про здатність західної політичної та інтелектуальної еліти до  адекватної оцінки реальності і захисту власних стандартів. Звичайно,  найбільш драматичною подією 2016 р. стала трагедія в Сирії, яку світова спільнота не змогла відвернути, дозволивши статися сирійському кровопролиттю, тим самим продемонструвавши свою безпорадність і бездушність.

Такою є спадщина, з якою світ входить у Новий 2017 р. Основна проблема, що стоїть перед світовим співтовариством — як знайти способи збереження паралізованих інститутів і як сформувати механізми, які б захистили світ від найдраматичніших струсів. Особливих надій на те, що світовій спільноті це вдасться, немає. Поки ми бачимо на світовій сцені ті ж самі старі й безпорадні еліти, що знаходяться в стані політичного паралічу. Або ми бачимо  нових лідерів,  таких як Трамп, які можуть лише  стати додатковим чинником руйнування і дезорієнтації.

Декілька чинників визначатимуть міжнародний фон протягом наступного року.  Перш за все, це характер політичного лідерства Трампа, яке досі не сформувалося, і те, як американській системі противаг удасться хоча б приборкати його деструктивні пориви. Ось щойно Трамп у відповідь на виступ Путіна зажадав «розширити американський ядерний потенціал». «Ми їх переграємо на кожному кроці», — пообіцяв Трамп. Якщо він змагатиметься з Путіним у грі в ядерний покер, то це означатиме ядерну гонку, від  якої Америка і СРСР давно вже відмовилися. І хто стане жертвою в цій гонці?  Невідомо, якою мірою оточення Трампа зможе контролювати його руйнівні імпульси. Сам цей факт перетворює Америку з гаранта стабільності на джерело невизначеності.

Не менш важливим чинником стане роль Німеччини. Мабуть, Меркель має шанси залишитися німецьким канцлером. Але чи  вистачить у неї сил і бажання продовжувати свою лідерську місію в Європі? Тим більше без підтримки Лондона.  Адже Франція після виборів  швидше за все  повернеться до своєї погоджувальної ролі відносно неліберального світу і шукатиме нову варіацію голлізму — тобто протидії Америці та пошуку союзників серед авторитарних держав.

А як будуть розвиватися події в Азії, де Китай вже відкрито зробив заявку на роль провідної держави? Поки незрозуміло, чи захоче Трамп піти на заборону Пекіна або він намагатиметься, за порадою Кіссінджера, формувати політику «кондомініуму» разом з Пекіном, стримуючи інші країни, у тому числі й Росію. Але очевидне те, що Пекін, використовуючи Росію, як спецназ, який перевіряє Захід на реактивність,  нарощуватиме і м’язи, і агресивність.

А тим часом Кремль пропонує Америці співпрацю — але на своїх умовах. Йдеться не лише про визнання нової «Ялти». Йдеться про набагато більше — вимоги до Заходу  гарантувати Москві право інтерпретувати правила світової гри і своє розуміння силових принципів (суверенітету, територіальної цілісності та ін.).  Кремль виклав карти на стіл, сподіваючись на «трансакціонізм» нового американського президента. Адже Трап любить  торгуватися, чи не так? Зауважимо, що Кремль не готовий на поступки. Як відповість Трамп на пропозицію російської GRANDBARGAIN, ми вже незабаром побачимо. Але рано чи пізно між двома лідерами, кожен з яких прагне грати через проектування потужності, з’явиться тріщина.

В будь-якому разі ми бачимо фон, украй несприятливий для тих країн, які вирішили формулювати свій «європейський вектор», як Україна. У ситуації розкладання ліберального порядку і кризи світового лібералізму мало надій на особливу допомогу цим країнам з боку західного співтовариства, зайнятого своїми проблемами.

Та все ж, думаю, що британський Economist має рацію, коли в своєму передноворічному аналізі світових тенденцій зробив висновок: «Є надія!». Дійсно, навіть довгі і, здавалося б, безпросвітні сутінки, не тривають вічно. Рано чи пізно настане світанок. Все залежить від глибини нинішньої кризи і від того, наскільки західне суспільство усвідомлює його природу і можливі загрози від цієї кризи для самого Заходу. Нова консолідація західного суспільства має винести на поверхню і нові політичні еліти, орієнтовані на модернізм і прогрес, які будуть готові до жорсткого захисту ліберальних засад і всередині своїх країн, і на міжнародній сцені. Поки, окрім Меркель, на сцені не видно нових лідерів, які готові до забезпечення ліберального вектора. Але це питання часу. Правда, незрозуміло, чи стане 2017 р. періодом концентрації нового ліберального імпульсу або цей рік буде роком сутінок.

Цей час потрібно пережити і підготуватися до світанку та працювати на нього.

Лілія ШЕВЦОВА, публіцист
Газета: 
Рубрика: