Справжній спосіб помститися ворогові — не бути схожим на нього.
Марк Аврелій, римський імператор, належав до династії Антонінів, філософ-стоїк.

МIЖМОР’Я: історія та перспективи

Ми так і не спромоглися виробити своє бачення розвитку Балто-Чорноморського регіону...
27 січня, 2020 - 18:30

Історію Балто-Чорноморського регіону, який певною мірою визначав долю Центрально-Східної Європи, ми сприймали та продовжуємо сприймати з позиції «чужого бачення». Це може бути позиція євроцентризму, коли цей величезний територіальний простір трактується як «неповноцінна Європа»: мовляв, ключові європейські події відбувалися на Заході, тут творилася висока культура, а в Центрально-Східній Європі був лише відгомін.

Поширення й інша візія Балто-Чорноморського регіону. Її можна назвати російськоцентричною. Вона розглядає цей регіон як російську сферу впливу, починаючи ще з давньоруських часів. При такому баченні Україна — це пізнє утворення XIV — XVІ ст. (а то й історичне непорозуміння, породжене чи то австрійською, чи німецькою інтригою). Щось подібне нещодавно заявив президент Росії Володимир Путін. За такого підходу Україна — лише околиця великого «російського світу» («русского міра»).

Ми так, на жаль, і не спромоглися виробити своє бачення розвитку Балто-Чорноморського регіону, свого місця в ньому та й загалом у світових процесах. Щоправда, останнім часом іноді з’являється концепція Міжмор’я, власне союзу держав у цьому регіоні, яка має й прихильників в Україні. Чи не найбільше ця концепція має адептів у Польщі. Прихильність до неї навіть виявляє вище керівництво цієї держави. Має вона й своїх адептів у Литві. Так, нещодавно литовський історик Альвідас Нікжентайтіс заявив, що для боротьби з Росією необхідний геополітичний союз, до складу якого мали б війти Литва, Польща, Україна й Білорусь. Разом з тим вони могли б навіть створити конфедерацію щось на кшталт Великого князівства Литовського чи Речі Посполитої. Ідея, звісно, може комусь сподобатись. Інше питання, наскільки вона реальна. Певно, треба розібратися, що таке Балто-Чорноморський регіон, чи то Міжмор’я, які тенденції розвитку простежувалися й простежуються в ньому.

Отже, це значний терен, який, з одного боку, «впирається» в «справжню Європу», що колись входила до складу Священної Римської імперії й намагалася перебрати культурні надбання античного Риму, а з другого — «закриває» Європу від «нецивілізованого Сходу».

Історію цього регіону послідовно визначали держави імперського типу, які приходили на зміну одна одній. Це — Русь (Україна), Польща (Річ Посполита) й Російська імперія, яка пізніше трансформувалась у Радянський Союз. Тому є сенс говорити, що доля Балто-Чорноморського регіону залежала від взаємодії трьох народів, які були гегемонами в цих державах.

Уперше «політичне окультурення» Балто-Чорноморського простору здійснили наші предки русини-українці, створивши державу Русь із центром у Києві. На основі доступних нам джерел можемо зробити наступні висновки щодо цього утворення.

По-перше, геополітичною віссю Русі був шлях «із варяг у греки», який поєднував Скандинавію з Візантією. На цьому шляху містилися два ключові центри Русі — Київ та Новгород.

По-друге, Русь, охоплюючи Балто-Чорноморський регіон, була поліетнічною державою. До її складу входили слов’янські, литовські й фінські племена.

По-третє, незважаючи на поліетнічність Руської держави, домінуючим етносом була «Русь», представники якої проживали на півдні, в межах нинішньої української етнічної території.

Микола Костомаров у роботі «Дві руські народності» запропонував найбільш адекватний опис слов’янського етнічного сегменту Русі. Він говорив, що найдавнішою і й базовою народністю цієї держави була південноруська, власне українська, народність. До дещо молодших належала білоруська. Молодою народністю, яка відбрунькувалася від південноруської, стала новгородська. Інша річ, що внаслідок приєднання Новгорода до Московії в 70-х рр. ХV ст. місцева еліта була фізично винищена, а до новгородців загалом була застосована політика етноциду.

Якщо в «справжній Русі» допускався певний демократизм, існував вічовий устрій, що забезпечував діалог між владою і низами, то інша ситуація склалася в північно-східних землях. Для руських (українських) князів це була чужа (іноплемінна) територія, де не було перспектив для діалогу між верхами й низами — тим паче що між ними існував значний мовний бар’єр. Влада тут насаджувалася силою. І саме цей насильницький елемент у владі став важливим моментом російської ментальності. До того ж він був суттєво підсилений у період існування Золотої Орди.

Російський народ, що виник унаслідок своєрідного синтезу руської князівської еліти та фінських етнічних елементів (пізніше до них додалися ще татарські), прийняв руську (давньоукраїнську) елітарну культуру, її мову. Помітну роль у «русифікації» цього етносу відіграла православна церква. Прикметно, що жителів села в росіян переважно іменували «крестьянами», тобто людьми, що прийняли християнство. З самого початку існування російського народу спостерігалася значна відірваність елітарної культури від культури народної.

Вважається, що Русь як державний організм проіснувала до середини ХІІІ ст., коли була завойована монголо-татарами (сам цей термін не зовсім коректний, але оскільки він ввійшов у літературу й набув певного значення, то будемо його використовувати). Насправді, казати, що монголо-татарська навала стала кінцем Русі — неправильно. Конгломерат руських князівств, які й політично, і культурно були пов’язані між собою, продовжував зберігатися. Завойовані переважно були руські північно-східні князівства, на теренах яких формувалася російська народність. Щоправда, монголо-татари в 1240 р. взяли Київ, під їхнім контролем деякий час перебували землі Чернігівщини, Київщини, Поділля.

Відтоді починається занепад руської столиці. Однак значна частина українських етнічних територій продовжувала лишатися самостійною, вступаючи в певні домовленості з Золотою Ордою. Те саме стосувалося Новгорода та білоруських земель. Агонія руської цивілізації тривала ще близько ста років. На її уламках з’явилося королівство Руське, яка в літературі часто іменується Галицько-Волинським князівством. Його правителі намагалися контролювати Балто-Чорноморський простір. Межі цієї держави поширювалися не лише на Волинь та Галичину. На півдні її територія охоплювала Буковину й нинішню Молдову, доходячи до Чорного моря. На півночі простягалася до Підляшшя, а правителі Руського королівства намагалися поширити свої терени на білоруські й литовські землі. Але в середині ХIV ст. ця держава припинила своє існування під натиском Польського королівства, яке хотіло контролювати Балто-Чорноморський простір. Падіння Руського королівства стало завершенням існування руської цивілізації, створеної переважно русинами-українцями та новгородцями.

Падіння Русі, руської цивілізації було й падінням русько-українського етносу, який мусив зійти з великої політичної арени, «замкнутися в собі». Він для імперських держав, за словами Івана Франка, став «тяглом у поїздах їх бистроїздних» (поема «Мойсей»). Передусім це стосується Польщі та Росії, які з часом почали контролювати Балто-Чорноморський регіон.

Що відбулося в середині ХІV ст.? Прямий спадкоємець Русі, королівство Руське, було розділене двома державами — Королівством польським та Великим князівством Литовським. У той час польський король Казимир Великий відмовився від слов’янських земель на Заході (Сілезії, Лужиці) і зосередився на завоюванні східних, руських земель (показово, що завойовані поляками землі Галичини іменувалися Руським воєводством). До речі, кирило-мефодіївські братчики в своєму програмовому документі «Книга битія українського народу» звинувачували поляків у тому, що вони віддали на поталу німцям західних слов’ян.

Завоювавши Галичину, Польське королівство ставало Балто-Чорноморською державою, через яку Дністром та Віслою здійснювалася торгівля між Балтикою та Причорномор’ям. Поряд з Польщею, з’являється ще один претендент, який бажав контролювати Балто-Чорноморський простір, — Велике князівство Литовське. Однак між цими державами уже в 1385 р. була укладена Кревська династична унія, а в 1569 р. — Люблінська державна унія. В результаті останньої була створена федеративна держава (Річ Посполита) з автономними частинами — Королівством Польським та Великим князівством Литовським. При цьому основні українські території ввійшли до складу Корони Польської.

Річ Посполита проіснувала до кінця ХVIII ст. Домінуючим у цій державі був польський елемент, який підпорядкував собі інші етнічні елементи, в т.ч. русько-український. Український етнос ніби став «обезголовленим». На цей факт звернув увагу Мелетій Смотрицький ще в 1610 р., написавши знаменитий полемічний твір «Тренос», у якому говорив про «зраду» української еліти, про її фактичний перехід у польський табір.

Продовження читайте в наступному номері

Петро КРАЛЮК
Газета: 
Рубрика: