Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

«Ми дуже вільнолюбні нації»

Євген Дикий – про свій досвід боротьби за незалежність України та Литви
8 вересня, 2021 - 15:26
Фото Юрія ВЕЛИЧКА

На початку розмови він представляється просто: Євген Дикий, українець. Ми записували наше інтерв’ю для проєкту «За нашу і вашу свободу» в офісі Національного антарктичного наукового центру, де Євген є директором. Не кожна країна може похвалитися своєю станцією в Антарктиді, а Україна має таку, і робота там закипіла по-новому з приходом саме Євгена Дикого. За освітою він – кандидат наук, морський біолог.

Те, чим займається нині, цілком вкладалося в його дитячу мрію – спочатку це була екологія Чорного моря, тепер – справи океанічні у Південному океані. Щоправда, від мрії постійно відволікали різні перешкоди, а протидія їм породжувала майже детективні історії, одна з яких пов’язана з Литвою.  Крім того, у минулому Євген – учасник «Революції на граніті», воював у Чечні та є ветераном АТО. Розмова з ним – частина проєкту «За нашу і вашу свободу», що стартував з ініціативи «Української платформи документалістики» за підтримки Українського культурного фонду, Послів Литви в Україні Маріуса Януконіса та Пятраса Вайтєкунаса. Його мета – дослідити і показати, з чого виростає взаємопідтримка України та Литви.

«МИ, МОЛОДІ ЗДОРОВІ ХЛОПЦІ, ВИРІШИЛИ, ЩО МОЖЕМО НЕ ТІЛЬКИ ЗБИРАТИ ЯКУСЬ ХЛІБИНУ, А МУСИМО ВЗЯТИ УЧАСТЬ В ОБОРОНІ ВІЛЬНЮСА»

- Я біологом себе відчував навіть до того, як вступив на біофак. Тобто це був дуже свідомий вибір. При тому я дуже не хотів емігрувати з країни. Власне, це визначило усе моє життя. Я просто хотів бути нормальним біологом у нормальній європейській країні. Відповідно, доводилось робити Україну такою. Орієнтовно з п’ятнадцяти з половиною років я час від часу відволікався від того, що маю основним заняттям у житті, на якусь громадську, політичну, революційну, можна так сказати, діяльність.

- Яким чином ти потрапив до Литви і опинився серед тих, хто захищав Сейм?

-  Достатньо просто, сів на потяг і приїхав. 13 січня 1991 року радянські війська пішли на штурм телевізійної вежі. Цей факт не вдалось приховати, він пройшов навіть у радянських новинах, звісно, у тій версії, що там придушують фашистів Ландсбергіса і відновлюють контроль над об’єктом, захопленим націоналістами. А на нормальних каналах, «Радіо Свобода», BBC, давали нормальні репортажі, звідки було зрозуміло, що насправді відбувається. 14 січня, на Майдані Незалежності у Києві, який тоді був площею Октябрської революції, під здоровенним пам'ятником Леніна, якого, на щастя, вже давно нема, зібрався величезний мітинг солідарності з Литвою. Там збирали гроші, медикаменти, їжу на допомогу Вільнюсу. Прийшли туди і ми – активісти української студентської спілки – УСС. Якраз восени 1990-го було наше студентське голодування, оте, яке зараз вивчають у шкільних підручниках як «Революція на граніті». Під час мітингу на підтримку Литви, коли інші люди збирали медикаменти, ліки чи гроші, власне, ми зібрались в купку і вирішили – ми, молоді здорові хлопці, можемо не тільки збирати якусь хлібину, а ми мусимо поїхати туди й взяти участь в обороні Вільнюса.

- Як все це відбувалося? Як сталось, що ти став командиром українського загону?

- По-перше, зібралась купка гонорових київських студентів – наше перебування в Литві ми пізніше назвали «зимовою сесію у вільнюському блокадо-будівничому університеті». І постало питання – кого ж призначити командиром? Мені тоді не вистачало пів року до вісімнадцяти, я був першокурсником біофаку університету Шевченка, і в цьому був певний нюанс. Річ у тому, що в радянському союзі тоді ще була смертна кара, але її давали тільки повнолітнім. До вісімнадцяти, щоб ти не зробив, давали максимум «десятку» ув’язнення. Логічно, що приховати особу командира буде неможливо, йому доведеться світитись. Решта хлопців були трошки старшими, відповідно, їм могли дати «вишку» і розстріляти. А мені максимум, що світило, десять років таборів. Тож оскільки я міг тільки сісти, а хлопців могли розстріляти, було автоматично вирішено зазначити, що формальним командиром загону буду я.

«Я НЕ ПЕРЕСТАЮ «ПРИКОЛЮВАТИСЬ» З ТОГО, НАСКІЛЬКИ НЕПРОФЕСІЙНІ РАДЯНСЬКІ ОКУПАНТИ»

- Тож як ви сідали  на потяг і рушали боротися за свободу Литви?

- 14 січня ми прийняли рішення їхати, але тут засада: ми ж всі студенти, а в той час як раз ішла зимова сесія. Тому домовилися їхати не групою, щоб всіх не накрили в разі чого, а по одному-троє, не більше. Кожен вибирався у міру того, як закривав питання з сесією. Тож о другій ночі, 17 січня, я висадився на вокзалі у Литві.

- І що ви там побачили, як прибули?

- Я не перестаю «приколюватись» з того, наскільки непрофесійні радянські окупанти. Вдумайтеся: ви ж штурмом фактично берете місто, вводите там комендантську годину, воєнний стан і не здогадуєтесь про елементарне! Судячи з усього, вони не читали навіть товариша Леніна, бо він вчив у першу чергу брати пошту, телефон і телеграф. А вони цього не зробили – не вимкнули звичайні міжміські телефони у Вільнюсі. Відповідно, ми змогли спокійно через телефон зв'язатися з українською діаспорою. Коли я сідав на потяг, «Союз українок» Олени Суслової у Києві завантажив мені буквально повне купе ящиків із медикаментами. Коли я виходив з вагона, мене вже чекали чотири місцевих українці, вони повністю вивантажили ящики і ми абсолютно спокійно через весь нічний Вільнюс несли їх прямо в госпіталь, який був розгорнутий у бібліотеці біля Сейму. Ми спокійно туди прийшли десь о третій ночі, жоден патруль нас не зупинив.

-  Мені цікаво, як саме ви охороняли Сейм?  Як проходили день, ніч, що ви їли, де ви спали – такі побутові деталі, як з Майдану.

-  Почну з того, що їли ми дуже добре. Харчувалися біля Сейму, там був будинок профспілок, у ньому була організована їдальня для захисників Сейму, які там постійно перебували. Треба віддати належне балтійській організованості – були талони триразового харчування. Запам'яталось, що за талонами давали порції цілком простої «столовської» їжі, а поза тим просто на столах стояв нарізаний чорний хліб та копчене сало – приходь і бери, скільки треба.

Чергували ми в кількох місцях, час від часу – на радіовузлі. Там ми перетнулися з однією литовською родиною, і ця зустріч дуже запам’яталась. Якби це було вигадано, люди б не повірили, сказали б, що це брехня, але це реальне життя, яке інколи буває крутіше, ніж фантастична література. Це була литовська родина: дід, син та онук. Онук малий, закінчував десь останній клас, батько – інженер, років сорок, і дід, ще з литовських борців. Так от, дід в сорок п'ятому заховав автомат, які у нас помилково звикли звати «Шмайсером», насправді це MP-40.  От він і заховав такий МР-40, а у 1991 році його дістав. І ця зброя була в них одна на трьох. Вони разом з нами чергували на радіовузлі, і настільки кращого символу для того, що відбувалося, не вигадаєш.

Найбільш жорстким було чергування на даху. На піку мороз падав до -26, а ще ж там страшний вітрюган. Одягалися якомога тепліше, але після трьох годин чергування ти повертаєшся промерзлим до кісток і суглобів, починаєш відігріватись. Я, наприклад, якийсь час спав під робочим столом прем'єра. В принципі ми всі були розкидані по робочих кабінетах членів уряду та депутатів Сейму. Зрештою, лягаєш під стіл відігріватись, тільки засинаєш, зігрівся, все класно, а тут дев'ята ранку і приходять кришнаїти...

-  Хто-хто?

- Кришнаїти. Литовські, місцеві. Я розумію, вони теж по-своєму хотіли долучитися до загальної справи, показати присутність, але ти тільки засинаєш після нічного морозного чергування, і тут тобі під вікном «Харе Кришна». І що ти зробиш, коли вони теж громадяни і намагаються зробити посильний внесок.

«І В РАЗІ ЧОГО – ГЕРОЇЧНО ЗАГИНУТИ, ОСЬ ЦЕ БУЛА НАША ЗАДАЧА»

- У цілому задача українського загону була, як і всіх тих чотирьохсот людей, – захищати Сейм?

- І в разі чого – героїчно загинути, ось це була наша задача. До речі, це один із таких серйозних моментів, коли ми збирались приймати присягу…

- Тобто ви – українці, приймали присягу на вірність Литви?

- Ми приїхали захищати Литовську Республіку і з'ясували, що ті, хто захищають Сейм всередині, вважають себе вже армією незалежної Литви. Тобто це добровольча армія Литовської Республіки, і вони всі приймали присягу. Скажімо так, ніяка інша держава цього не визнавала, але ж повстанці, наприклад, УПА, присягу приймали. Отак саме було у литовців. А раз вони приймали присягу, ми вирішили – якщо ми поруч з ними, то чим ми гірші? Хай буде офіційно українській підрозділ у складі добровольчої армії незалежної Литви, поки ще нема незалежної української армії. До речі, історично так склалося, що це – єдина присяга, яку я приймав за все життя. У 2014, коли я воював за Україну, ми одразу у бій пішли.

- Тобто ти заприсяжений Литві, а не Україні?

- Як би не було смішно, але так. Звісно, я був офіційно військовослужбовцем української армії, але там було не до того, щоб приймати присягу. Нас оформляли прямо в окопах – ми вже воювали, але до нас під'їхав воєнком, і так нас легалізували. У Литві було навпаки, там якраз не дійшло до реальних боїв за нашої участі, зате присягу приймали. Під двома прапорами, до речі. Тоді нам було надано дуже велику честь, разом з литовським прапором на Сейму підняли український. Власне, синьо-жовтий прапор ще тоді ніким визнаний не був, за нього тоді арештовували, а там висів саме прапор незалежної України. До речі, чим я дуже пишаюсь, але що не всі розуміють – ми були перші українці, після 1956 року, які саме зі зброєю в руках протистояли радянському союзу. Крім того, так сталось, що після цього радянський союз дуже швидко розпався, і хоча б на крихітний відсоток, але і завдяки нашим зусиллям також.

«ВІТАУТАС ЛАНДСБЕРГІС ВРУЧИВ НАМ НАГОРОДИ – МЕДАЛІ СОЮЗУ ЗАХИСНИКІВ ЛИТВИ»

- Скажи ще, будь ласка, чи було щось таке, що запам’яталося за увесь той час, доки ви боронили Литву? Маю на увазі найперше людські історії, можливо, хтось приносив їжу чи одяг, якось інакше підтримував.

- Звичайно, таке траплялось, і дуже багато. З теплом згадую дівчат-журналісток, які прибігли брати в нас інтерв'ю, а потім опікувались нами, допомагали. Пригадую українське земляцтво – воно тоді активно працювало, і люди звідти, що хоч вони всі приїхали в Литву вже за радянського часу, намагалися показати, що вони саме литовські громадяни, а не радянські. Це, на мою думку, тоді дуже добре допомогло. Звичайно, як тут обійти увагою ситуації, пов'язані з тим, що ми жили в робочих кабінетах. Наприклад, коли ти спиш під робочим столом прем'єр-міністра, а тобі говорять: «Вибач, я розумію, ти не доспав, але зараз сюди прийдуть журналісти інтерв'ю брати. Можеш трошки переміститися»? Втім, нас навіть не виганяли,  просили просто перелягти в інше місце і продовжувати спати.

- Ти говорив, що маєш відзнаки за участь у подіях у Вільнюсі. Розкажи, за яких обставин ти їх отримав?

- Так вийшло, що нас забули дуже надовго. Але пройшло 20 років, і коли послом Литви в Україні був Пятрас Вайтекунас, на той час сенатор, автор незалежності Литви, нас вирішили позбирати всіх разом. Події 1991 року – це одна справа, а він насправді допоміг нашій незалежності до того, але цього ми тоді не знали. Коли я з ним познайомився як з послом, він мені показав свою величезну колекцію, архів, ті макети, які привозили з України в Литву. Він їх друкував у підвалі інституту фізики Литовської академії наук. Так от, я впізнав частину цих макетів. Річ у тому, що до того, як були події у Вільнюсі, у 1989-1990-х роках я був молодим активістом УГС –  Української Гельсінської Спілки. Наша газета «Голос відродження» якраз друкувалась у Вільнюсі, нам її потягом передавали, ми зустрічали й далі в Україні поширювали. Частину конфісковувало КДБ, тому ми ніколи не знали, що до нас доїде, а що –  ні. Я поширював газети, які, як потім виявилось, друкував Пятрас, але тоді, звичайно, ми його не знали. Так от, коли Пятрас був послом України в Литві і восени 2010 року він доклав максимум зусиль, щоб нас познаходити, тоді знайшли шістьох із нас, запросили до посольства, потім до Сейму. Так ми долучилися до двадцятої річниці святкування поряд з Вітаутасом Ландсбергісом, першим головою Парламенту вільної Литви. Для нас це було великою честю, бо він без перебільшення історична фігура. Він особисто, вже дуже літній, вручив нам нагороди – медалі союзу захисників Литви. Це дуже шанована громадська організація, на чолі якої був Ландсбергіс.

«МИ, ЛИТОВЦІ, БІЛОРУСИ –   НАЦІЇ ЛИТОВСЬКИХ СТАТУТІВ»

- Зрештою, ти вже маєш певний ментальний досвід спілкування з литовцями. Ти захищав, присягав і так далі. Як ти думаєш, в чому причина й природа цієї дружби між народами?

- Велике князівство, статути литовські. Я б сказав, що Статути були частиною української правової культури, розумієте? Не забувайте, що за литовськими статутами українці судились по вісімнадцяте століття включно, хоч вже навіть у плані Російської імперії. Але все побутове право, кримінальне право було звідти – власне, Марусю Чурай судили та виправдали за литовськими статутами. Весь кодекс законодавства у нас спільний, це приблизно те саме, що у британців «Велика хартія вільності». Ми дуже вільнолюбні нації, які дуже давно кодексували оцю вільність, оці свої права та обов'язки взаємні, і це сформувало нашу спільну ментальність.

- І цей спадок фактично вів литовців на боротьбу проти несправедливості й імперського тиску?

- Один із моїх культурних шоків від Вільнюса, як литовці йшли на барикади. Маю на увазі не коли було загострення, а коли там чергували інститутами, факультетами, заводами. Так от, через дорогу вони йшли на зелене світло, а на червоне зупинялись. От вони йшли на барикади, можливо, загинули б там у боях, але при цьому це їхнє місто, це їхні світлофори, вони не порушували свої правила. Вони не визнавали імперські закони, а свої визнавали. Для мене це було таким шокуючим моментом, це підкреслює, що таке бути європейцем.

Підготували Олена ЗАДОРОЖНА та Лариса АРТЮГІНА
Рубрика: