Мирний план, якого злякалися в Москві

Сьогоднішня хорватська влада бачить одним зі своїх важливих напрямів зовнішньополітичної діяльності передачу Україні досвіду успішної мирної реінтеграції окупованих територій. На засіданні уряду Хорватії 18 листопада цього року в місті Вуковар було створено спеціальну робочу групу, яка має надати українській стороні всю необхідну для цього консультаційну допомогу. 21 листопада, під час візиту до Києва, хорватський прем’єр-міністр Андрей Пленкович повідомив про плани своєї країни поділитися досвідом мирної деокупації.

Ці наміри викликали дуже бурхливу реакцію російської влади — у відповідь МЗС РФ оприлюднило розлогу та емоційну заяву про своє серйозне занепокоєння з приводу анонсованої хорватсько-української співпраці.

Чому?

Для відповіді доведеться згадати коротко весь так званий хорватський сценарій повернення окупованих територій.

Цей процес можна розділити на чотири етапи.

ПЕРШИЙ ЕТАП «ХОРВАТСЬКОГО СЦЕНАРІЮ» був періодом відступу, коли військам центрального югославського уряду вдалося взяти під контроль значну частину території Хорватії — райони на кордонах із Сербією, Боснією та Чорногорією.

Вторгнення почалося із захоплення Югославською народною армією та сербськими добровольчими підрозділами хорватського Подунав’я з центром у місті Вуковар 20 листопада 1991 року.

Разом з тим ЮНА продовжувала безуспішно штурмувати хорватське місто Дубровник на Адріатичному узбережжі. Кадри обстрілів одного з центрів європейської культурної спадщини облетіли всі континенти і змусили світові уряди відмовитися від політики примусу Хорватії до повернення в єдину союзну державу. Настав переломний момент — світ почав визнавати незалежність країни. Але близько 30% хорватської території вже було окуповано, і на цих теренах створено квазідержаву «Сербська Країна».

За таких умов розпочався ДРУГИЙ ЕТАП «ХОРВАТСЬКОГО СЦЕНАРІЮ» — період розбудови держави та армії; локальних військових перемог та мирних планів, які так і залишилися на папері.

У 1992 — 1995 рр. війна в Боснії набирала обертів. Проти Югославії були запроваджені міжнародні санкції. Тим часом Хорватія, незважаючи на відсутність контролю над майже треттю території, посилювалася, акумулюючи сили та ресурси.

Президент Франьо Туджман, який ще за часів СФРЮ боровся за право хорватів на свою незалежну країну, ба навіть свого часу зазнав тюремного ув’язнення за свої погляди, був налаштований тільки на перемогу. Дискусії щодо доцільності повернення окупованих територій не були популярними ні в хорватському політикумі, ні в суспільстві.

І до, і після Домовинського рата (Вітчизняної війни) Туджмана критикували за схильність до авторитаризму й націоналістичні погляди. Але на сьогодні в хорватському суспільстві все ж таки панує думка, що однією зі складових перемоги був саме Франьо Туджман та його непохитна позиція щодо захисту інтересів Хорватії та хорватів.

Тоді, в середині 1990-х, в країні була успішно проведена загальна мобілізація, сформовані професійні сили спеціального призначення. До керівництва хорватської армії, яка створювалася наново, прийшли патріотичні й завзяті керівники.

Незважаючи на міжнародне ембарго (!), хорвати активно закуповували зброю за кордоном, в тому числі нелегально. Незважаючи на скрутне економічне становище держави, вдалося налагодити виробництво товарів військового призначення і на хорватських підприємствах.

Разом з тим міжнародне співтовариство вперто намагалося реалізувати в Хорватії різні мирні плани, незважаючи на те, що перемир’я на фронті регулярно переривалися бойовими зіткненнями.

Найбільш масштабним став мирний план «Загреб-4», або Z-4. Проект відповідної угоди, запропонованої дипломатами США, Німеччини як представника ЄС, Росії та ООН, передбачав широку автономію для етнічних сербів — аж до федералізації Хорватії. Але лідери Сербської Країни робили все, щоб Z-4 не працював. Вони хотіли приєднатися до «Великої Сербії», а мирні домовленості утримували їх у складі Хорватії, хоча і з особливим статусом.

«...Нам дуже пощастило, що сепаратисти відмовлялися від мирних угод, — зізнався один із колишніх хорватських високопосадовців. — Завдяки цьому ми отримали карт-бланш для ліквідації сепаратистських анклавів».

Рано-вранці 4 серпня 1995 року Хорватія розпочала операцію «Буря» — ТРЕТІЙ ЕТАП «ХОРВАТСЬКОГО СЦЕНАРІЮ».

Хорватія офіційно не узгоджувала плану бойових дій з міжнародною спільнотою. Але, як розповідають учасники тих подій, неофіційними умовами того, що світ не здійматиме галасу, була швидкість проведення операції, відсутність значних жертв серед мирного населення та кадрів обстрілів населених пунктів, які б шокували західного обивателя.

Наступ на Сербську Країну розпочався наприкінці робочого тижня, у п’ятницю, а в понеділок операція була практично завершена. Майже п’яту частину території Хорватії було звільнено за чотири дні. Але під контролем Белграда ще з листопада 1991 року залишалися землі, які розташовані на березі Дунаю, на кордоні із Сербією. Деокупація цього регіону — Східної Славонії, Бараньї та Західного Срему з центром у Вуковарі — стала метою ЧЕТВЕРТОГО ЕТАПУ «ХОРВАТСЬКОГО СЦЕНАРІЮ».

Угода щодо мирної реінтеграції хорватського Подунав’я була підписана 12 листопада в селі Ердут (Хорватія) прем’єр-міністром Хорватії та представником Сербської Країни, який погодив свої дії з Белградом. При підписанні договору були присутні посол США в Хорватії та представник Організації Об’єднаних Націй.

Після підписання Ердутської угоди, Рада Безпеки ООН 15 січня 1996 року ухвалила резолюцію про створення Тимчасової адміністрації Організації Об’єднаних Націй для Східної Славонії, Бараньї та Західного Срему (місія UNTAES).

Процес реінтеграції розпочався з демілітаризації — з регіону були відведені всі (!) армійські та парамілітарні підрозділи, вся військова техніка і все озброєння. Гарантом безпеки була так звана перехідна поліція, яка складалася з хорватів, місцевих сербів та представників ООН. Вони були озброєні лише пістолетами.

На демілітаризовану територію масово почали повертатися біженці та органи влади, які були сформовані за межами регіону, у вигнанні, на неокупованій території Хорватії. Мешканцям регіону, котрі там проживали під час окупації і все ще залишалися громадянами Югославії, були — за бажанням — видані хорватські паспорти.

Реінтеграція включала в себе ще багато інших кроків. Це і запровадження хорватської грошової одиниці — куни, і верифікація частини документів, що видавалися окупаційною адміністрацію, і амністія. Згідно з нею, звільненню від відповідальності підлягали бійці армійських та парамілітарних формувань, котрі не скоїли воєнних злочинів, які можна було б довести в суді.

Визначальним етапом реінтеграції стало формування місцевих органів влади. У виборах мали можливість брати участь усі місцеві мешканці, котрі мали паспорти громадян Хорватії, в тому числі переміщені особи, які ще не встигли повернутися додому з інших регіонів країни.

Мандат тимчасової адміністрації ООН перестав бути чинним 15 січня 1998 року. Саме відтоді Східна Славонія, Баранья і Західний Срем стали рівноправними частинами єдиної Хорватії.

Мирна рeінтeграція хорватського Подунав’я є прикладом однією з найбільш успішних місій Організації Об’єднаних Націй.

Сьогодні Хорватія хоче передати свій досвід Україні. 21 листопада, під час візиту до Києва, голова хорватського уряду Андрей Пленкович зазначив: «Я впевнений, що Україна має рухатися мирним шляхом реінтеграції... Досвід, який був використаний Хорватією, набутий у межах роботи місії ООН. І зараз він може бути цікавим для українського уряду».

Коментар МЗС Росії щодо цих планів був різким та незадоволеним. «Переконані, що поради іноземних консультантів, які здатні створити у київської влади небезпечну ілюзію допустимості в Донбасі силових сценаріїв, аж ніяк не сприятимуть зміцненню безпеки на південному сході України», — йдеться в заяві російського відомства.

Що ж викликало таку реакцію Росії, адже хорватська влада хоче розповідати Києву лише про мирний шлях деокупації?

Можна припустити, що у російської влади з’явилася підозра, що замість інструкцій щодо проведення мирної реінтеграції Хорватія навчить Україну військових хитрощів часів операції «Буря». У своїй заяві МЗС РФ зробило акцент саме на претензіях до методів ведення хорватами воєнних операцій 1995 року, вдаючись навіть до звинувачень в етнічних чистках (хоча ці звинувачення давно відкинув Гаазький трибунал). Але, здається, насправді переполошив Кремль саме мирний план повернення хорватського Подунав’я. Точніше, дві його ключові тези:

1. Місцеві вибори мають відбуватися тільки після демілітаризації та повернення біженців. Без виведення військ і роззброєння, без гарантій безпеки будь-яке голосування не має жодного сенсу — це слова одного з керівників програми UNTAES.

2. Після перехідного періоду відбувається повноцінне повернення регіону в правове поле країни, під контроль центрального уряду. Жодних особливих статусів для регіону мирний план ООН з реінтеграції хорватського Подунав’я не передбачав.

Це — зовсім не той план, реалізацію якого Кремль бачить в Україні.

Щоб запобігти передачі «секретних технологій» успішної реінтеграції, зараз влада РФ «піднімає на вуха» всіх своїх агентів. Маркіян ЛУБКІВСЬКИЙ, колишній Надзвичайний та Повноважний Посол України в Хорватії та Боснії й Герцеговині, повідомив, що російські дипломати отримали вказівки зібрати всю інформацію про візит Андрея Пленковича до Києва, про відкриту і закриту частину зустрічей. Крім того, за даними дипломата, Кремль дав доручення активізувати проросійських політичних і громадських діячів для перешкоджання українсько-хорватському зближенню.

Зрозуміло, що в такій ситуації Україна просто вимушена детально вивчити досвід Хорватії й активізувати двосторонні відносини.