Минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.
Євген Сверстюк, український письменник, доктор філософії, президент Українського пен-клубу

«Перемогти повинні не протестувальники, а білоруси»

Соціальний психолог про те, звідки громадяни сусідньої країни беруть силу боротися проти тоталітаризму і яка можлива доля протестів
27 жовтня, 2020 - 18:35
ФОТО REUTERS

Білоруси знову вийшли на вулиці, зокрема, 25 жовтня, до цього їх закликала опозиційна кандидатка на посаду президента країни Світлана Тихановська. Вимоги — радикальні: зречення Олександром Лукашенком влади, ніякого насилля на вулицях, звільнення політв’язнів. Інакше — загальнонаціональний страйк. Знову — насилля, постраждалі. І не боротися неможливо, і боротися... Про майже тримісячні протести у Білорусі говоримо із кандидаткою психологічних наук, завідувачкою лабораторії психології малих груп та міжгрупових відносин Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Лідією ЧОРНОЮ.

— Як Ви оцінюєте протести у Білорусі: чи це природна хвиля народу, який довго жив у напівзакритій країні, у жорсткому режимі й «раптом» захотів прав і свободи, чи зрежисована, як стверджують деякі експерти, коли білорусів використовують геополітичні гравці?

— Не раптом: зміни в масовій комунікації та суспільній свідомості — процес досить тривалий, повільний; просто так зрежисувати протести на голому місці — не так просто. Щоб підкинутий кимось політичний міф розквітнув у масовій свідомості — треба, щоб люди його сприйняли  з готовністю. Тобто в білорусів давно назрівала незадоволеність президентом та способом життя, який ним нав’язувався країні, а тригером масових процесів тут стали фальсифікації на виборах. До таких мотивацій зміни влади, звісно, належить незадоволення диктатурою, зарегламентованість життя обмеженнями, особливо незрозумілими для молодого покоління. Крім того, виросло покоління медійно грамотне, доволі самодостатнє, щоб побачити різницю між рівнем регламентованості поведінки громадян Білорусі та інших країн.  Білорусь лише з одного боку, географічно межує з Росією, а поряд Литва, Україна, Польща. До мотивації протестів цілком ймовірно зарахувати різні негативні емоції, які відчувають люди від свого політичного становища, і не лише — злість, ненависть, а й сором. Сором за свого «лідера нації», який намагається стереотипними шаблонами радянського зразка управляти країною, незграбно нав’язувати лише своє лінійне, однотипне бачення дійсності. Звісно, що Росія не може пропустити шанс, щоб не використати складну ситуацію в Білорусі на свою користь. Після України ще й втратити Білорусь, а потім — від Балтики до Чорного моря мати біля свої кордонів країни зі свободою слова для Путіна — жахливий сон.

Спочатку білоруси вийшли проти результатів голосування, потім — проти насилля омоновців. Але не було зрозуміло, за що вони виходили (в Україні — зрозуміло: за європейський вибір). Чи є в цьому проблема — незрозумілий вектор і цінності?

— Виходити протестувати проти влади можна не лише за геополітичний вибір, виходити протестувати можна за свою гідність. Людей уже занадто нахабно обманули. Інтуїтивно люди знали, що Лукашенка підтримує не 80% населення, і тут така обурлива неправда. Це відверта неповага до народу, яка стала дисонансом до слів «батька» про любов до свого народу. Це емоційна реакція великої кількості людей на ситуацію. Це ситуативний чинник, а не внутрішній, осмислений ціннісний вибір людини. Від таких колективних почуттів має відбутися перехід до осмислення ситуації, і це вже робота політичної еліти нації. Якщо цю «домашню роботу» білоруси не зроблять — не визначаться, які їхні цілі та цінності, то довго будуть ходити по колу. Тут також справа у відсотку населення, яке вже визначилося, які політичні цінності головні в їхньому житті. Судити про стан самовизначення білорусів важко, бо потрібні репрезентативні опитування протягом певного часу, а їх немає. Білоруський народ не має об’єктивних показників стану власної суспільної свідомості.    

— Білоруси продемонстрували спроможність самоорганізовуватися в соцмережах під час протестів, дуже активно виступила молодь, жінки. Експерти пояснюють це їхньою колективною пам’яттю — партизанщиною у Другу світову. Як Ви вважаєте — звідки такий підйом?

— Занадто довго білоруси не виявляли свою активність у суспільному житті, а тут така нагода. Це надихає. Це щось нове, незвідане. Білоруси використовують усі доступні їм методи боротьби, і в цій ситуації — технічно найбільш доступне — соціальні мережі. А досвід партизанської боротьби білорусів — це як їхній духовний ресурс: стійкості, безстрашності. Ще на початку протестів білорусів я зробила пост у Фейсбук, що після того, як народ вистояв проти звірств нацистів, то він навряд чи боятиметься Лукашенка. Жахливі травми, яких зазнали білоруси під час Другої світової війни, все ж таки були пережиті ними: оплакані жертви, названі винуватці страждань, пам’ять про подвиг духу увіковічена у символах довкілля та  у народній творчості, тобто справедливість настала.

Порівняно з травмою Голодомору українців, коли жертви були неоплакані, їх несправедливо та жорстко покарали за небажання колективізуватися, коли цю глибоку травму неможливо було якось пережити через заборону проговорювати свої почуття та думки, воєнна травма білорусів не зламала їх. А от українців ламає до сих пір. Це боляче, боязно, страшно. У політичному протистоянні, боротьбі перемагає той, у кого більша сила духу.      

Наскільки виразною є білоруська ідентичність? Як забування білоруської мови вплинула на цю ідентичність?

— Ідентичність соціальної групи за механізмами свого формування — по-перше, результат порівняння людиною своєї групи приналежності з іншою та пошук спільного між представниками своєї групи, а, по-друге, це інтеграція групою людей досвіду проживання життєвих подій у минулому та теперішньому, а на цій основі — спрямованість на майбутнє. Фіксація колективного досвіду — історія.

Отже, про мову та історію. Мова є важливою складовою ідентичності, бо насамперед у ній фіксується своєрідність народу. Так, білорусів змусили забути про рідну мову, але у них ще залишилася історія, і цю історію, навіть якщо її переписують історики на поталу політикам, важко викоренити з колективної пам’яті. Індивідуальні історії з життя родини мають кореспондувати з офіційною історією, якщо існують неузгодженості та суперечності між цими наративами, то навряд чи колективна пам’ять бреше.

Зараз білоруси також творять історію — і в цьому вони виявляють свою ідентичність. Лукашенко виступив, по суті, проти частини білоруського народу, сфальшувавши результати виборів, а масово побивши людей — проти більшості. Білоруси згуртувалися, тепер уже абсолютна більшість проти свавілля та диктатури. Білоруси згуртувалися проти тих, хто бреше, виявляє несправедливість, жорстокість. Це ще не національна ідентичність, але, виступаючи проти диктатора, білоруси згадують свою історію, свої перемоги. Усвідомлення своєї національної ідентичності почалося.

У Білорусі досі на вулицях стоять пам’ятники Леніну, загалом радянська культура досить сильно в’їлася в ментальність білорусів. Як це впливає на прагнення свободи, незалежності, пошуку власної ідентичності?

— Негативно впливає. Люди погано знають справжню історію. Підсвідомо люди вважають, що це і справжня історія. Насправді, якщо розпитати людей, хто є хто в історії, що людина такого зробила, що в її честь назвали вулицю, то навряд чи можна буде отримати достовірну відповідь.

Протести продовжуються і репресії — теж. Які можуть бути наслідки такого подавлення громадського спротиву? Чи можна повністю зламати їхній дух?

— Чим більше тиск — тим більший супротив. Якщо протестувальники будуть триматися купи, не як протестувальники, а як білоруси, то збережуть дух.

Чула від білоруських психологів, що вони оцінюють білорусів як народ, який багато терпів. Але далі крім констатації факту інтерпретацій не було. Які можливі загрози такого «терпіння»?

— Терпіння лопається, і тоді народ вибухає. Заблоковане невдоволення призводить до спалаху неконтрольованої агресії.

Тихановська закликала білорусів вийти на загальнонаціональний страйк 25 жовтня. Як ви думаєте — навіщо?

— Влада тримається на слухняності. Загальнонаціональний страйк — вияв неслухняності у масштабах усієї країни. Це вияв консолідованого протесту. Це підрив економічних засад існування влади.

Все інтерв’ю я невільно будую таким посилом, що у білорусів ще «не вийшло» (якщо порівнювати із боротьбою українців). Але наскільки справедливо так говорити: може, їм і не потрібно, щоб у них виходили такі Майдани і революції, як у нас? Можливо, їм і так добре (трактори будуються, дороги освітлені)? Аби не били і поміняли президента...

— На певному етапі становлення їхньої ідентичності — не бити та поміняти президента — вже достатньо. А от далі все змінюється, все розвивається. Якщо певна невелика частка населення Білорусі буде за євроцінності та буде їх послідовно та згуртовано відстоювати, то неконсолідована більшість може перейти на сторону меншості. Якщо більшість консолідується на євроцінностях — то все просто. А от якщо більшість консолідується на радянських і пострадянських цінностях, то справи — кепські.

Оксана МИКОЛЮК, «День», фото надано Лідією ЧОРНОЮ
Газета: 
Рубрика: