Нехай думки, укладені в книгах, будуть твоїм основним капіталом, а думки, які виникнуть у тебе самого – відсотками з нього.
Тома Аквінський, теолог, святий католицької церкви

Правда про незламного американця

Який щиро любив Україну і ненавидів її ворогів
3 грудня, 2020 - 19:09
БІБЛІОТЕКА УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ ІМЕНІ СЕНАТОРА ДЖОНА МАККЕЙНА В М. ДНІПРО / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Є люди, яких можна порівняти з польотом комети на тлі нічного неба. Саме таким був Джон Маккейн (1936 — 2018 рр.) — американський державний діяч, багаторічний сенатор від штату Аризона в Конгресі США, ветеран В’єтнамської війни, який залишив по собі яскравий слід не лише в історії Сполучених Штатів Америки. Як голова сенатського комітету зі збройних сил він реально впливав на формування зовнішньої політики урядом країни, упродовж останніх десятиліть мав безпосереднє відношення до значущих подій в Афганістані, Іраку, Ірані, Єгипті, Лівії, Кувейті, Сирії.

За нищівну критику російського диктатора Володимира Путіна, причетного до вбивства його військовиками і спецслужбами мирного цивільного населення в Чечні, Дагестані, Інгушетії, Грузії, Абхазії, Україні, Сирії, Лівії, фізичної розправи з політичними опонентами як у Росії, так і за її межами, а також за підтримку «кольорових революцій» у колишніх радянських республіках Джон Маккейн став ворогом номер 1 для путінського режиму.

Мужній сенатор-республіканець (на жаль, один із небагатьох) після відвідин Києва у 2013 — 2014 роках, виступаючи на майдані Незалежності перед мітингувальниками, закликав адміністрацію тодішнього президента США Барака Обаму і федерального канцлера Німеччини Ангелу Меркель посилити санкції проти Росії, а згодом — надати летальну зброю Україні для захисту її територіальної цілісності після московської анексії Криму та окупації частини Донбасу.

Повернутися українцям у часі до цих знакових подій у політичній біографії знаменитого політика надало можливість харківське видавництво «Віват», яке випустило нинішнього року його мемуари під назвою «Буремна хвиля. Добрі часи, праведні справи, великі битви та інші звитяги» (переклад з англійської — Я. Примаченко, Є. Даскал, Є. Голобородько). Спогади підготовлено до друку у співавторстві з Марком Солтером, який за життя Маккейна долучився до спільного написання ще шести книжок, а саме: «Віра моїх батьків», «Боротися варто», «Чому мужність має значення», «Характер        — це доля», «Важкий виклик» і «Тринадцятеро солдатів».

На сторінках «Буремної хвилі» дуже багато місця відведено Україні, українському народу і його воїнам. Чимало теплих, по-справжньому братерських слів адресовано всім, хто бореться за утвердження державної незалежності...

Книжка складається із дев’яти розділів. Той, хто не знає життєвого шляху Маккейна, з інтересом для себе дізнається, що у роки війни у В’єтнамі він був пілотом палубного штурмовика на авіаносці «Форрестол». Під час бойового вильоту літак Маккейна підбили в’єтнамські зенітники, і американський пілот з поламаними руками й ногою потрапив у полон, де провів п’ять з половиною років. За увесь час перебування у в’язниці Маккейна немилосердно катували, домагаючись розкриття військових таємниць, задля використання у пропагандистських цілях змушували на кінокамеру записувати принизливі звернення до дружини й дітей...

Минуть десятиліття, і Джон Маккейн, перебуваючи у відставці, почне професійно займатися політикою, вершиною якої стане його обрання сенатором до федерального законодавчого органу країни, балотування (двічі) на посаду президента Сполучених Штатів Америки разом з Джорджем Бушем-молодшим і Бараком Обамою.

Справжнім випробуванням для нього як політика стало розслідування гучної справи, пов’язаної із застосуванням агентами ЦРУ тортур над військовополоненими. Цій темі у книжці присвячено багато сторінок, адже слідство, яке провадив комітет Сенату, очолюваний Маккейном, тривало упродовж десяти років. Результатом тієї напруженої роботи виявилося оприлюднення розсекреченого звіту для інформування широких кіл громадськості. Наважившись на такий крок, політик та його команда однодумців, по-перше, намагалися переконати американську громадськість, що агенти спецслужби завдали величезної шкоди репутації країни, порушивши низку статей Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, а по-друге, ставили за мету притягти до відповідальності осіб, причетних до катувань в’язнів-терористів у таємних тюрмах ЦРУ, розкиданих по всіх континентах. Чи було досягнуто поставлених цілей цим розслідуванням? Сам автор у книжці стверджує, що не досягнуто, проте Маккейн прагнув довести всім, що людська гідність має залишатися найвищою соціальною цінністю для Америки, в якій людина, незалежно від раси, мови, віросповідання та соціального статусу, ба навіть не маючи її громадянства, повинна бути захищена Основним законом — Конституцією США.

*  *  *

Свого часу Джона Маккейна за військові заслуги було нагороджено найвищими державними нагородами, а саме: медаллю «Пурпурове серце», що вручається американським військовослужбовцям, котрі загинули чи були поранені у результаті дій противника; орденом «Легіон пошани», яким удостоюються військовослужбовці за видатні заслуги і досягнення у військовій службі за надзвичайних обставин, а також Срібною та Бронзовою зірками — найвищими військовими нагородами в армії США за виняткову відвагу в бою та виявлену хоробрість.

Ілюстрацією того, що навіть у поважному віці сенатор демонстрував холоднокровність та відвагу, можуть слугувати його численні виїзди до різних країн, коли з ризиком для життя доводилося опинятися то в одній, то в іншій «гарячій точці», де відбувалися бойові дії за участю американських військовослужбовців. Тому є підстави говорити про Маккейна не стільки як про кабінетного політика, а радше як польового військового стратега, зацікавленого в демократичному перебігу подій у країнах, охоплених збройними конфліктами й соціальними заворушеннями. Так було в Афганістані, Іраку, Лівії, Єгипті, де сенатор як офіційний представник уряду представляв інтереси США в конкретному географічному регіоні.

Детально описані в книжці збройні конфлікти на Близькому Сході та Центральній Азії сприймаються не інакше як війни різних людських цивілізацій у ХХІ столітті. Релігійний фанатизм, тиранія, расова та етнічна нетерпимість, економічна відсталість, відсутність прав і свобод у більшості місцевого населення — все це є благодатним підґрунтям для зародження ісламського фундаменталізму, що несе реальну загрозу країнам Заходу.

Належачи до династії військових (батько й дід дослужились до звань адміралів), Джон Маккейн наприкінці 1950-х років закінчив навчання у Військово-Морській академії США в Аннаполісі. Майбутній політик цілеспрямовано готував себе до кар’єри військового ще з юних літ, поставивши за мету примножити здобутки своїх предків у військовій сфері. Саме це було визначальним у подальшому, коли, вийшовши у відставку, він вирішив професійно зайнятися політикою.

Крок за кроком, упродовж трьох десятиліть, Маккейн наблизився до владного Олімпу, здобувши беззаперечний авторитет серед однопартійців-республіканців. Вони двічі висували його кандидатуру (у 2000 і 2008 роках) у президенти США від Республіканської партії. У книжці ґрунтовно описано всі колізії, що виникали в ході передвиборчих кампаній, подано вичерпну характеристику кожному із претендентів на найвищу державну посаду.

Оминаючи ставлення Маккейна до свого першого конкурента в політичній боротьбі — Буша-молодшого, стосунки з яким хоч і не були безхмарними, однак не завдавали стільки клопотів, як з Бараком Обамою, коли той став господарем Білого дому.

Маккейн не визнавав його авторитету як головнокомандувача збройних сил США. І тому на сторінках книжки жорстко критикує Обаму за низку помилкових рішень у ході проведення військової кампанії в Іраку, що призвело до загибелі союзників — іракських військових та мирного цивільного населення від рук бойовиків-терористів «ІДІЛ».

ПРЕЗИДЕНТ РОНАЛЬД РЕЙГАН І ЙОГО ДРУЖИНА НЕНСІ РЕЙГАН ПІД ЧАС ЗУСТРІЧІ З ДЖОНОМ МАККЕЙНОМ У БІЛОМУ ДОМІ У БЛАКИТНІЙ ЗАЛІ ВПРОДОВЖ ВЕЧЕРІ З НОВООБРАНИМИ КОНГРЕСМЕНАМИ ДО ФЕДЕРАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВЧОГО ОРГАНУ КРАЇНИ — КОНГРЕСУ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ, 100-ГО ЗА РАХУНКОМ, У БЕРЕЗНІ 1987 РОКУ

Критика Обами з вуст Маккейна звучить у книжці при згадці про трагічні наслідки застосування хімічної зброї президентом Сирії Асадом проти військової опозиції влітку 2013 року. Тоді від отруєння зарином — бойовим газом постраждали жінки, діти, люди похилого віку. Як випливає з авторської розповіді, сенатор не пробачив Обамі того, що той так і не зробив усього залежного від нього, щоби застосувати відплатну акцію  — бомбардування місць дислокації військ Асада, звідки й запускалися ракети, начинені хімічною отрутою. Справедливим є твердження Маккейна про те, що і в Іраку, і в Сирії його держава зазнала суттєвих іміджевих втрат на міжнародній арені, надало підстави партнерові Асада — Путіну ще нахабніше діяти не лише в Сирії, а й в інших регіонах світу.

*  *  *

Ставлення Маккейна до російського правителя — колишнього підполковника КГБ цілком очевидне — воно вкрай негативне. У книжці, коли щось і написано про нинішнього очільника Кремля, то з великою часткою комічності й сарказму. Це несприйняття сенатором-ветераном російських кагебістів, очевидно, виникло ще у В’єтнамі, де він відчув на собі їхні нелюдські методи ведення допитів. Через десятиліття воно стало ще стійкішим. Маккейна переповнювала гордість від усвідомлення того, коли його спочатку радянці, а потім росіяни зарахували до «яструбів» серед політичної еліти Америки.

У книжці йдеться про те, що Маккейн не зміг змиритися з тим, коли дізнався про підступну кібератаку на сервери передвиборчих штабів, здійснену угрупованнями російських хакерів Cozy Bear і Fancy Bear — кіберпідрозділами ГРУ, зацікавлених у перемозі одного із кандидатів на пост глави держави. Остаточно утвердившись у думці, що Путін, а в його особі — правлячий режим Росії становлять реальну загрозу для Штатів, Маккейн застерігає: «Захід на чолі з США мусить змиритися з існуванням Путіна і, визнавши, що він залишатиметься нашим непримиренним ворогом, діяти відповідно. Він не зупиниться, доки його не примусять зупинитися. Путін зі своїми фермами тролів і хакерів досі провокує й загострює політичні розбіжності всередині наших країн та між ними, підриваючи їхнє функціонування й переконаність у демократії. Він не зупиниться, доки політична та особиста ціна, яку його примусять заплатити за диверсії, не стане більшою від отриманих переваг. Він ніколи не був і не буде нашим партнером».

Ставлення до Російської Федерації як державного утворення почало формуватися у Маккейна ще задовго до описуваних подій, коли в 1990-х він побував з візитом в Автономній Республіці Крим. У книжці згадані відвідини військово-морської бази Чорноморського флоту РФ у Севастополі. Уже тоді, спілкуючись і спостерігаючи за поведінкою російських офіцерів, він зрозумів, що присутність чужого флоту на території України добром для неї не закінчиться, а тому потрібно готуватися до важких випробувань, що чекають у майбутньому на молоду незміцнілу європейську державу. Прозірливість Маккейна проявлялася завжди, коли інтуїція підказувала колишньому військовому наближення реальної небезпеки.

Після фатальних подій у Росії — вибухів багатоквартирних будинків у трьох російських містах — Волгодонську, Буйнакську і Москві, які були організовані штатними працівниками ФСБ Російської Федерації наприкінці 1990-х; організованого геноциду в Чечні, Інгушетії й Дагестані російськими військовиками проти місцевого населення під час першої та другої російсько-чеченських воєн; убивств опозиціонерів-політиків: Галини Старовойтової, Юрія Щекочихіна, Павла Хлєбнікова, Анни Політковської, Олександра Литвиненка, Сергія Магнітського і Бориса Нємцова, — Джон Маккейн почав виношувати ідею притягнення Володимира Путіна до карної відповідальності як воєнного злочинця, і лише смерть політика на вісімдесят першому році життя завадила йому це зробити.

Але йому пощастило за життя долучитись до ухвалення закону Магнітського та акту Магнітського, схвалених американським Конгресом, за якими проти шістдесяти російських державних чиновників, причетних до фінансових махінацій навколо компанії Hermitage Capital Management та вбивства адвоката Сергія Магнітського, було запроваджено низку санкцій. У книжці спливають маловідомі факти навколо цієї гучної справи, зокрема ролі й місця в ній Білла Браудера — міжнародного фінансиста й інвестора, співзасновника та генерального директора інвестиційного фонду Hermitage Capital Management, який упродовж десяти років після вбивства Сергія Магнітського вів нерівну боротьбу з МВС і Федеральною податковою службою Росії, аж доки Путін не дав вказівку відповідним органам вислати американського бізнесмена із країни.

*  *  *

Другою людиною після Браудера, яка консультувала Маккейна в питаннях підготовки санкційного законопроекту, був Борис Нємцов. Саме завдяки російському опозиціонерові американський сенатор отримав велику кількість позитивної інформації про сучасну Україну, яка, на відміну від путінської Росії, ступила на послідовний шлях побудови демократії європейського зразка, маючи на меті здійснити вступ до НАТО і Європейського Союзу. З особливим теплом у книжці згадані зустрічі з Борисом Нємцовим у Вашингтоні, що посприяло виникненню довірливих взаємин і справжньої чоловічої дружби між видатним російським політиком та американським сенатором. Судячи з реакції, вбивство Нємцова наприкінці лютого 2015 року виявилось важким ударом для Маккейна. На сторінках книжки фактично відкривається перед читачем картина того, як Джон буквально перед загибеллю Бориса Нємцова відверто умовляв друга не повертатися до Росії, де існувала реальна загроза його життю. Але просити політичного притулку і не повертатися до Росії було зовсім неприйнятним для мужнього політика, якого не зрозуміли би на батьківщині, де він стояв на чолі всеросійського опозиційного руху, уособлював незламного і послідовного борця з путінським режимом. Виголошуючи фактично прощальну промову на церемонії вручення посмертної премії, присудженої Борисові Нємцову Міжнародним республіканським інститутом США, який утверджує свободу і демократію в усьому світі, Джон Маккейн так оцінював політичну діяльність російського політика-опозиціонера: «Люди, які вбили Бориса, і режим, що їх захищає, — це вороги російського народу. Вони крадуть у Росії її багатство, сподівання та майбутнє. Вони відмовляють у Богом даній гідності людям, якими невдало керують. Вони — крадії, убивці й боягузи. Вони бояться правосуддя. Вони бояться правди. Вони бояться суспільства, в якому ідеали та мораль лежать в основі закону і порядку».

*  *  *

Росіяни неодноразово тролили Маккейна в час, коли той балотувався у президенти. Вони навіть відшукали у В’єтнамі зенітника, який збив літак «Скайхоук», пілотований Джоном Маккейном у жовтні 1967 року, і змонтували велике інтерв’ю, супроводжуючи спогади стрільця насмішками і кпинами на адресу американського льотчика. Маккейну показали цю публікацію, а він сприйняв її дуже спокійно, ба навіть більше — похвалив в’єтнамського зенітника за влучний постріл. Адже, склавши військову присягу, обоє служили на вірність своїм народам і державам, як і десятки тисяч їхніх бойових побратимів, до яких доля виявилася не такою прихильною.

Тарас ГОЛОВКО
Газета: 
Рубрика: