Все, що я зробив у житті, я починав із мрії.
Богдан Гаврилишин, український, канадський, швейцарський економіст, громадський діяч, меценат

Про мовну частину освітнього закону

Доповнення до виступу Президента України в ПАРЄ
12 жовтня, 2017 - 18:17
ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

Думаю, навіть прискіпливі аналітики змушені визнати, що якість роботи «інтелектуального штабу» Президента Порошенка поліпшилася. Відтак виступ глави Української Держави на пленарному засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи 11 жовтня 2017 року, крім усього іншого, став недвозначною та різкою відповіддю тому «європейському клубу з тиску на Україну», який зараз дехто намагається сформувати. Петро Порошенко нагадав державним лідерам і парламентаріям, які брали участь у ПАРЄ, сказані в 1950 році Вінстоном Черчиллем слова з приводу необхідності захисту від прямої та прихованої агресії з боку Москви: «Або ми доведемо своє значення, вагу та цінність для Європи, або ми зазнаємо поразки». Весь виступ, власне, був присвячений обґрунтуванню сьогоденної актуальності цієї формули Черчилля та доведенню того факту, що поразка України у відсічі московській агресії означала б поразку всієї Європи.

В цьому контексті Порошенко звернувся і до закону «Про освіту», який став об’єктом відверто політиканських випадків з боку деяких сусідів України. Зокрема, він сказав:

«Прийнятий закон став не лише вагомою частиною освітньої реформи, а й законом рівних можливостей для всіх учасників освітнього процесу...

Неприпустимою є ситуація, коли діти, які належать до національних меншин в Україні, не мають належних знань української мови, що потрібні їм для подальшого навчання в університетах, розбудови кар’єри, для самореалізації в Україні.

Закон виправляє цю ситуацію. Верховна Рада України пішла на те, щоб посилити вивчення української мови на етапі дошкільної та початкової освіти з тим, щоб згодом перейти на навчання державною мовою. При цьому не полишаючи вивчення рідної мови в необхідних обсягах.

Нагадаю, що у Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, яку було ухвалено тут, у Страсбурзі, в листопаді 1992 року, йдеться про те, що усі зобов’язання перед нацменшинами мають виконуватися «без шкоди для викладання офіційної мови (мов) держави». Впевнений, що положень цієї Хартії мають належно дотримуватись усі, хто її підписав.

Хочу запевнити: ми будемо належно гарантувати мовні права відповідно до національного законодавства та міжнародних зобов’язань і стандартів, в тому числі й права навчатися рідною мовою. При цьому, вивчаючи і державну мову — українську».

Що ж, слушно сказано. Проте, як на мене, можна було би сказати й різкіше. Адже ті сусіди України, які вважають цей закон неприйнятним через «утиски прав національних меншин на освіту рідною мовою», насправді де-факто самі прагнуть максимально обмежити політичні та соціальні права цих самих меншин, про «тяжку долю» яких начебто дбають. Звичайно, Президент та його інтелектуальний штаб мають свої резони, проте все ж таки, видається, варто було загострити увагу на тому, що чинна нині система освіти національних меншин України об’єктивно перетворює значну частину вихованців цієї системи на «громадян другого сорту» та некваліфіковану робочу силу.

Отже: по-перше, значна частина представників румунської, а особливо угорської меншин (серед останньої, за деякими даними, до 55 — 60%) взагалі не володіє українською мовою в мінімально необхідному для повноправного громадянина обсязі — тобто щоб розуміти бодай основні законодавчі акти, що стосуються її життя. А це означає, що ці громадяни України не здатні свідомо обирати депутатів усіх рівнів і главу держави, брати участь у референдумах, захищати свої соціально-економічні й політичні права тощо. Інакше кажучи, зарубіжні критики нового закону «Про освіту» виступають де-факто проти громадянських прав національних меншин України.

По-друге, рівень знання молодим поколінням деяких національних меншин української мови є відверто катастрофічним. Хіба це не катастрофа, коли, за словами міністра освіти та науки Лілії Гриневич, майже дві третини цьогорічних випускників шкіл із румунською й угорською мовою навчання не змогли скласти ЗНО з української мови? Переконаний, що і з англійською мовою справи у цих школах якщо і кращі, то ненабагато. А це означає, що молодь із числа національних меншин України приречена жити в культурно-політичному гетто або ж їхати на заробітки до Румунії, Угорщини тощо. Проте за відсутності кваліфікації вона там опиниться в іншому гетто — вже соціальному. То ж хіба консервація такого стану справ (який влаштовував критиків нового закону) не є прямим порушенням прав людини?

По-третє, реально старше покоління деяких національних меншин України (і передусім — угорської) віддає перевагу — часом нарівні зі своєю національною мовою — російській мові. Це означає, що воно є сприятливим об’єктом для пропаганди Кремля, для диверсій Луб’янки, для втягнення в орбіту «русского мира» з його агресивно-імперіалістичними претензіями на всі землі, де розмовляють російською мовою.

Невипадково вибори в Україні впродовж останніх двадцяти років засвідчили на перший погляд парадоксальний, а насправді закономірний результат: виборчі округи з кількісною перевагою представників тих національних меншин, «материнські» держави яких є членами НАТО та Євросоюзу, регулярно віддають перевагу тим партіям і лідерами, які щонайменше скептично, а то й відверто вороже ставляться до НАТО та Євросоюзу. Це відбувається чи не передусім через багаторічну освітню практику, започатковану ще в СРСР; фактично йдеться про вже сформовану (й особливо ефективну за умов транскордонного сполучення та безвізового режиму) «п’яту колону» Кремля всередині передусім, знову-таки, румунського й угорського етносів як загальноєвропейських феноменів. Чи, може, комусь в урядах Угорщини та Румунії подобається мати серед своїх виборців (а чимало румунів і угорців України мають, окрім українського, ще й румунські чи угорські паспорти) численну кремлівську агентуру?

По-четверте, існує така річ, як призов до армії. Його для представників національних меншин ніхто не скасовував і не скасовуватиме. Вояк має реагувати на команди на рівні автоматизму; якщо він вивчатиме державну мову у війську, то буде поганим вояком. Скажуть: але ж нерідко українські військовики користуються російською мовою! Так. І це спричиняє більші, ніж могли би бути, втрати на фронті. Бо ж противник, перехоплюючи чи чуючи в бою команди чужою для нього мовою, навіть при певній близькості української та російської, неминуче запізнюватиметься з реакцією...

Нарешті, Україна воює. Нехай ця війна сьогодні й дещо «пригашена», проте вона точиться далі. Відтак Українська держава нерідко не має грошей навіть на найнеобхідніше. А тому виконання всіх вимог угорського уряду щодо забезпечення освіти всіх представників угорської меншини у школах і вишах рідною мовою (уявляєте, скільки це коштуватиме — функціонування за державний кошт системи вищої освіти угорською мовою?) означатиме плату за цю забаганку життями українських вояків. Невже ж в уряді європейської держави, якою зве себе Угорщина, сидять канібали? Чи українців їм не жаль?

Я розумію, що у виступі на сесії ПАРЄ не вистачило би часу висловити все це. Та й, можливо, не все з окресленого вище варто на цій сесії говорити — є й інші трибуни, інші аудиторії. Проте, як на мене, варто було додати до справедливої тези щодо забезпечення новим законом «Про освіту» рівних можливостей кар’єри молоді ще й тезу про необхідність забезпечити на основі вільного володіння державною мовою політичні та соціальні права національних меншин України. І про фактичне порушення прав людини чинною мовно-освітньою практикою варто було сказати, хоч коротко, також.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments