Російська агресія проти України

Відомі дії Росії щодо України впродовж останнього року, починаючи з лютого 2014 р. і до цього року, насамперед анексія Криму та військова інтервенція в Східній Україні, безпрецедентний політичний, економічний та інформаційний тиск на нашу державу, а також відверта конфронтація із Заходом, свідчать про початок реалізації нової зовнішньополітичної стратегії Росії, попередньо сформульованої в низці публічних програмних виступів В. Путіна. Загальне осмислення текстів цих звернень російського Президента і тих процесів, що розгортаються в контексті зовнішньополітичної та військової «активності» Росії останнього року дозволяють стверджувати про формування нової зовнішньополітичної доктрини РФ — «Доктрини Путіна».

Зазначена регіональна «активність» Росії у повній відповідності з положеннями міжнародного права цілком підпадає під визначення міжнародної політичної та військової агресії. Свого часу за ініціативою та наполяганням СРСР, правонаступницею якого вважається Росія, в рамках ООН тривалий час проводилася робота з підготовки резолюції Генеральної Асамблеї №3313(XXIX) з визначенням поняття «агресія», яка була ухвалена 14 грудня 1974 р. У статті 1 резолюції визначено: «Агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави ...» У статті 3 йдеться: «Будь-яка з наступних дій, незалежно від об’яви війни... кваліфікуватиметься як акт агресії: a) вторгнення або напад збройних сил (ЗС) держави на територію іншої держави,... анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини; b) бомбардування... або застосування...  зброї державою проти території іншої держави; с) блокада портів або берегів держави ЗС іншої держави; d) напад ЗС держави на суходільні, морські або повітряні сили... іншої держави; е) застосування ЗС однієї держави, що знаходяться на території іншої держави, за угодою з приймаючою державою, в порушення умов, передбачених в угоді; g) засилання державою ...збройних банд... або найманців... проти іншої держави». Викладене цілком відповідає ситуації, що склалася з російською присутністю в Україні, яка таким чином є агресією.

Ця агресія руйнує чи не останні елементи Вестфальської системи міжнародних відносин, що формувалася з 1648 р. за підсумками 30-тирічної війни, яка за масштабами була «світовою» війною свого часу. Головними принципами Вестфальського світопорядку, який певною мірою діє до останнього часу, є: формування та пріоритет «держав-націй», «національних інтересів» і «національного/державного суверенітету», формування балансу сил та коаліцій, обов’язковість виконання міжнародних договорів.

Російська агресія проти України є відвертим викликом цій світовій системі міжнародних відносин та домінуванню США, незважаючи на те, що сама РФ, навіть якщо вважати її регіональним «центром сили», значно поступається в усіх компонентах міжнародного впливу (економіка, військова, наукова і технологічна потуги, «м’яка сила» та культурно-гуманітарна привабливість), як світовому гегемону, так і більшості інших світових «центрів сили». Єдиним компонентом російського силового потенціалу, порівняно конкурентним до американського є наявність другого у світі ядерного арсеналу, а також конвенціональних збройних сил регіонального масштабу. Таким чином, російська агресія — зухвалий виклик світовому демократичному співтовариству, жодним чином не відповідає реальним економічним та іншим можливостям Росії і нагадує політику шантажу, яку упродовж останнього десятиліття здійснює Північна Корея продовжуючи розвиток своєї ракетно-ядерної програми та періодично проводячи випробування ядерних пристроїв та балістичних ракет доставки. КНДР проводить таку політику з метою стримування США та гарантування тривалого існування свого тоталітарного режиму. Росія ж брякаючи конвенціональною зброєю та погрожуючи зброєю ядерною намагається залякати сусідів, позиціонувати себе як велику регіональну державу, повернути статус окремого «полюсу», чи хоча б «центру сили» світової політики. Якщо цей виклик спрямований на США, то він є блефом, оскільки силові можливості цих двох країн є непорівнянними, не кажучи вже про кумулятивні сили їхніх союзників, серед яких у Росії немає надійних потужних партнерів. У США є значно більше ресурсів та можливостей, щоб суттєво послабити рівень національної безпеки РФ та посилити її вразливість до локальних конфліктів.  

Сьогоднішня зовнішня політика РФ щодо країн пострадянського простору, насамперед України, за аналогією зі згаданими зовнішньополітичними доктринами «обмеженого суверенітету» (Монро і Брежнєва), реалізує «нову доктрину обмеженого суверенітету» («доктрину Путіна»), змістовне  концептуальне наповнення якої активно формувалося упродовж 2014 р. на тлі анексії Криму та військової агресії на Донбасі. Головні ідеї та основні елементи зазначеної «доктрини» були сформульовані в публічних виступах її «натхненника» — російського президента, зокрема у: зверненні до обох палат Федеральних зборів країни у зв’язку з пропозицією «Державної ради Республіки Крим про прийняття республіки до складу РФ» («Кримська промова», 18 березня); «Валдайській промові» 24 жовтня 2014 р.; зверненні до Федеральних зборів РФ 4 грудня 2014 р. Крім того, 26 грудня 2014 р. В. Путіним було ухвалено нову Військову доктрину РФ, яка порівняно з попередньою редакцією 2010 р. до загроз безпеки Росії включає зміну режимів у сусідніх країнах, що може підривати політичну стабільність у РФ. Цим документом Росія намагається «узаконити» вірогідні майбутні розширення своєї території за рахунок сусідів. Якщо в сусідніх або навіть у далеких країнах живуть російськомовні громадяни, то вони мають право на військовий захист армії РФ. Таким чином, на офіційному нормативному та законодавчому рівні було фактично підтверджено наміри поглиблювати та продовжувати війну на сході України.

Принципові компоненти «доктрини Путіна», офіційно не оголошеної російським керівництвом, але такої, що застосовується в практичній міжнародній діяльності насамперед на пострадянському просторі, враховуючи згадані документи можна окреслити таким чином:

•  РФ більше не розглядає Захід, як партнера, що заслуговує на довіру, оскільки незважаючи на попередження, які лунали у відомій «Мюнхенській промові» Путіна 2007 р., США, НАТО і ЄС продовжують ігнорувати її життєві, історичні регіональні інтереси на пострадянському просторі поширюючи свій власний вплив та «затягуючи» країни регіону у свої структури, проводячи політику «стримування Росії»;

•  РФ більше не розглядає себе частиною Євроатлантичної спільноти, вона є країною «суверенної», «контрольованої» демократії, близько 90% населення якої підтримують політику Путіна щодо України, антиамериканізм і конфронтацію з Заходом. Росія має свою власну ідентичність і належить до окремої цивілізації, яка має власну систему цінностей, пов’язаних з руською православною культурою та історичними традиціями;

•  у сьогоднішніх умовах розпаду/послаблення однополярного світопорядку, коли новий «багатополярний» (або «багато центричний») світ тільки формується, наявними є «некерований хаос» і «відсутність правил гри», що значно розширює кордони припустимої поведінки у світі для сильних держав, якою вважає себе Росія, і які окреслює собі Путін;

•  система міжнародних договорів та міжнародне право, в цілому, для РФ більше не є системою правил/координат міжнародних відносин, а є «меню», з якого сильні країни обирають те, що їм вигідно в конкретний історичний момент. Звідси й роль міжнародних організацій суттєво скорочується, оскільки співпраця з ними для сильних держав втрачає сенс, як тільки вона починає перетинатися з їх національними інтересами;

•  реальний суверенітет є атрибутом виключно сильних держав. Інші держави так, чи інакше віддають частину свого суверенітету або сильним партнерам/союзникам, або міжнародним безпековим організаціям, до яких вони вступають. Права на реальний суверенітет фактично позбавляються пострадянські країни, оскільки вони наділяються лише таким суверенітетом, який не протирічить життєво важливим інтересам Росії. Такими «концептуальними аргументами» виправдовується «легітимність» як агресія РФ в Україні й анексія Криму, так і інтервенція в Грузії у 2008 р. Серед пострадянських країн під «обмежений» Росією суверенітет формально не підпадають країни Балтії, які є членами Євросоюзу і НАТО.

Підривна діяльність, проникнення, пропаганда в ЗМІ, кібератаки, що використовувалися на ранніх етапах конфлікту в Україні, можуть бути застосовані для розпалювання міжетнічної напруженості в Латвії, Литві та Естонії. Весь попередній рік шляхом провокацій Путін перевіряв реакцію Альянсу.