У полоні проросійськості

Інформаційним імпульсом до створення цього допису стали дві, майже одночасні, події. По-перше, з Парижа надійшла звістка про смерть у віці 86-ти років колишнього президента Франції (1995—2007 рр.) Жака Ширака, ветерана французької політики, можна навіть сказати, «останнього з могікан» посеред важковаговиків-державців, які перебували при владі в Парижі не одне десятиліття (щодо Ширака — від 1974 року!) .

А по-друге, поштовхом стала ґрунтовна, блискуча стаття в «Дні» нашого шанованого автора, доктора історичних наук Юрія Іларіоновича Терещенка «Щоб дерево свободи розквітло в Києві» (№ 176-177, 27.09.2019 р.). У цьому матеріалі йшлося про те, що імператор Наполеон, розглядаючи імперську Росію як варварське, тиранічне утворення, вважав за необхідне сприяти звільненню захоплених нею країн, України зокрема (факти, які наводить Юрій Терещенко в цьому матеріалі, й досі, м’яко кажучи, не дуже відомі українському читачеві).

І ось виникає питання (його поставила перед автором цих рядків наш головний редактор Лариса Івшина, що й спонукало мене написати ці нотатки): а наступні керманичі Франції після Наполеона, від «реставрованих» королів династії Бурбонів починаючи — і аж до президентів Ширака, Саркозі, Олланда й нині чинного Макрона — чому практично всі вони дивились на Україну крізь, образно кажучи, «окуляри» Москви? Перш ніж дуже лаконічно відповісти на запитання «чому» — наведемо низку фактів.

1856 рік. Англо-французька коаліція перемагає миколаївську Росію в Кримській війні. Проте імператор Наполеон ІІІ (племінник великого Бонапарта) категорично наполягає перед союзником, британським прем’єром Пальмерстоном: умови миру з Петербургом мають бути якомога «м’якішими» для росіян. Саме таким і став Паризький мирний договір 1856 року.

1891 рік. Цар Олександр ІІІ прибуває до столиці Франції для укладання договору про політико-військовий союз між двома країнами (фундамент майбутньої Антанти). Президент Казимир-Пер’є називає цей союз «непохитним», «вічним» та «опорою миру в цілій Європі». Російський монарх слухає «Марсельєзу» з непокритою головою (величезна сенсація!), а один із мостів через Сену названо на його честь. Назву збережено й нині.

1896 рік. До Парижа прибуває з візитом новий цар — Микола ІІ. Його урочисто зустрічає не лише президент Республіки Фелікс Фор — вітають (із певною ноткою нещирості й раболіпства) могутнього монарха і французькі діячі культури: письменники, театральні та балетні актори, художники, скульптори, архітектори, журналісти. Це  — нормально.

І лише молода, вже серйозно хвора, 25-річна дворянка, уродженка Волині, Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) спрямувала «французькій культурній громадськості» допис, сповнений гніву й презирства. Її лист називався «Голос однієї російської ув’язненої». Не можемо не навести бодай деякі, найбільш разючі і сьогодні, уривки з «Голосу...». «Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна!... Ганьба вільним поетам Франції, які перед чужинцями дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів... Чи ви знаєте, славетні побратими, що таке убожество? Убожество країни, яку ви називаєте великою? Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця , і всі ці великі нещастя величезні, колосальні, грандіозні. Наші царі перевищили царів єгипетських своєю схильністю до масивного. Їхні піраміди високі і дуже міцні. Ваша Бастилія була ніщо в порівнянні з ними».

І головне, про що хоче сказати Леся: отак плазувати перед царем-тираном у Парижі, де кожен камінь кричить «геть тиранію» — це огидно і низько... Показово, що «прогресивна французька громадськість «не відреагувала на лист Лесі...

1905 рік. Прем’єр Франції Вальдек-Руссо проводить через парламент ухвалу про виділення термінової позики Миколі ІІ (а в Росії революція!), тому що «збереження стабільності в цій величезній державі, нашій союзниці, відповідає державним інтересам Франції».

1919 рік. Прем’єр Франції Жорж Клемансо («тигр Клемансо», найвпливовіший на той час політик Європи) на Версальській мирній конференції, що підбивала підсумки Першої світової війни, робить усе можливе й неможливе, аби питання визнання української незалежності взагалі було зняте з порядку денного. Мотивував він це «пробільшовицькою позицією» УНР та необхідністю «зміцнити Польщу». Ще за рік до цього, в січні 1918-го, офіційний військовий представник Франції, полковник Табуї, заявив Павлові Скоропадському, що його країна твердо стоїть на позиції «єдиної та неподільної Росії» і до України ставиться відповідно.

1933 рік. Екс-прем’єр Франції Едуард Ерріо, блискучий політик, за переконанням — «ліберальний радикал», після відвідання СРСР заявив, що «ця велика країна йде шляхом величезного прогресу, а всі розмови про голод — наклеп».

Доба президента Шарля де Голля. Це — окрема велика тема. Скажімо лише, що цей видатний державний діяч десятки разів говорив про «вічну Францію» й «вічну Росію» (хай і комуністичну), які приречені на союз. Зокрема, на антиамериканський союз, який де Голль спробував укласти під час візиту до СРСР  1966 року. До чого тут Україна? До речі, слова президента де Голля про УПА: «Якби в мене була така армія — я здобув би перемогу значно раніше, ніж це сталося насправді», — не підтверджуються джерелами, як це не прикро для тих, хто дуже любить їх цитувати...

1980 рік. Президент Валері Жискар д’Естен демонстративно зустрічається з Брежнєвим у травні у Варшаві (на момент радянської агресії в Афганістані), демонструючи кремлівському володареві політичну підтримку.

І тоді, і зараз французькі лідери мотивують такі кроки тим, що «з Кремлем, хай ми з ним і не погоджуємось, треба розмовляти». Але це — не зовсім щирі слова, які прикривають відверто проросійські дії. Приміром, нинішній президент Емманюель Макрон (до речі, я ніяк не міг зрозуміти захопленого вереску наших фейсбук-користувачів у травні 2017-го, в момент його обрання на посаду: «Ура, європейці перемогли! Огидна Ле Пен провалилась! Новий президент — друг України!»). Про що свідчить його риторика — і практичні дії теж (адже згода Макрона приїхати до Москви в травні 2020-го на святкування «75-річчя Перемоги» — це практична дія!). Про те, що «Росія — невід’ємна складова Європи, з якою можна й треба мати справу, про те, що на Сході України — не російська агресія, а якійсь-то військовий конфлікт (мабуть, внутрішній?). Щоправда, Франція при цьому «не визнає російську анексію Криму» (поки що? Щиро дякуємо....).

Які висновки нам, українцям, варто зробити з цієї історії?

Змінюються президенти і прем’єри Франції, змінюються царі Росії та господарі Кремля — а «русофільство» Парижа не лише існує, воно є впливовим, владним. Тут простежуються: а) сентимент до Росії та її культури (при цьому Україну, її історію та культуру майже не бачать); б) геополітичні розрахунки (ХІХ — ХХ століття — антинімецький альянс з Росією, за часів де Голля — альянс антиамериканський: згадаймо, що генерал вивів тоді Францію з військової організації НАТО); в) корисливі розрахунки — бізнес, торгівля, прибутки; все це використовує Москва; г) банальний страх перед Путіним.

А що робити нам? Не вважати, що нас хтось «зобов’язаний любити» —провідні держави ЄС насамперед! Не плекати ілюзій щодо міри «дружелюбності» Франції (принаймні зараз). Не принижуватися перед Парижем (і перед Євросоюзом взагалі, попри те що вступ до ЄС залишається нашою стратегією) — тобто дати зрозуміти, що Україна має і щодо країн ЄС свої інтереси і відстоюватиме їх!

І справедливо зауважив Президент Зеленський у розмові з Дональдом Трампом: «Вони (Німеччина і Франція. — І.С.) не роблять достатньо багато для України. Технічно США  — набагато більший наш партнер, аніж Євросоюз».