Невже ми бачимо новий світанок фашизму? Багато людей вже починають так думати. Дональда Трампа порівнюють із фашистом, а також Володимира Путіна й різноманітних демагогів та ультраправих крикунів у Європі. Новий приплив авторитарної демагогії досяг навіть Філіппін, де нещодавно обраний президент Родріго Дутерте (на прізвисько «Кат») поклявся скидати підозрюваних у кримінальних злочинах до Манільської бухти.
Проблема з цими термінами — «фашизм» чи «нацизм» — в тому, що занадто багато неосвічених людей використовують їх занадто часто в абсолютно різних ситуаціях, тож вони вже давно втратили своє реальне значення. Залишилося небагато людей, які на власному досвіді знають, що таке фашизм насправді. Це слово стало використовуватися для позначення будь-яких людей або ідей, які нам не подобаються.
Через неприборкану риторику огрубіли не тільки політичні дебати, а й історична пам’ять. Коли політик-республіканець порівнює американські податки на майно з Голокостом (як це зробив один кандидат до Сенату 2014 року), масове вбивство євреїв перетворюється на банальність, яка не має жодного значення. Те саме можна сказати й про порівняння Трампа з Гітлером чи Муссоліні.
У підсумку, ми занадто легко відволікаємося від реальних загроз сучасної демагогії. Адже Трампу, або голландському Герту Вілдерсу, або Путіну, або Дутерте неважко спростувати звинувачення в тому, що вони фашисти або нацисти. Вони можуть бути гидкими, але вони не створюють штурмові загони в уніформі, не будують концентраційні табори, не закликають до створення корпоративної держави. Путін підійшов ближче за усіх, але навіть він — не Гітлер.
Природно, забудькуватість або невігластво щодо минулого спостерігається в обох сторін. Коли юний голландський письменник, який симпатизує новій популістській хвилі, говорить про антипатію до «культурної еліти» своєї країни, тому що вона підтримує «атональну музику» й інші зарозумілі форми потворності, а не здорову красу, зрозумілу для простої людини, я замислився, а чи чув він взагалі про атаку нацистів на «дегенеративне мистецтво»? Атональна музика (її сьогодні важко назвати новинкою) була якраз однією з тих форм мистецтва, які ненавиділи в оточенні Гітлера — зрештою заборонили.
Є й інші відлуння темних сторінок нашої історії в сучасних політичних промовах, використання яких ще кілька десятиліть тому зробило б будь-якого політика маргіналом. Розпалювання ненависті до меншин, погрози пресі, нацьковування натовпу проти інтелектуалів, фінансистів або взагалі будь-кого, хто розмовляє більш ніж однією мовою, — все це не було властиво для колишнього політичного життя, тому що багато людей ще розуміли небезпеку таких розмов.
Очевидно, що сьогоднішні демагоги абсолютно не переймаються «політичною коректністю», над якою вони сміються. Менш очевидним є інше — чи добре вони знають історію, щоб розуміти, що тицяють у монстра, який, як сподівалося повоєнне покоління, помер, але який, як ми тепер знаємо, лише спав в очікуванні, коли забуття минулого дозволить йому знову прокинутися.
Це не означає, що все, що говорять популісти, невірно. Гітлер теж мав рацію, називаючи масове безробіття проблемою Німеччини. Багато мішеней агітаторів дійсно гідні критики: непрозорість Євросоюзу; подвійні стандарти і жадібність банкірів Волл-стріт; небажання політиків вирішувати проблеми, спричинені масовою імміграцією; недостатня турбота про тих, хто постраждав від економічної глобалізації.
Це проблеми, які основні політичні партії не хочуть або не можуть вирішити. Однак коли сьогоднішні популісти починають звинувачувати «еліти» (хто б це не був) та непопулярні етнічні або релігійні меншини в подібних труднощах, це до болю співзвучне зі словами ворогів ліберальної демократії 1930-х.
Точною ознакою антиліберальної демагогії є розмови про «зраду». Космополітичні еліти встромили «нам» ніж у спину; ми стоїмо на краю прірви; нашу культуру руйнують чужі; наша країна зможе знову стати великою, тільки-но ми знищимо зрадників, затулимо їм рота в засобах масової інформації і об’єднаємо «мовчазну більшість» заради відродження здорового національного організму. Політики та їхні прихильники, які так говорять, можуть і не бути фашистами, але, без сумніву, вони говорять як фашисти.
Фашисти й нацисти 1930-х не прийшли з нізвідки. Їхні ідеї навряд чи можна назвати оригінальними. Протягом багатьох років інтелектуали, активісти, журналісти та церковники проповідували ідеї ненависті, що стали фундаментом для Муссоліні, Гітлера та їхніх імітаторів в інших країнах. Хтось був католиком-реакціонером, хтось ненавидить світську державу й індивідуальні права. Хтось був стурбований уявним світовим пануванням євреїв. Хтось був романтиком, який шукав суть расового чи національного духу.
Більшість сучасних демагогів, напевно, мають дуже примарне уявлення про ці прецеденти, якщо взагалі про них знають. У країнах Центральної Європи, наприклад, в Угорщині, або навіть у Франції, можуть добре розуміти цей зв’язок: деякі із сьогоднішніх ультраправих політиків там не соромляться бути відкритими антисемітами. Але в більшості країн Західної Європи такі агітатори прикриваються вдаваним захопленням Ізраїлем як своєрідним алібі, направляючи свій расизм проти мусульман.
У слів та ідей є наслідки. Сучасних популістських лідерів на разі не можна порівнювати з кровожерливими диктаторами стосовно нещодавнього минулого. Однак вони використовують ті самі популістські настрої і сприяють створенню такого отруєного клімату, в якому політичне насильство може знову стати мейнстрімом.
Проект Синдикат, спеціально для "Дня"
