Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Від «Довгої телеграми» до промови у Фултоні

Сталін, як і Путін, вважав Захід слабким і здобув холодну війну
9 березня, 2021 - 19:23
ФОТО РЕЙТЕР

Відносини союзників з антигітлерівської коаліції ніколи не були безхмарними. До травня 1945 року післявоєнний курс радянської політики набував цілком очевидних обрисів. Проте інерція військової співпраці, особливо у США, зберігалася. У серпні 1945 року майже 60% американців хотіли продовження дружніх відносин з СРСР.
Перші ознаки можливого військового протистояння позначилися в конфлікті навколо італійського міста Трієст. Тоді ще вірний сателіт СРСР югославський лідер Йосип Броз Тіто хотів захопити місто і приєднати його до Югославії. Москва повністю підтримувала його в цьому.

Був потрібен марш новозеландської танкової бригади, аби запобігти неминучому захопленню міста. Сталін не наважився на відкритий конфлікт і наказав Тіто відступити. Цим було закладено перший камінь у підбурівок їхньої подальшого сварки.

Друга проблема була на півночі Ірану, окупованого СРСР у серпні 1941 року. Тоді це зробили спільно з Британією, потім до них приєдналися і США. Саме через Іран прямував основний потік постачань з ленд-лізу. До вересня 1945 року причин для окупації Ірану не було, проте радянські війська не поспішали йти звідси. Ба більше, під їхньою охороною створювалися прорадянські Демократична республіка Азербайджан та Іранська республіка Курдистан. Водночас Москва висунула територіальні претензії до Туреччини і стала цілком очевидною підготовка до інтервенції до цієї країни. Додамо до цього перетворення європейських країн, що опинилися під радянською окупацією в результаті бойових дій проти Німеччини, на московських сателітів, і картина стала вкрай гнітючою.

У лютому 1946 року до американського посольства в Москві надійшов запит від Міністерства фінансів і Державного департаменту про роз’яснення причин, чому СРСР не підтримує Всесвітній банк і Міжнародний валютний фонд.

Посла Аверелла Гаррімана на той час на місці не було, хоча він уже досить давно намагався донести до офіційного Вашингтона агресивність радянської політики. У квітні 1945 року за результатами ялтинської конференції він писав президентові Рузвельту, що «слід усвідомлювати, що радянська програма полягає у встановленні тоталітаризму, ліквідації особистих свобод і демократії, як ми їх бачимо і поважаємо». 1947 року Сталін зауважив про Гаррімана, що «ця людина несе свою частку відповідальності за погіршення наших відносин після смерті Рузвельта».

Тимчасовим повіреним був радник посла Джордж Кеннан. Попри сильну хворобу і високу температуру він зрозумів, що потрібна розгорнута відповідь на запит, і надиктував те, що увійшло в історію як «Довга телеграма». Вона зайняла 19 сторінок тексту.

У цьому меморандумі Кеннан дав розгорнуту характеристику радянській політиці і, що найголовніше, накреслив шляхи протидії кремлівському політичному, військовому і пропагандистського наступу. Саме в цьому тексті було використано термін «стримування». За активної участі Кеннана саме така протидія стала стрижнем американської і в ширшому сенсі західної політики щодо СРСР та його союзників із соціалістичного табору. З легкої руки Джорджа Оруелла цей історичний період відомий як холодна війна.

Меморандум з московського посольства спричинив сенсацію у вашингтонських коридорах влади і впав на підготовлений грунт. Саме завдяки стрункості й чіткості висновків.

Під час так званої виборчої кампанії Сталін виступив 6 лютого 1946 року у «Большом театре». У своїй промові він говорив про наближення нової війни. Його промову активно коментували в західній пресі, але однозначного розуміння все ж таки ще не було. «Довга телеграма» поклала край суперечливим судженням.

Хоча текст Кеннана було опубліковано в газеті The New York Times, проте це була думка хоча й відомого у вузьких колах, але дипломата, а не політика. У телеграмі фіксувалося сьогодення, лише намічалася тактика, але не було, зі зрозумілих причин, стратегії. Було потрібно щось фундаментальніше.

Цю роль взяв на себе Вінстон Черчілль. Вестмінстерський коледж у місті Фултон, штат Міссурі надав колишньому британському прем’єрові вчений ступінь. У принципі, не велика честь. Заштатний коледж у глибокій американської провінції. Однак Фултон був батьківщиною президента Трумена і предметом його патріотичних почуттів.


ФОТО  WINSTONCHURCHILL.ORG

Зиму 1945-1946 року Черчілль, за порадами лікарів, проводив у США. У грудні він прийняв запрошення і за традицією мав виступити з лекцією, в даному випадку про міжнародні відносини. Черчілль висунув умову, що Трумен має супроводжувати його до Фултона і бути присутнім під час промови. І Трумен погодився. Для американського президента, колишнього новачком в міжнародній політиці, теж було важливо показати себе як видатного політика, який санкціонує програмну промову.

Черчілль назвав свою промову «Sinews of Peace». Тут обігрується англійський фразеологізм, що означає кошти для ведення війни. У дослівному перекладі «сухожилля війни».

Всупереч поширеній думці, Черчілль не закликав до війни з СРСР. Навпаки, він хотів домовитися, але чудово розумів, що Сталін не погодиться. Звідси констатація сумного факту. «Простягнувшись через весь континент від Штеттина на Балтійському морі і до Трієста на Адріатичному морі, на Європу опустилася залізна завіса. Столиці держав Центральної та Східної Європи — держав, чия історія налічує багато й багато століть, — опинилися по інший бік завіси. Варшава і Берлін, Прага і Відень, Будапешт і Белград, Бухарест і Софія — усі ці славні столичні міста з усіма своїми жителями і з усім населенням навколишніх міст і районів потрапили, як я б це назвав, до сфери радянського впливу ... Ба більше, ці країни зазнають дедалі відчутнішого контролю, а часто-густо і прямому тискові з боку Москви».

І це ще не всі небезпеки. «В цілій низці країн по всьому світу, хоча вони й розташовані далеко від російських кордонів, створюються комуністичні п’яті колони, що діють на диво злагоджено й узгоджено, в повній відповідності з керівними вказівками, що надходять із комуністичного центру».

Щоб протистояти радянської експансії західні країни, і передусім США і Велика Британія, мають об’єднатися і створити дієві механізми протидії, зокрема військові.

У Москві виступ Черчілля сприйняли вкрай болісно й агресивно. У газеті «Правда» 14 березня 1946 року надрукували відповідь Сталіна. «Гітлер розпочав справу розв’язання війни з того, що проголосив расову теорію, зазначивши, що тільки люди, які розмовляють німецькою мовою, є повноцінною нацією ... Англійська расова теорія спонукає пана Черчілля та його прибічників до того висновку, що нації, які розмовляють англійською мовою, як єдино повноцінні мають панувати над рештою націй світу».

Не міг же Сталін розписатися у своїх агресивних намірах і конкретних діях. Ось чому, зачепившись за пропозицію Черчілля про єдність англомовних країн у протистоянні радянської тиранії, він перейшов до звинувачень у расизмі і порівнянь з Гітлером.

Паралелі в історії завжди відносні. Проте нинішня кремлівська агресивність у проштовхуванні безглуздої ідеї про так званий «русский мир» має дуже багато спільного з тим, чим займався Сталін у другій половині 1940-х рр.

Тоді радянський експансіонізм зупинила західна, передусім американська військова міць. Щось схоже відбувається й сьогодні.

Фарс історії полягає в тому, що Росія аж ніяк не СРСР і на збройне протистояння Путін не піде. А ось влаштувати локальну війну, подібно до Сталіна в Греції, може. Тож пильності втрачати не можна.

Юрій РАЙХЕЛЬ
Газета: 
Рубрика: