І добро, і зло примножуються в геометричній прогресії. Ось чому ті маленькі рішення, які ми приймаємо щодня, безмежно важливі.
Клайв Стейплз Льюїс, відомий британський письменник, філософ, християнський апологет

Військова тривога та дипломатія шантажу

Реакція Вашингтона на російське випробування протисупутникової ракети має показати, що американці не збираються йти на поступки насамперед в українському питанні
18 листопада, 2021 - 19:29
ФОТО REUTERS

Росія знищила протисупутниковою ракетою старий радянський супутник, давно вже виведений з експлуатації. Це випробування викликало протести з боку США та інших західних країн. Американські представники особливо наголошували на тому, що внаслідок випробування протисупутникової зброї утворилася велика кількість космічного сміття — фрагментів зруйнованого супутника різної величини, які створюють реальну загрозу діючим космічним об’єктам, зокрема МКС, де працюють російські та американські космонавти, яким через загрозу ураження станції уламками супутника довелося сховатися в космічних кораблях — на випадок екстреної евакуації. Самі собою випробування протисупутникової зброї сенсацією не є. І США, і СРСР (згодом Росія) працюють над її розробкою практично з того моменту, як у космос були запущені перші штучні супутники Землі, тобто з кінця 1950-х років. В останні десятиліття до цієї гонки космічних озброєнь приєдналися Китай та Індія. Цього разу Міністерство оборони Росії досить оперативно підтвердило факт випробування протисупутникової ракети та повідомило, що знищеним об’єктом був радянський супутник сигнальної розвідки «Цілина-Д» (він же «Космос-1408»), запущений ще 1984 року.

Підкреслимо, що протисупутникова зброя у мирний час проти діючих космічних об’єктів використовуватися не може, оскільки знищення супутника потенційного супротивника, що реально експлуатується, — це безумовний casus belli. Застосування такої зброї має сенс лише у разі глобального збройного конфлікту, який має всі шанси перерости у світову термоядерну війну. В умовах війни протисупутникова зброя матиме більше значення для Росії, ніж для США. Справа в тому, що американське військове супутникове угруповання значно більше і ефективніше за російське, а в разі термоядерного конфлікту критично важливим стане знищити супутники противника, за допомогою яких здійснюється наведення ракет на цілі. Тому Путін, демонструючи наявність у Росії ефективної протисупутникової зброї, прагне показати Заходу, що Москва, у разі потреби, готова і до світової термоядерної війни, оскільки має можливість нейтралізувати перевагу потенційного супротивника в космосі. У цьому випадку не важливо, чи справді російська протисупутникова зброя настільки ефективна, що здатна завдати непоправної шкоди американському супутниковому угрупованню ще до того, як позиції протисупутникових ракет та їхні системи наведення будуть знищені неминучим ударом у відповідь. Важливо лише те, що західна громадськість ще раз нагадує, що Кремль готовий до будь-якого розвитку подій, зокрема й — до військової ескалації будь-якого конфлікту.

Нинішнє успішне випробування Росією протисупутникової зброї — це ще одна ланка у ланцюзі шантажу, який вона використовує проти США та їхніх європейських союзників. І різка реакція Вашингтона на російське випробування має показати, що американці не збираються піддаватися шантажу і йти на поступки, передусім в українському питанні. Важливою складовою тут також є російські загрози щодо України, які полягають у новому нарощуванні російських військ біля українських кордонів, а також чутки про те, що цієї зими може статися нове широкомасштабне вторгнення російських військ в Україну, подібне до вторгнення 2014 року, коли в результаті Росією було окуповано Крим і розв’язано війну на Донбасі. Для нагнітання напруженості Кремль пішов на зрив чергової зустрічі міністрів закордонних справ у «нормандському форматі». У зв’язку з цим Москва вдалася до безпрецедентного кроку, який підриває довіру до нормандського формату. Кремль опублікував листування Сергія Лаврова з його німецьким та французьким колегами Хайко Маасом та Жан-Івом Ле Дріаном. Зокрема, в опублікованому листі Лаврова від 29 жовтня говоритсья: «Вважаю, що наша можлива зустріч, про скликання якої зараз багато говориться, має бути добре підготовлена, зокрема щодо завчасної розробки ґрунтовної спільної підсумкової заяви з конкретними рекомендаціями Україні та окремим районам Донецької та Луганської областей як сторонам конфлікту». Листування завершилося листом Лаврова від 16 листопада, де він нарікає главам МЗС Німеччини та Франції: «На жаль, не стала винятком і ваша спільна заява «На підтримку України», зроблена в Брюсселі 15 листопада за підсумками зустрічі з міністром закордонних справ Д.Кулебою. У нй ви пригрозили нам деякими «наслідками» за нібито спроби підірвати територіальну цілісність України, звинуватили нас у «черговій відмові» від участі в міністерській зустрічі «нормандського» формату. Вам добре відомо, що ні одне, ні друге не відповідає дійсності. Водночас ви продовжуєте ігнорувати саботаж Києвом Мінських угод, забуваючи про те, що саме їх виконання покликане призвести до повернення Донбасу до складу України та відновлення тим самим її територіальної цілісності».

Загалом стає зрозуміло, що Кремль хотів би домогтися від партнерів по нормандському формату згоди на капітуляцію України перед Росією. Вона має виразитись у згоді Києва на прямі переговори з російськими маріонетками з так званих ДНР та ЛНР із подальшим включенням окупованих територій Донбасу до складу Української держави з широким правом вето з питань як зовнішньої, так і внутрішньої політики. А Німеччина та Франція, за задумом Кремля, мають натиснути на Україну у цьому напрямі. Такий результат війни на Донбасі надійно перекрив би як євроатлантичну перспективу України, так і можливості будівництва української національної державності, увічнив би політичну та економічну залежність України від Росії. Зрозуміло, що Париж і Лондон на таку капітуляцію не готові, принаймні поки що. Тому Ле Дріан і Маас відповіли Лаврову, що в російському проєкті підсумкової заяви міститься низка неприйнятних положень, із якими вони ніяк не можуть погодитися, зокрема 2 тези про «внутрішньоукраїнський» конфлікт або посередницьку роль Росії поряд з ОБСЄ у тристоронній контактній групі». Також французький та німецький міністри вказали на «положення, які, безперечно, не знайдуть підтримки серед країн «нормандського формату», зокрема на ідею налагодження «прямого діалогу між Києвом, Донецьком та Луганськом».

І Кремль у зв’язку з цим веде наступ на Париж і Берлін, а заразом і на Вашингтон у всіх напрямках. Тут і міграційна криза на кордонах Білорусі з Євросоюзом, тут і газовий шантаж європейців під гаслом: «Не запустите якнайшвидше «Північний потік-2» — не буде у вас узимку дешевого газу, та, можливо, і ніякого газу не буде!», тут і збільшення кількості озброєних провокацій на лінії зіткнення на Донбасі. І, принаймні на білоруському напрямку, шантаж, як видається, дає певні плоди. Федеральна канцлерка Ангела Меркель, що йде з посади, під завісу своєї політичної кар’єри вже двічі вела телефонні переговори з Олександром Лукашенком, легітимність якого як президента Білорусі Євросоюз не визнає. І, зважаючи на все, пообіцяла йому не лише визнання з боку Брюсселя хоча б де-факто, у вигляді прямих переговорів щодо міграційної кризи, а й висловила готовність надати Мінську фінансову допомогу для вирішення кризи з мігрантами. Якщо таку допомогу справді буде надано, то Лукашенко може святкувати повну перемогу, оскільки він досягне всіх цілей, яких домагався, звозячи нещасних мігрантів із Близького Сходу до кордонів із Польщею, Литвою та Латвією, зокрема відмови від європейських санкцій проти Мінська. Щоправда, для цього треба, щоб відмову від санкцій проти Білорусі схвалили й інші країни Євросоюзу, і насамперед Франція, а також ті держави ЄС, які безпосередньо залучені до міграційної кризи. І тут поки що є надія, що Варшава, Париж, Вільнюс і Рига не допустять принизливої капітуляції перед Лукашенком.

Так само Кремль може розраховувати, що його шантаж матиме дію якщо не в плані повної капітуляції Німеччини та Франції, то принаймні у згоді Берліна та Парижа натиснути на Київ у питанні донбаського врегулювання. Але Путін не забуває й про інші «гарячі точки». В останній у часі телефонній розмові з Еммануелем Макроном російський президент, визнавши, що «ситуація навколо Донбасу навіть погіршується», вказав на провокаційний характер проведених США та низкою їх союзників масштабних навчань у Чорному морі, що підвищує напруженість у відносинах між Росією та НАТО» і стверджував, що «Київ продовжує свою деструктивну політику, спрямовану на зрив Мінських угод». Таким чином Путін фактично погрожував і Франції, й Україні. А щодо конфлікту в Нагірному Карабаху Путін у розмові з Макроном відбувся лише загальною фразою про те, що Росія «й далі робитиме кроки, що сприятимуть стабілізації обстановки та послідовній реалізації досягнутих за російського посередництва тристоронніх домовленостей». По суті, це визнання в неспроможності Москви допомогти Єревану за умов, коли азербайджанські війська вкотре просунулися вглиб власне вірменської території та завдали локальної поразки вірменським силам. Путін спробував перекласти тягар допомоги Вірменії на Іран. У телефонній розмові з президентом Ірану Сейєдом Ебрахімом Раісі він, торкаючись ситуації в Нагірному Карабаху, поінформував співрозмовника «про заходи, що вживаються російською стороною щодо забезпечення режиму припинення вогню, розблокування господарських і транспортних зв’язків, налагодження мирного життя в регіоні». Але, зважаючи на все, іранський президент жодного наміру допомогти Вірменії не висловив, побоюючись зіткнення з Анкарою. Вся річ у тім, що за Азербайджаном стоїть Туреччина, і є всі підстави вважати, що якщо російський миротворчий контингент у Карабаху, і тим більше російський військовий контингент у Вірменії, спробують втрутитися у бойові дії на боці Вірменії, Ердоган санкціонує використання проти них турецьких військ, нехай навіть і в азербайджанській уніформі. Тут, до речі, підривається також довіра до ОДКБ. Виходить, що членство в ній аж ніяк не гарантує автоматичної військової допомоги з боку Росії, навіть якщо країна — член ОДКБ (в даному випадку Вірменія) наражається на пряме військове вторгнення, нехай і обмеженого характеру. Путінська Росія виявляється безсилою там, де отримує рішучу відсіч, і про це варто пам’ятати американським та європейським політикам.

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
Газета: 
Рубрика: