«Знайомтеся, Віктор Янукович, він балотується в президенти України». Наприкінці 2004 року Володимир Путін і я стояли в його кабінеті на президентській дачі, коли Янукович раптом зайшов із службового приміщення. Путін хотів, щоб я зрозуміла головне. Він моя людина, Україна наша - не забувайте про це.
Упродовж деякого часу у стосунках між Заходом і Росією назрівала «українська проблема». З часу Помаранчевої революції США і Європа намагалися переконати Росію в тому, що Україна не повинна ставати заручницею в конфлікті великих держав, вона повинна бути незалежною державою, яка може самостійно вибирати свій курс. Путін завжди бачив ситуацію по-іншому. З його точки зору, рух Києва у напрямку до Заходу - це образа для Росії у грі «хто кого», на кону якої стоїть вірність колишніх територій імперії. Вторгнення та імовірна анексія Криму через надумані побоювання за його російськомовне населення стали його відповіддю нам.
Зараз нам потрібно якнайшвидше показати Росії, що ми не станемо миритися з подальшими кроками з її боку і що територіальна єдність України священна. Дипломатична ізоляція, замороження активів і заборона на в'їзд до країн Заходу для олігархів стануть цілком доречними заходами. Оголошення про проведення спільних військово-повітряних навчань із країнами Балтії та переміщення американського військового корабля в Чорне море підтримає наших союзників, так само як і економічна допомога лідерам України, яким слід відкласти всі розбіжності і почати керувати своєю країною.
Основне завдання в більш довгостроковій перспективі полягає в тому, щоб відповісти на заяву Путіна про майбутнє Європи в період після закінчення холодної війни. Він стверджує, що Україна ніколи не буде настільки вільною, щоб робити свій власний вибір - з його точки зору, це стосується й інших країн Східної Європи і Балтії - і що у Росії є власні інтереси, які вона переслідуватиме за будь-яку ціну. На думку Путіна, холодна війна закінчилася «трагічно». Тому він намагається повернути час назад, вдаючись до залякування військовою силою і економічного тиску, поки бездіяльність Заходу йому це дозволяє.
Після того як 2008 року Росія вторглася до Грузії, США відправили свої кораблі в Чорне море, перекинули повітрям грузинські військові сили з Іраку назад на їхні бази та направили туди гуманітарну допомогу. Тоді Росія не змогла домогтися своєї головної мети, яка полягала у поваленні обраного демократичним шляхом уряду - про це мені зізнався міністр закордонних справ Росії. Тоді США і Європа погодилися на обмежене число заходів політичної ізоляції Росії.
Але ці стримані кроки не принесли результатів. Незважаючи на триваючу російську окупацію Абхазії і Південної Осетії, дипломатична ізоляція поступово зійшла нанівець, а потім «перезавантаження» адміністрації Обами призвело до перегляду планів з розміщення компонентів систем протиракетної оборони в Чеській республіці та Польщі. Розмови про майбутнє України і Грузії в НАТО припинилися. І Москва відсвяткувала перемогу.
Цього разу все має бути по-іншому. Путін веде довгу гру, обачливо використовуючи всі можливості, що відкриваються. Те ж саме повинні робити і ми: ми повинні проявляти стратегічне терпіння, якщо хочемо його зупинити. Москва теж піддається тиску. Зараз не 1968 рік, а Росія це не Радянський Союз. Росія потребує іноземних інвестицій, російські олігархи люблять їздити в Париж і Лондон, і величезна частина їхніх коштів, зароблених нечесним шляхом, зберігається в іноземних банках. Синдикат, який керує Росією, не зможе витримати зниження цін на нафту, як не витримає його і бюджет Кремля, з якого субсидуються виборчі округи, які підтримують Путіна. Дуже скоро північноамериканська нафта і газ позбавлять Москву її потенціалу. Якщо ми дамо дозвіл на будівництво газопроводу Keystone XL і станемо лідерами з експорту природного газу, це буде доказом того, що ми маємо намір зробити саме це. А Європа повинна, нарешті, диверсифікувати свої поставки енергоресурсів і створити газогони, які не проходять через територію Росії.
Багато з найбільш продуктивних громадян Росії, особливо її освічена молодь, віддалилися від Кремля. Вони добре розуміють, що їхня країна не повинна бути лише гігантом добувної промисловості. Вони хочуть політичних та економічних свобод, а також можливостей створювати нове в рамках сучасної економіки знань. Ми повинні звернутися до російської молоді, особливо до студентів і молодих фахівців, багато з яких вчаться в американських університетах і працюють на західні компанії. Демократичні сили в Росії повинні знати про те, що Америка підтримує їхні устремління. Саме вони, а не Путін, є майбутнім Росії.
США передовсім повинні відновити свої позиції в міжнародному співтоваристві, які похитнулися в результаті занадто великого числа пропозицій дружби нашим супротивникам - часом на шкоду нашим друзям. Нашу бездіяльність у Сирії, яка лише зміцнила позиції Москви на Близькому Сході, а також ознаки того, що ми з усіх сил прагнемо укласти з Іраном ядерний договір, неможливо відокремити від недавніх кроків Путіна. Різке зменшення фінансування оборонних бюджетів США сигналізує про те, що у нас більше немає бажання і намірів підтримувати світовий порядок - про це також свідчать і розмови про виведення американських військ з Афганістану незалежно від ситуації з безпекою в цій країні. Ми повинні залишити там частину своїх військових, чого ми колись не зробили в Іраку. Якщо ми не залишимо в Афганістані принаймні 10 тисяч своїх солдатів, це буде свідчити про те, що у нас немає серйозних намірів допомагати у стабілізації ситуації в цій країні.
Передбачається, що, якщо США вирішать відступити, перестати занадто активно відстоювати принципи демократії та права людини і дозволити іншим взяти на себе роль лідера, на їхнє місце прийдуть їхні демократичні союзники, дружні держави і деякі аморфні «норми міжнародного співтовариства». Замість цього ми спостерігаємо за тим, як вакуум, що утворився, заповнюють екстремісти, такі як «Аль-Каїда» в Іраку та Сирії, диктатори, такі як Башар Асад, який за підтримки Ірану і Росії розправляється з громадянами своєї власної країни, націоналістична риторика і дії Пекіна, які викликали націоналістичну реакцію з боку нашого союзника Японії, а також такі люди, як Володимир Путін, який розуміє, що груба сила все ще працює.
Ці зміни у світі відбулися зовсім не у відповідь на агресивну зовнішню політику США: іноземні держави не прагнуть «збалансувати » американську міць. Ці зміни відбулися тому, що країни побачили ознаки того, що ми втомилися і втратили інтерес. Події на Україні повинні стати тривожним дзвінком для всіх тих по обидва боки, хто вважає, що США повинні взяти на себе роль лідера. Якщо цей заклик не буде почутий, це додасть сили диктаторам й екстремістам по всьому світу. А нам доведеться заплатити високу ціну, бо з їхнім підйомом постраждають наші власні інтереси та цінності.
The Washington Post, США , 9 березня 2014 року, переклад ИноСМИ.ru
Кондоліза РАЙС була держсекретарем США з 2005 по 2009 рр.
