Коли 12 лютого, 2013 року я довідався що відійшов у вічність довголітний дипломат УРСР, посол України до ООН, колишній головний секретар Генеральної Асамблеї ООН, колишній голова РУХ-у, перший міністр закордонних справ незалежної України, мені нагадалися багато зустрічей із цею непересічною людиною, і зародилася думка написати про деякі зустрічі, які за життя Геннадія Удовенка не годилося згадувати, а тепер не годиться мовчати.
Можна сміло написати що після 1945 року, контактів між діяспорою і громадянами України, окрім обмінів між родичами цензурованими листами, не було. Перші формальні зустрічі постали у 60-их роках. У Нью Йорку при так званомуклюбі "Круглий Стіл", відбувалися зустрічі між тими з України, які були у ласці уряду і неконформістами з діяспори. Та коли в Україні почалися арешти, коли почалися цькування і наступ на усе патріотичне українство, зустрічі за “Круглим Столом”раптом обірвались. Усі контакти припинились.
Відновилися контакти у половині 80-тих років . Зустрічі між дипломатами УРСР при ООН та діячами культури УРСР, які приїздили до США на сесії ООН із, у більшості від нікого незалежними членами американського академічного світу, та діячами культури з діяспори, відбувалися часто. Місце таких зустрічей було помешкання Др. Марії Клячко і Еви Піддубчишин на 120-ій вулиці у Менгеттені. Про це можна більше прочитати у журналі "Всесвіт" у статті "Коли скресала крига" уривки споминів / Р. Воронка // Всесвіт : Журнал іноземної літератури. - 2010. - N3/4. - С. 246-258. . - ISSN0320-8370. Існує ця стаття у електронній верзії на інтенеті.
Згадаю як на одній із таких зустрічей, на якій людей було чимало, Геннадій Удовенко і я опинилися самі , у бічній кімнаті. Сиділи ми один напроти одного у вигідних кріслах. Може тому що я був між "нашими" наймолодший, Геннадій Йосипович завжди ставився до мене дуже прихильно. По короткій мовчанці, він поглянув де його люди і несподівано запитаав мене дивне питання. Пізніше я відчув що він мабуть хотів це питання поставити раніше, і ось тут трапилась нагода. "Романе Остаповичу, хто я такий?". Мене це питання заскочило і я відповів "Ви посол України до ООН." "Ні, ні, ні" запротестував він, махаючи пальцем. і знову запитав "Хто я такий?". Цим разом я відповів йому англійською. "YouareanExtraordinaryandPlenipotentiaryAmbassadorofUkraine", На це він мені відповів англійською "No, no,no". Він чітко заявив "Я дипломат!", із чим я швидко погодився. "А яка функція дипломата?" запитав він. Моя спроба відповісти його не зовсім його задовольняла і він повчав мене "Функція дипломата є виконувати обов'язки, які йому доручає уряд". І додав" І я Романе Остаповичу хороший дипломат" . Тоді сталося щосьзовсім несподіване. ВІн підсунувся в кріслі так щоб наблизитись до мене і глянувши прямо в очі сказав "Але знайте, що те що ви нам тут розповідаєте і клопочитеся про стан української мови, про переслідування греко-католицької і автокефальної церков, про деяких дисидентів, про ту хвору жіночку яку переслідують в Одесі, все це мені лежить на серці". Мені було зрозуміло що він хотів відмежувати свою поведінку, поведінку дипломата УРСР від своїх особистих поглядів. Історія виявила що така заява посла не була, як я тоді припускав, плянована провокація, а щире зізнання перед молодим науковцем у діяспорі того чим наболіла геннадія йосиповича українська душа
Не менш цікаві були події у яких Геннадій Йосипович брав особисту участь і які завершилися двома виставками творів тринадцятьох сучасних українських художників.
Богдан Певний,мистецтвознавецьвипадково відкрив, що у лігві комуністичних коляборантів на 4-ій вулиці у Нью- Йорку, відбувається виставка одинадцяти сучасних художників України. Там експонувалися твори Олександра Бабака,Володимира Бахтова, Андрія Чебикіна,Євгена Гордійця, Олександа Івахненка,Едіти Медвецької, Любомира Медведя,Василя Перевальського, Валерія Попова,Тиберія Сільваші і Сергія Якутовича.
Виставку раніше передала Спілка художників України місії УРСР при ООН, а місія, не маючи доступу до ширшої української громади, погодилась на те щоб мистецькі невігласи експонували її у похмурому й малодоступному приміщені на 4-ій вулиці в Нью Йорку. Богдан Певний був захоплений картинами і графікою, але до болю розчарований жалюгідними умовами, в яких експонувалися твори. УПевного з’явилась думка показати ці твори у приміщенні, на яке ці чудові твори заслуговували. Він звернувся до ТарасaГунчакaі до мене. Ми погодилися на співпрацю і, зі заохотою і згодою посла УРСР при ООН Геннадія Удовенка, близько 90 експонатів перевезли із 4-ої вулиці до нашої хати у Мейплвуді Н.Дж. на зберігання аж до часу виставки. Поки ми погодилися робити виставку,ми поставили Удовенкові вимогу, щоби до відкриття виставки нам надали також твори двох художників — Івана Марчука та Феодосія Гуменюка, які тоді були в неласці режиму, на що посол Удовенко погодивсяі казав що докладе усіх зусиль щоб одержати картини Марчука і Гуменюка.
У Технологічному Інституті Нью Джерзі(NJIT), де я працював професором математики,була велика заля, в якій часто експонувалися художні виставки. Президент NJITСоул Фенстер радо погодився на мою пропозицію, і дозволив, щоби виставка там відбулася.
Експозиція в NJITтривала від 4 до 12 жовтня 1988 р. На відкриття прибув посол УРСР при ООН Геннадій Удовенко у супроводі 10-15 осіб з місії УРСР та багато дипломатів з ООН приятелів Геннадія Удовенка. Посол Удовенко і президент інституту Фенстер разом відкрили виставку вже тринадцяти художників, куди були включені картини Івана Марчука та Феодосія Гуменюка. Усіх художних творів було106: 43 картини і 63 графіки. На урочисте відкриття ми запросили багато людей з академічного світу, української громади і дипломатів з ООН. Було багато відвідувачів цієї широко реклямованої виставки. Були кореспонденти і появились вістки у пресі. NJIT,як спонсор імпрези, подбав про музичну програму (грала арфістка), також зорганізував щедрий фуршет.
Після цеїуспішної виставки у NJITУкраїнський Інститут Америки погодився щоб виставку повторити в Інституті на79-ій вулиці. Там вона була вона від 29 жовтня до11 листопада 1988 р. На відкриття в Інституті з’явилось дуже багато людей, але цим разом не булодипломатів УРСР. Геннадій Удовенко жалівся що як дипломат УРСР він не можепереступити поріг установи,на якій повіваєсиньо-жовтий прапор.
Під час відкриття виставки в Українському Інституті Америки відбулася ще одна історична подія. Глядачі мали нагоду почути музичні твори сучасних українських композиторів: Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика,Володимира Загорцева, Євгена Станковича,Леоніда Грабовського, Івана Карабиця,Володимира Губи та Олега Киви. Багато присутніх висловлювали Богдану, Тарасові і мені подяку за відвагу і внесок праці. Але тут посол Геннадій Удовенко є той який заслуговує на велике признання за те що ці виставки відбулися. Милували око колоритні костюми послів до ООН з країн Африки і Азії, які на запрошення посла України прибули на виставку. Кошти, пов’язані з виставками, ми покрили продажем кількох картин, які з цією метою подарував Іван Марчук.
Підкреслю,що в той час, коли з дня на день проходили революційні події в Україні, не було у Нью-Йорку організації, яка відважилабся взяти на себе відповідальність за таківиставки. Богдан Певний, Тарас Гунчак і яу співпраці з Геннадієм Йосиповичем. як приватні люди, зорганізували ці виставки. За кошти, пов’язані з підготовкою імпрез,відповідали тільки ми.
Коли Укаїна відновила свою незалежність то болюче відчувся брак компетентних патріотичних людей щоб керувати державою. Сьогодні багато жаліє за тим що не провелася в Україні люстрація. Та з переспективи часу, видається що не було великої користі із тих які поневірялися по концтаборах а опісля опинилися у Верховній Раді України. Не в силі було їм зупинити псево-кримінальний елемент, який з часом захопив владу в Україні. Україна у 1991 році мала замало Генаддіїв Удовенків.
