Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Гроші повинні «йти» за дитиною

23 жовтня, 2002 - 00:00

Початок теми на 1-й стор.

Наталя МАКСИМОВА, доктор психологічних наук, голова Комітету сприяння захисту прав дитини:

— Далеко не всі наші діти сьогодні ходять до школи. Одні — за станом свого здоров’я, інші — не хочуть вчитися або дорослі притягують їх до інших видів діяльності. Другі складають особливу категорію, так звану групу соціального ризику. До цієї групи відносяться бездомні діти й ті, кого батьки або вихователі безуспішно намагаються примусити вчитися. Адже тільки через освіту можлива ресоціалізація цих дітей. У людини без освіти немає життєвих перспектив і у неї не залишиться іншого шляху, як увійти до кримінальних структур. Освіта дає можливість засвоювати загальнолюдські цінності, відроджувати той потенціал, який ці діти отримали ще при народженні.

Таким дітям необхідний соціальний супровід до їх повноліття. Якщо змінити принцип виділення державою грошей на розв’язання цієї проблеми так, що гроші «підуть» за дитиною, а не за організаціями, то можна буде вирішити цілий ряд нагальних у цій сфері проблем. Інтернати сьогодні переповнені, вони не досконалі і за самою своєю суттю не в змозі позитивно впливати на формування особистості дитини, особливо її психіки. Якби ці гроші віддати опікунам, якими можуть бути і близькі родичі дитини, то багато б людей, які мають бажання допомогти знедоленим дітям, отримали б матеріальну можливість дати таким дітям сім’ї. Сьогодні ж опікуни від держави отримують мізерні суми на утримання дітей (близько 40-50 грн.).

Наступним кроком може стати відкриття спеціальних центрів, де працювали б спеціалісти, здатні керувати навчанням і вихованням таких дітей. Тоді батьки, діти яких не хочуть учитися, точно б знали, де вони зможуть отримати кваліфіковану допомогу. Також є необхідність і у створенні спеціальних закладів для безпритульних дітей. У Києві, наприклад, поки працює тільки один державний притулок, де, на жаль, діти можуть знаходитися тільки тимчасово. Потім таких дітей знову направляють до інтернатів, звідки вони втекли, — і звідки вони знову згодом тікають. Учити їх за стандартною програмою неможливо, оскільки серед них багато таких, які і в 15 років ще не навчилися читати. Тут потрібно індивідуальне навчання — нові методики, інші підручники, особливі спеціалісти.

Шкіл для дітей з емоційно- вольовими порушеннями, у яких ця проблема ще не призвела до важкого захворювання, в Україні поки також немає. У звичайній школі ці діти вже не утримуються. Вони поводяться так, що часто несуть загрозу для здоров’я інших дітей, а вилучати їх із сім’ї категорично протипоказано. Як правило, вони залишаються без освіти, а коли здійснять злочин, то їх уже направляють у відповідні заклади — виправно-трудові колонії.

Для дітей, залежних від психотропних речовин, в Україні також відсутні спеціальні заклади. Вважають, що ця проблема стосується тільки медиків. Вчені довели, що залежна поведінка — це психолого-педагогічна проблема. Реабілітація може відбутися тільки через освіту та виховання у спеціальних навчальних закладах, оскільки цих дітей треба відривати від їх згубного оточення.

Потрібні спеціальні школи і для важковиховуваних дітей або дітей із соціально дезадаптованою поведінкою, тобто тих, які просто відмовляються вчитися із різних причин, хто тікає з дому, здійснює дрібні крадіжки або, як говорили раніше, схильні до правопорушень. Колись для них були спеціальні школи соціальної реабілітації, сьогодні в такі школи поміщають тільки тих, хто здійснив «дорослі» злочини і кому ще не виповнилося 14 років. Для тих же, хто ще не здійснив особливого злочину, але до школи ходити не хоче, потрібні специфічні навчальні заклади, із специфічним підходом педагогів до таких дітей та інваріантними програмами навчання. Сьогодні у нас існує тільки дві програми навчання для дітей — загальноосвітня і допоміжна (для тих, хто не в змозі освоювати звичайну). Для тих же, хто серйозно відстав у навчанні, потрібна така програма, за якою в короткий термiн можна було б ліквідувати відставання від однолітків. У світі розроблено цілий ряд методик для роботи з такими дітьми, а наші педагоги у своїй більшості про них навіть не знають, тому що коли вони вчилися у вузах, ці методики ще не були відкриті, а книги, в яких про це можна почитати, сьогодні дуже дорогі. Також в Україні немає жодного навчального закладу, який би готував педагогів для роботи з дітьми соціального ризику. Зрозуміло, що це вже повинно бути післядипломною освітою для тих, хто має здібності та бажання для такої роботи.

І ще один важливий момент. Потрібні варіанти для визначення долі проблемних дітей і врахування побажань дитини у цьому виборі. Сьогодні ми таким дітям можемо запропонувати хіба що інтернат. Дитячі будинки сімейного типу або фостерні сім’ї — це ще не достатньо розвинуті й відпрацьовані системи, і вони не отримали належного розвитку у нас через проблеми у фінансуванні.

Мало б сенс також створити національну гарячу телефонну лінію (з коротким номером, що запам’ятовується ) для сигналів від дітей та дорослих про те, що хтось із наших маленьких громадян потрапив у біду, і спеціальної служби, яка б своєчасно поспішила на допомогу.

P.S. Очевидно, ідея національної гарячої телефонної лінії для дітей заслуговує на увагу Держкомітету з питань сім’ї та молоді і, можливо, Міністерства освіти.

Людмила РЯБОКОНЬ, «День»
Газета: 
Рубрика: