Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Iмпровізації на тему міфології

Грецька сучасна класика звучить у Києві
18 листопада, 2010 - 00:00
ЛАРИСА ПАРІС У ВИСТАВІ «ІНФАНТА ІСМЕНА» / ФОТО СВІТЛАНИ МІНАКОВОЇ

В авторському театрі «Студія Паріс» відбулась прем’єра. Цього разу схильна до оригінальності та експерименту актриса і режисер Лариса Паріс звернулась до творчості видатного грецького поета Янніса Ріцоса. Свою виставу, поставлену за п’єсою «Ісмена», постановник назвала «Інфанта Ісмена», визначивши жанр як історію загибелі одного сімейства (це розповідь останнього представника колись багатого і славного роду). Ріцос захоплювався античністю, і п’єса циклу «Четвертий вимір» присвячена Ісмені (в грецькій міфології — дочка фіванського царя Едіпа та Іокасти, сестра Антігони, яка не змогла розділити героїчну рішучість сестри щодо поховання брата Поленіка наперекір рішенню царя Креонта).

Лариса Паріс робить із п’єси моновиставу, хоча під час дії й веде діалог з удаваним офіцером. Він приніс їй, старіючій спадкоємиці могутнього роду, кошик із фруктами. Сценічний простір — велика кімната, де глядацька зала і сцена не розділені підвищенням і є в одній площині, представляє собою ніби анфіладу приміщень палацу, де блукає, наче тінь, Ісмена, поглинута своїми думками і спогадами. Актриса розпочинає виставу неспішно, ніби згадуючи давні події, та веде свою оповідь. Одягнена героїня досить дивно, тембр голосу своєрідний, інтонації — загадкові... Актриса проникливо виголошує дивовижної глибини текст Ріцоса, в якому зосереджено філософський підсумок людського життя. На прикладі однієї родини античних часів він намагається зробити узагальнення, б’ється над питанням, що таке людське життя. Для чого воно дається, що головного мусить зробити в ньому людина? Або не зробити? Простір, де діє Ісмена-Паріс, заставлений усілякими предметами, де змішалися різні епохи, часи, історії народів. Спокій, одноманітність, навіть безбарвність голосу актриси підкреслює чи не найголовнішу думку вистави — навіть коли життя прожито та зрозуміло його безглуздя, душа не заспокоюється і весь час повертається до минулого у спробі прожити давні події ще раз...

У полон тексту Янніса Ріцоса, його дивовижних словосполук, мальовничості картин, які він народжує своєю уявою, багатства образів, метафор, заворожуючого ритму, що нагадує стиль античних трагедій, потрапляєш з перших хвилин вистави. Хочеться слухати ці роздуми поета, викладені так мудро і красиво. Ларисі Паріс вдається передати стиль письма Ріцоса. Вона заглиблено веде мову сама із собою, відверто «оголюючи» душу, зосереджено поринаючи у минуле, доводячи, що в сутінках останніх днів у людини немає великої радості, а є лише туга за тим, що вже ніколи не повернути.

Музичний супровід у виставі «ілюстрований» відомими шлягерами, і це дещо розбиває цілісність того емоційного простору, що прагне створити актриса. Втім, інколи контраст щохвилинного і вічного призводить до відчуття об’ємності образу Ісмени, багатошаровості його сприйняття.

Щось декадентське проглядається в образі Ісмени-Паріс, яка в довгій сукні і капелюсі з широкими полями томно рухається «колами» сцени. Вона кружляє по цій «клітці», яку вигадала сама для себе, — втомлена і зневірена «тигриця». Ісмена хоче виправдатися, забути непокірну сестру Антігону, але, дивлячись у дзеркало, вона «бачить» тільки тіла людей, які були в її житті. Лише на мить вигулькне в цьому натовпі її обличчя, лише на мить...

Заворожуюче дивне відчуття залишається від вистави «Інфанта Ісмена». Ніби ти поринув у глибину століть по тонкій ниточці (може, Аріадни?), пройшов від античності до сучасності, пересвідчився, що в усі часи людина — лише людина...

Алла ПОДЛУЖНА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ