Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

Київ і кияни Люби Рапопорт

На персональній виставці художниці в Національному музеї українського мистецтва
27 серпня, 2009 - 00:00
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Напередодні святкового вік-енду, коли хтось покинув місто, бажаючи «зірвати» ласку останніх літніх днів, а хтось планував відвідати численні триденні протокольні заходи, у Національному музеї українського мистецтва відкрилася персональна виставка чудової київської художниці Люби Рапопорт. Відкрилася тихо, без помпезних промов і стомлюючого офіціозу.

Виставка являє собою потужний виплеск концентрованої позитивної енергії, яку акумулюють роботи цієї художниці. Її сприйняття світу, на перший погляд, підкреслено побутове, вибухає раптом фантасмагоричними деталями, зашифрованими в полотна й малюнки її власним, яскраво індивідуальним баченням, посиленим знанням робіт тих художників, яких вона сама вважає своїми «наставниками». А це Джотто й Гольбейн, Брейгель і Піросмані, Катерина Білокур і Шагал.

Обличчя на автопортретах не підвладне часу, але настрою — неодмінно. Перекочуючись з одного в інше, перед глядачем проходять любов і смуток, пристрасть і туга, могутня сексуальність і розчарування. Та про все це можна дізнатися не лише з робіт, написаних дуже самобутньо, а й з книжки, яка нещодавно вийшла й де вперше з’явилися проза та есе Люби, й про яку «День» уже писав.

Портрети на стіні навпроти — коло друзів, художники, музиканти, рідні, кохані. Її манера, посилена властивим лише їй гротеском, поліфонічно розкриває характери, захоплюючи того, хто дивиться на них, у «своє коло». Герої Рапопорт, як і вона сама, несуть у світ силу свого таланту, водночас пильно спостерігаючи за тим, який він мінливий, іноді нісенітний, часто несправедливий, але... дуже хороший і цікавий.

Парадоксальна гама точно підмічених і промальованих деталей вирізняє міські пейзажі Люби Рапопорт. Її Київ — такий рідний, такий улюблений, такий знайомий і такий... зникаючий.

Про цю виставку можна говорити довго й багато, й усе одно залишиться чимало недоказаного. Її треба дивитися. У неї слід занурюватися, адже ми часто пробігаємо в буденній метушні повз можливості відчути час й не забути бути щасливими.

Світлана АГРЕСТ-КОРОТКОВА, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ