Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Людмила СТЕЛЬМАХ: «Кращою пам’яттю про чоловіка стане книга про нього»

6 грудня, 2003 - 00:00


Учора на Байковому кладовищі, на могилі відомого українського драматурга, прозаїка і перекладача було встановлено меморіальну дошку з лаконічним написом «Ярослав Стельмах — син Михайлів (30.11.1949 — 4.08.2001)». Бронзовий барельєф виконав скульптор Микола Рапай. Напередодні ми зателефонували вдові письменника Людмилі Стельмах.

— Життя Ярослава Михайловича обірвалося трагічно...

— Він загинув в автокатастрофі. Винних в аварії немає. Експертиза засвідчила, що чоловік навіть не натискав на гальма. Його машина повернула і врізалася в автобус, що стояв на зупинці. Медики вважають, що Славі стало погано з серцем, припускають, що він міг знепритомніти. Те літо було дуже спекотне. У Києві асфальт плавився, більше місяця — жодної краплини дощу не впало. Навіть цілком здорові люди скаржилися на погане самопочуття. Для мене звістка про загибель чоловіка стала шоком. Він був в розквіті сил. Такий талановитий, енергійний, комунікабельний, веселий. Багато писав, його п’єси ставилися в різних театрах нашої країни. Незадовго до смерті отримав звання заслуженого діяча мистецтв, а книгу для дітей «Голодний, злий і дуже сердитий» відзначено престижною літературною премією ім. Л. Українки.

Наступної осені відкриється Фестиваль молодої драматургії ім. Я. Стельмаха. Зараз ми реєструємо документи, щоб відкрити Фонд імені Михайла і Ярослава Стельмахів. Його очолить академік НАН України, директор Інституту літератури, народний депутат Микола Жулинський. До складу фонду входять найбільш шановні люди нашої країни.

— Людмило Вікторівно, ви писали книгу про Ярослава Михайловича, як просувається робота?

— Її вже майже закінчено. Це 400 сторінок. Я роздрукувала розділи і тасую їх, як колоду карт, щоб цікавіше для читачів скомпонувати. Роблю останні виправлення. Кожний розділ — окрема історія, подія з життя, мої спогади про Славу, розповіді його друзів. У книзі згадується 150 осіб — людей відомих і знаменитих, з якими чоловік спілкувався, які бували в нас у домі, про родичів (Ярослав Михайлович був продовжувачем письменницької династії прозаїка і поета Михайла Панасовича Стельмаха. — Т. П. ). Описую і те, як народжувалися п’єси. Чоловік міг рік виношувати ідею, скрупульозно збирати матеріали, розмірковувати, аналізувати, робити начерки, розкидаючи аркуші по всій квартирі. А потім сісти і за місяць повністю написати п’єсу.

— В українських театрах йде багато п’єс Ярослава Михайловича, яку ви любите найбільше?

— Мені подобаються всі його твори, але «Кохання в стилі бароко» вирізняю особливо. У театрі ім. І. Франка вистава завжди проходить з аншлагами, її люблять глядачі. А для мене вона дорога тим, що це остання п’єса Слави. Вона написана в новій манері і відрізняється від його попередніх творів. А для чоловіка дуже важливою була п’єса «Синiй автомобiль», в ній багато особистого. Вона виявилася складною для постановки. Наприклад, її хотів зіграти Богдан Ступка (в книзі він розказує про те, як він підступався до ролі і як вона вислизала). Чоловік навіть думав, що п’єса не втілиться на сцені. А коли подивився роботу Олексія Вертинського в «Синьому автомобiлi», то був приголомшений його грою. Актор за цю роботу отримав кілька престижних театральних премій, а Стельмах — приз глядацьких симпатій, яким дорожив.

— Кажуть, що час лікує. Що ви порадите тим, у кого також трапилося горе — померла близька людина?

— Смерть близької людини — як пекло для душі. Важко давати рецепти. Мене в горі рятує робота. Минуло два роки, але біль не відступає. З депресії мене витягли друзі і робота. Довгий час я була, немов у тумані. Друзі пропонували поїхати, змінити обстановку, але я нізащо не хотіла залишати наш дім. Тоді мене стали витягувати до театру, торсали, наполягаючи, щоб більше спілкувалася з різними людьми. З друзями ми багато говорили, згадували різні моменти життя і я вирішила, що кращою пам’яттю про чоловіка стане книга про нього, про його батька, про друзів...

Людмила Вікторівна пообіцяла, що пiдбере кілька розділів для преси і читачі «Дня» першими ознайомляться з мемуарами про Стельмаха.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Газета: 
Рубрика: