Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Межа толерантності

Нацисти безуспішно намагалися зірвати презентацію першої в СНД антології світової гей-літератури
29 вересня, 2009 - 00:00
ПРЕЗЕНТАЦІЯ РОЗПОЧИНАЛАСЯ ЦІЛКОМ ТРАДИЦІЙНО / ФОТО ОЛЕКСАНДРА ЗІНЧЕНКА

Нова книжка київського видавництва «Критика» — «120 сторінок Содому: Сучасна світова лесбі/гей/бі література. Квір-антологія» привернула до себе чи не найбільшу увагу серед усіх вітчизняних видань, що побачили світ цього року. Причини того, на жаль, далекі від суто мистецьких.

Презентація «120 сторінок» на Львівському книжковому форумі три тижні тому стала справжнім випробуванням для організаторів. Спочатку місцеві нацисти з такого собі «Тризуба імені Бандери» закидали майонезом прес-конференцію. Наступного дня вже штурмували Театр імені Леся Курбаса, де проходила власне презентація. Одному з молодиків вдалося прорватися всередину, де його затримали силами гостей вечора.

Стосовно київської імпрези особливих побоювань не було — через меншу активність ультраправих угруповань у столиці, камерний формат і міліцейський патруль перед входом у книгарню «Є», де все діялося.

Книжку представляли її упорядниці Альбіна Позднякова та Ірина Шувалова, автори переднього слова та післямови Андрій Бондар і Марія Маєрчик, а також професор Тамара Гундорова. Вів зустріч відповідальний редактор «Критики» Андрій Мокроусов. Він сказав кілька слів і передав мікрофон пані Ірині. Далі описую події в режимі, так би мовити, реального часу.

Ірина Шувалова: «Дякую, пане Андрію. Я теж хочу насамперед усіх привітати, сказати, що я насправді рада вас тут бачити»...

Із публіки швидко виходять двоє молодиків. Один кидається до столу з примірниками антології, починає їх рвати. Другий перекидає столи, за якими сидять учасники презентації. Падають і розбиваються склянки, розливається вода. Один із погромників горлає: «Слава Україні!» Жіночий вигук: «Міліція!». Загальне сум’яття. Двох нападників хапають учасники презентації. Бачу ще одного, в зеленій куртці, який намагається прийти погромникам на допомогу. Підбігаю, викручую йому руку, хтось міцно тримає його за другу. Передаємо мерзотників міліції, їх виводять.

Здавалося б, після цього мав запанувати лад. Однак — ні. Коли слово взяла Альбіна Позднякова хлопчисько, що сидів у першому ряді, раптом вскочив і розсипав довкола себе мелений перець, намагаючись потрапити в очі оточуючим. Правоохоронці цього разу були вже в залі, малолітнього дурня майже одразу скрутили двоє міліціянтів. Хуліган верещав щось на кшталт: «Ду-у-ушать! Бою-усь! Ой-ой! У-у-у!» — вочевидь, не через міліцію, а через те, що більша частина перцю потрапила на нього самого. Перцеїда вивели під загальний сміх. Далі презентація тривала без пригод.

Як слушно зауважила Ірина Шувалова: «Ми боїмося того, чого не знаємо». Тому треба сказати як про причину конфлікту, так і про його учасників.

«120 сторінок Содому» — першокласна збірка любовної лірики у віршах і в прозі. Звісно, там є певні еротичні моменти, однак вельми стримані, й, у цілому, це той рівень літератури, коли не важать ані стать, ані інтимні уподобання автора. Слід також згадати і саму культуру видання: якість оформлення (житомирянин стронговський) і перекладів, зроблених найкращими поетами України.

Інакше й бути не могло. Власне, «Критика» зайвих представлень не потребує. Десятки книжок високого ѓатунку — філософських, художніх, історичних, словників, культурологічних плюс власне часопис «Критика» — є дуже вагомою рекомендацією. Своєю діяльністю «Критика» зробила для становлення української культури, а, значить, і національної державності набагато більше, аніж усі «Тризуби» разом узяті.

Що ж до самої організації, що без будь-яких підстав привласнила собі ім’я Бандери, то востаннє про них чули хіба що під час акцій «Україна без Кучми». Ні, вони не ходили під стіни МВС і Генпрокуратури, не штурмували кордони на Банковій, не мерзли в наметах на Хрещатику. Єдине, чим вони відзначилися, — напередодні важливої демонстрації прийшли в наметове містечко і перед об’єктивами телекамер вчотирьох чи вп’ятьох сильно побили одного з опозиціонерів-соціалістів. У той же вечір сюжет з відповідними коментарями про український фашизм, що підняв голову під гаслами «Україна без Кучми», залюбки показували кучмістське і російське пропагандистське ТБ. Звичайно, найманих провокаторів, що продають свої послуги будь-якій владі, можна було б і надалі вважати за дешевих майонезних фіглярів. Але завершення у всієї історії далеко не комічне.

Після презентації кілька глядачів пішли окремо. Вони не мали стосунку ані до секс-меншин, ані до антології, двоє з них були в книгарні на роботі як журналісти. У підземному переході на них напали погромники, що стежили за презентацією з вулиці. Як завжди, «істинні патріоти» діяли дуже сміливо: вдесятьох проти шістьох, двоє з яких — дівчата. Один із хлопців через травму тимчасово втратив зір. Другому зламали ніс.

Ось тут, власне, і є відповідь на те, де пролягає межа толерантності. Вона завершується там, де, виголосивши «Славу Україні», калічать або вбивають людей. Ті, хто таке робить, не є українцями й взагалі не належать до виду homo sapiens. Вони просто дикі звірі. І ставлення до них має бути відповідне — від цілковитої обструкції в пресі до добрячого стусана по безмозкій голеній довбешці. Становище змінить тільки безкомпромісний, загальний і повсякчасний спротив, бо, як влучно сказав Андрій Бондарь: «ситуація в суспільстві на даний момент настільки просякнута нетерпимістю, що меншиною може стати кожен із нас».

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ