Фестиваль німого кіно — розвага вишукана й апріорі сінефiльська. Адже будь-який істинний цінитель знає, що найкращі свої часи кінематрограф пережив саме до винаходу звуку, у благословенні часи «срібного» (по суті, чорно-білого) екрана.
У німому кіно й тепер, через багато десятків років, відчувається особлива магія й чарівливість, які з роками тільки зростають. Напевно, тому Другий міжнародний фестиваль німого кіно вирішили провести в кінотеатрі «Зоряний», сумнозвісному тим, що його ніколи не опалюють, нізащо, ні за яких умов, нехай навіть на дворі різдвяні (або які-небудь ще — хрін за редьку не солодший) морози. Напевно, вважають, що кіногурмани заради перегляду раритетів усе стерплять, навіть необхідність під час сеансу кутатися в шарфи й шуби.
І гурмани терпіли. Терпіли, схоже, навіть деякі представники західних посольств і культурних центрів, які влаштували фестиваль — а що ще залишалося робити? Адже значну частину цих стрічок побачити колись іще навряд чи вдасться. Наприклад, недавно знайдену й відновлену «Палаючу землю» (1922 р.) Фрідріха Мурнау. До шедеврів Мурнау, таких як «Носферату», «Табу», «Фауст», її не зарахуєш. Але такі фільми варто дивитися хоча б через рівень зображувальності, подібного якому досягали одиниці за всю історію кіно, та через акторів. Таких облич, рук, жестів, такої пластики й міміки вже просто немає. Це та, легендарна порода виконавців, яку знищила Друга світова війна. Історія молодого честолюбця, який мріє розбагатіти на нафті й калічить при цьому життя близьких людей, зроблена з тонкістю й точністю справжньої психологічної драми. Культура кадру — найвища, кожна деталь, аж до оббивки крісел, вироблена й виплекана з майстерністю, гідною класичного живопису. Схоже, сам Мурнау отримував насолоду від такої роботи на півтонах і зумів цю насолоду передати глядачеві.
До речі, незважаючи на ретельний і якісний підбір, програма Другого фестивалю підтвердила тезу, що за всіх часів співвідношення шедеврів і прохідних картин приблизно однакове. І, наприклад, якщо відвертий мелодраматизм «Дитячих облич» (1923 р.) швейцарського класика Жака Фейдера компенсувався чудовою роботою акторів-дітей, то «Покликання Андре Кареля» (1925 р., режисер Жан Шу) виглядало вже відверто слащавою, пафосною лав-сторі.
Гідну опозицію «Палаючій землі» становить повнометражний дебют Френка Капрі «Субмарина» (1928 р.) Зіставлення цих двох фільмів наводить на думку, що, знову ж, ніщо не нове. Уже в ті ранні роки різниця між європейським й американським екраном прочитувалася явно. Там, де у Мурнау гра деталей, — у Капрі гра характерів. Зніченим, розколотим ізсередини персонажам «Палаючої землі» протистоять цільні, мужні, життєрадісні герої (плюс кокетливі легковажні героїні) «Субмарини». Картинність, барочність, напівтемрява Європи — і простір, «листівкова» яскравість Америки. Трагічна серйозність — і молодецький ризик. Фатальність долі — і діловитий виклик океанським глибинам…
Чудовий спогад про ту епоху — «Юха» геніального фінського експериментатора Акі Каурісмякі, який завершував фестиваль. Знятий 1998 р., за всіма канонами німого кіно, від перебільшеної акторської гри до набілених облич, цей фільм, утім, більш ніж стилізація — повноправний твір, гідний найкращих стрічок 1920-х.
Мабуть, головна думка після цього фестивалю — кінематограф і сьогодні залишається Великим Німим. Слова забуваються, слова не потрібні, коли образи на екрані достатньо переконливі. Мовчання — це, напевно, все- таки не золото, а срібло — але срібло вищої, нерозмінної проби.






