Загалом, уже можна підводити попередні підсумки всієї цієї
кампанії. Рішення ВР, хоч би яким воно було, лише поставить крапку в справі,
контури якої чіткі і висновки з якої можна зробити вже сьогодні. Мені хотілося
б поки що зупинитися тільки на одному з них, хоч би у вигляді того, що
скоріше мало хто зверне на нього увагу.
Цей висновок стосується такої, здавалося б, суто теоретичної
проблеми, як співвідношення законності і права. На мій погляд, найважливішим
для всього суспільства висновком зі справи «Суркіс проти Омельченка» є
незначні права суду і суддів у нашій країні і застарілість юридичних підходів,
які застосовуються, що дає можливість політичного маніпулювання судом з
боку влади і наближених до них угруповань. Смію передбачити, що в «нормальній»
країні (особливо в країнах з англосаксонською правовою традицією) суд ніколи
не виніс би рішення на користь Суркіса. І справа тут навіть не в тому,
що Вишгородський суд не зробив аналізу того, яким чином кожне з порушень
з боку Омельченка вплинуло на підсумки голосування (хоч навіть ця робота
не дозволила б йому прийти до відомого рішення). Справа в тому, що закон
для звичайного суду — це лише основа для прийняття рішень. Самі рішення
приймаються, виходячи з розуміння суддею права і справедливості, (а в цьому
випадку «справедливість», на мій, звичайно, суб'єктивний погляд людини,
що ніколи не голосувала за Омельченка і що не має наміру це робити, все-таки
на його боці). Функція радянського (тобто українського) суду полягає всього
лише в порівнянні тієї чи іншої ситуації з формальною буквою закону. Це
принципово різні речі. У першому випадку суддя володіє великими правами,
але і великою відповідальністю: його рішення — це його рішення, і про це
знають усі. У другому (радянському) випадку суддя, здавалося б, не має
такої свободи для «свавілля», але в реальності ситуація прямо протилежна.
За рішення судді фактично «відповідає» закон, а в законі можна «знайти»
все що завгодно, інакше кажучи, маючи бажання, суддя може виконати політичне
замовлення абсолютно бездоганно з погляду закону і навіть залишитися при
цьому із чистою совістю.
Це аж ніяк не тільки біда недосконалих законів, це — проста
і відома проблема, про яку чомусь мало ведуть мову в нашій країні, — не
існує і не може існувати досконалих, замкнених законодавчих систем, тієї
самої сумнозвісної «законодавчої бази», про нестачу якої вже 8 років плачуть
наші політики. Її немає ніде в світі, бути не може і не повинно бути. «Справа
Омельченка» зайвий раз підтвердила, що залежність наших суддів від виконавчої
влади — не єдиний і не головний корінь проблеми. В існуючій системі, маючи
велике бажання, через суд можна «організувати» будь-які махінації і злочини,
які формально будуть абсолютно законні. Тому особливо мають рацію ті, хто
попереджає нас про можливе зловживання законом на шкоду праву в ході майбутніх
президентських виборів.







