Пішов із життя Михайло Бєліков
«За способом життя і мислення — був лібералом і демократом»
Пішов із життя Михайло Олександрович Бєліков — багатолітній лідер Національної спілки кінематографістів України, визначний кінорежисер, кінооператор, сценарист, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, академік Національної академії мистецтв, володар призів міжнародних і національних кінофестивалів.
До останніх днів він працював над сценарієм фільму, який мав увінчати його творчий шлях. На превеликий жаль, смерть поставила крапку там, де її ніхто не очікував... Похорон Михайла Олександровича Бєлікова відбудеться у п’ятницю в Будинку кіно.
— Я познайомився з Михайлом Бєліковим 1986 року, коли почалися бурхливі події в нашому суспільстві — перебудова, — згадує кінокритик, голова НСКУ Сергій ТРИМБАЧ. — Він справляв враження зовсім невеличної людини і зростом був невеликий, тримався завжди надзвичайно скромно. Бєліков був дуже самокритичним, а серед режисерів це взагалі рідкість. 1987-го Михайло Олександрович став головою Спілки кінематографістів України і справжнім лідером та натхненником багатьох процесів. За способом життя і мислення був лібералом і демократом. Невдовзі його обрали депутатом ВР СРСР, і він сидів у кріслі поруч із видатним письменником Олесем Гончарем. Вони товаришували. За тих часів у Будинку кіно й нашій спілці багато чого починалося («Меморіал», інші демократичні рухи заявили про себе). Тут був штаб і відбувалося чимало реформ. І коли сьогодні говорять, що «Спілка — рудимент радянської епохи», то це неправда! Михайло Олександрович був серед активних підривників радянської системи, яку не любив. Він 18 років очолював спілку, і коли відбувалися вибори, то його вибирали майже 100-відсотково! Це високе крісло його ніяк не зіпсувало: ні внутрішньо, ні зовнішньо. Він навіть жодного разу не захотів відзначати свої ювілеї, коли йому було 60, потім — 70 років. Серце Бєлікова було чутливим до чужих проблем і скромним до себе.
Пригадую його операторські й режисерські роботи. 1963-го він закінчив ВДІК (майстерню Бориса Волчека — педагога, одного з кращих радянських операторів), прийшов на Кіностудію ім. Довженка, знявши кілька спільних фільмів із Леонідом Осикою (короткометражку «Та, що входить у море» і «Хто повернеться — долюбить!»), — це дуже високий рівень операторської майстерності. А після закінчення режисерських курсів він продемонстрував ще одну грань таланту. У дебютній стрічці — «Червоний півень плімутрок» — показав витончену роботу: це цікава дитяча історія, прекрасно знята (зображення картин у режисера завжди було чудовим).
Найкращими фільмами Михайла Олександровича є «Ніч коротка» та «Які ж були ми молоді» — у них ностальгія і душа самого Бєлікова. Вони про підлітків, про проблеми молоді.
За чорнобильських подій він зняв фільм «Розпад» і здійснив громадянський учинок — сказав правду про причини трагедії: не технологічні, а людські й соціальні. Цю стрічку високо оцінили на кінофестивалі у Венеції, а в нас її замовчували.
Останніми роками Михайло Олександрович жив у Козині, під Києвом, у заміському будинку, замкнутим, скромним життям. Він працював над сценарієм, але так і не встиг зняти. Інсульт забрав митця з життя. Хоча в моєму серці й у пам’яті Бєліков залишиться назавжди! І смерть — це не про цього. Він зі мною...
«День» висловлює найщиріші співчуття дружині майстра кіно Тетяні, сину Олександрові, усім рідним і близьким небіжчика.
