У Києві вперше поставлено п’єсу Б.-М. Кольтеса
Сергій ВАСИЛЬЄВ, «День»
Минулого вiк-енду Центр сучасного мистецтва «Дах» репрезентував публіці
«кримінальну» драму Бернара-Марі Кольтеса «Роберто Зукко». Ця кривава містерія
про серійного вбивцю є однією з найкращих європейських п’єс останнього
десятиліття, а її автор, інтелектуальний бунтар і маргінал, померлий від
СНІДу в Парижі дев’ять років тому — культовою фігурою сучасного західного
театру.
Поява Кольтеса в «українській афіші» — факт неординарний. Нехай і з
прикрим запізненням, але в полі інтересів українських артистів потрапила,
справді видатна драма, яка вимагає нестандартного рішення й художньої мови.
Заради справедливості слід, правда, відзначити, що в Європі також Кольтеса
канонізовано вже після смерті, й він так і не дочекався сценічного втілення
свого найкращого твору. «Роберто Зукко» максимально спресував се, що тривожило
нонконформіста Кольтеса в сучасному для нього суспільстві. Сам переживши
спокусу марксизмом, наркотиками й гомосексуалізмом, досконально вивчивши
світ міських нетрів, він тлумачив насильство не лише як симптом суспільного
божевілля, а також як своєрідну форму очищення світу від скверни й лицемірства.
Подібно до обожнюваного ним Достоєвського, Кольтес «виловив» Зукко, як
колись великий російський містик Раскольнікова, з пересічної кримінальної
хроніки. На відміну від реального прототипа, герой Кольтеса скоює абсолютно
немотивовані вбивства і, на превеликий жаль для Федора Михайловича, не
кається в них. Він — сліпе знаряддя найвищої кари, яке несамовито вдирається
у світ, не жаліючи ні старого, ні дитину.
ЦСМ «Дах», можливо, трактує «Зукко» трішки спрощеніше. Союз майстра
реалістичної школи соціального критицизму Володимира Оглобліна, сценографа-нігіліста
Ігоря Лещенка і молодих акторів-аматорів, котрі вміють значно краще зображати
стани, ніж передавати приховане значення епізоду, перетворює містерію Кольтеса
на пристрасну публіцистичну драму.
Спектакль «Даху», ясна річ, значною мірою учнівський, і брак майстерності
акторам далеко не завжди вдається компенсувати старанністю. Але вони прагнуть
говорити про світ глибоко та серйозно. Граючи все-таки «Роберто Зукко»,
а не фривольні французькі водевілі, що їх так полюбили традиційні українські
театри.
I
