Російське кіно: прем’єра в Києві

Щоправда, запитане воно все більше глядачами (до речі, підтвердженням цього є й приголомшуючі рейтинги вітчизняних і російських серіалів, з якими не можуть зрівнятися зарубіжні мильні опери, аж до цілком пристойно зроблених). Прокатники його, як і раніше, наполегливо ігнорують, віддаючи перевагу голлівудським блокбастерам. Ось і виходить, що у нас набагато легше подивитися «Володаря кілець» і якесь там «Ванільне небо», аніж фільм того ж таки Сергія Соловйова чи Кіри Муратової. Воно начебто й непогано. Принаймні, є привід вважати, що ми вже практично в Європі. Бо прем’єри в Києві проходять одночасно з показами в найбільших світових столицях. Але хіба ж це привід відкидати те, що є тут, удома, або в найближчих сусідів? І хто, власне, виніс вердикт, що нам це нецікаво?

Ось і на другу російську прем’єру — сентиментальну кіноповість за В. Токарєвою «Лавина» — в залі не можна було проштовхнутися. (Мабуть, єдиний мінус цього проекту в тому, що він обмежується аудиторією Будинку кінематографістів. З іншого боку — а як же інакше? Адже його завдання швидше ознайомлювальне, а широкомасштабним прокатом мають займатися ті, кому цим належить займатися). У суботу ми побачили ще одну російську прем’єру — «Сміттяр» режисера Георгія Шенгелія.

Мабуть, при слові «сміттяр» багатьом кіноманам відразу пригадується фільм «Її звали Нікіта». Там, пригадується, професія персонажа Жана Рено була «чистильник». На кримінальному сленгу це слово (синонім — «сміттяр») означає людину, яка звільняє світ від «бруду» в особі деяких представників людського племені. Асоціації аж ніяк не випадкові, якщо пригадати й те, що попередній фільм Георгія Шенгелія «Класик» було витримано в жанрі соціально-кримінального кіно. Додайте до цього, що й у «Класиці», й у «Сміттярі» головну роль виконує Олексій Гуськов, і ви зрозумієте: передчуття вас не обманюють. Щоправда, сценарій нового фільму написаний Юрієм Коротковим за мотивами повісті Івана Охлобистіна. А від нього можна очікувати чого завгодно: чи то нестримного стьобу, чи то такої собі «достоєвщини». У «Сміттярі» переважало друге, що в поєднанні з кримінальним сюжетом сприймається, скоріше, забавно, а не додає картині глибини. Що проте не перешкодило високо оцінити фільм професіоналам (приз міжнародного журі на фестивалі «Нове кіно Росії» в Челябінську) і прокатникам, які присудили їй спеціальний приз на фестивалі «Кіношок» у Анапі.

Розповідати про фільм детальніше навряд чи буде гуманно щодо потенційних глядачів. Адже, власне, на перипетіях сюжету й тримається ця кримінальна мелодрама. Скажу лишень, що дія відбувається в невеликому російському містечку, де мешкає якийсь загадковий сміттяр (він у прямому значенні прибирає вулиці) з манерами денді і розумуваннями філософа. І, звичайно ж, такий чоловік має неодмінно зустріти неординарну жінку. Вона й з’являється на засніженій провінційній вулиці — чудова блондинка з дещо порочною красою (акторка Олеся Судзиловська) — за кермом яскраво- червоного «Рено». Навіщо їй знадобився «сміттяр» (тепер уже в лапках), що розкаявся, ми й з’ясовуватимемо протягом картини. Проте не все так просто. Схоже, творці фільму всерйоз намагалися розібратися й у складній морально-етичній проблемі: хто та як повинен звільняти суспільство від бруду.