Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Старе, добре, фінське

28 листопада, 2000 - 00:00

Виставка «Сучасна фінська графіка», що відкрилася в галереї
«Лавра», залишає відчуття консервативної оази. Тут багато світла, не гудуть
напружено машини, повторюючи шматки одноманітних фантазій під маркою «інсталяції»,
а на стінах немає фотоплакатів, що б’ють навідліг. Фінни здебільшого задумливі,
стримані у фарбах і явно знають собі ціну. Судячи з усього, вони дійсно
не поспішають услід за «великою землею» в тому, що стосується авангардистського
пафосу. Вони спостерігають за природою й намагаються вловити при цьому
якісь дуже тонкі відтінки настроїв; але i їх консерватизм ( як і модерністські
прийоми) — не самоціль, а лише спосіб досягнення дійсно красивих результатів.
Еева-Лііса Ісомаа, за її аскетичною, нефігуративною манерою можна було
б віднести до абстракціоністів. Але розмиті плями на її гравюрах складаються
в потужні силові поля самої природи, породжуючи вражаючі образи льодовиків
і океанського прибою, скель і сніжних шапок. З іншого боку, Аніта Єнсен
(це, до речі, ще один цікавий феномен фінського мистецтва — в ньому велика
роль саме художниць) у своїх «Довірчих сувенірах» компонує дуже чітко артикульовні
фотомонтажі, в яких людське й природне сполучаються з невідворотністю страхітливого
сну: людські обличчя, фрагменти рослин, обгоріле дерево. Лінія розірваного,
«вивихнутого світу» дістає крайній розвиток у «Маревних станах» Ярі Кюллі.
Тут уже символи з найрізноманітніших галузей знання мчать у безпощадній
круговерті. Але це, скоріше, виняток. Так, наприклад, декілька композицій
Антті Тантту носять назву «Мученик» — але це, скоріше, безпечні привиди
на тлі всесвітньої книгозбірні; тут доречніше не мучитися, але медитувати.
Буддійська вдумливість пронизує цикл Кірсі Тііттанена «Місця для мовчання».
Проте, здебільшого фінські графіки все ж «на цьому боці» буття. Літографії
Анну Вертанен і Харрі Леппянена насичені дитячою яскравістю вражень. Біля
«Каталога» Анн Сундхольм хочеться затриматися на довше, помацати руками
ці небачені книги-розкладачки, в яких замість літер на розвороті встають
саме ті іграшки, яких тобі колись бракувало. Схожим чином і Мар’я Стреммер
перетворює на іграшки свої ретельно промальованi «Ліси», наклеюючи готовий
офорт на куб зі справжнього дерева. Однак смисловим центром всієї експозиції
все ж були непримітні полотна Юхо Кар’ялайнена. Чоловічі фігури, що схилилися,
чи що сидять. Безпомилковий, повний експресії і пристрастей, що рвуться
назовні, контур. Самотність. Людина, котра дивиться на свою руку. Людина
на землі. Людина й риба. Тиша планети. Саме про ці роботи і про цього художника
варто говорити в таких, дуже сильних і простих категоріях. «Типово фінське»
чи «типово інтернаціональне» його мистецтво — не так і важливо. Просто
так уже розпоряджаються музи, Аполлон чи інші, незнані заступники артистичного
натхнення. Можна щось зробити дуже ефектно, чи шокуюче. А можна — зробити
щось дуже просте, і глибини в ньому буде набагато більше, ніж у найвигадливіших
і найнеймовірніших формах і прийомах. І це, напевно, те, чого фіни могли
б навчити світ.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»  ЮХО КАР’ЯЛАЙНЕН. «ЛЮДИНА, ЩО ДИВИТЬСЯ НА СВОЮ РУКУ». 1999, ПАПІР, АКВАТИНТА  Виставка «Сучасна фінська графіка», що відкрилася в галереї «Лавра», залишає відчуття консервативної оази. Тут бага
Газета: 
Рубрика: